Будь щаслива в майбутньому й нині,
                                                                                            Україно...Батьківська земля!!!
                                  

                                               УКРАЇНО  МОЯ!   Моя  Батьківщина!
                                               Мій  рідний край: ланів,полів,
                                               Серед інших країн,ти у мене єдина,
                                               Моя біль,моя радість,шалений порив...

                                               Я милуюсь красою природи і мрію,
                                               Захоплює велич пейзажів,святинь,
                                               Та я маю велику,незламну надію,
                                               Про красу  та міцність усіх поколінь...

                                               Викликає повагу людей твоїх доля,
                                               Боротьба та страждання народу в віках,
                                               Нехай же буде  Божа воля,
                                               Подолати той безмежний страх...

                                               Явися зорею у темному  світі,
                                               Прокинься рідненька від довгого сну,
                                               Заграй же козаче мені на трембіті,
                                               Збуди в мому серці ВІЧНУ  ВЕСНУ!!!!  
  
                                               P.S.     Дякую за підтримку                                    

Ночей не вічні болісні окови.

Розправить небо крила-рушники

і прийде ранок. Знов. Обов'язково!

Надію погодує із руки.

 

І ти всміхнешся, бо усе минає.

І це мине, як твердив Соломон.

В житті, на жаль, без горя не буває

утіх і радостей. Життя – хамелеон.

 

Ти тільки вір! У щастя. Без розмови!

Молитвою рятуй нічні думки,

а ранок прийде, знай, обов'язково,

надію годувати щоб з руки!

Але тільки через очі ти відчуєш серце..Ти відчуєш, коли серед сотень облич ти побачиш одне, яке зрозуміє тебе..Коли тобі буде погано, люди навколо будуть перешіптуватися, думаючи що з тобою відбувається, а рідний погляд скаже «Я розумію тебе, може, не знаю чим допомогти зараз, але тримайся..бо я переживаю за тебе» 
Коли тобі буде весело і добре ці очі горітимуть таким же вогнем, повідомляючи «Я розділяю твою радість!Мені так добре, що з тобою все гаразд» 
Коли буде достатньо кількох секунд, щоб зрозуміти, що тобі кажуть очі..Ти усвідомиш, що в цей момент Ти говориш Серцем..*

Переболить. Мене ти вже не вперше
жбурляєш в прірву розпачу й образ.
А я встаю. А серце знов живе ще.
Ніяк не розіб’юсь об скелі фраз.

Сильнішим робить все, що не вбиває –
ця істина давно вже не нова…
Чому ж тоді надія помирає,
а я її не хочу рятувать?

Переболить. Я знаю. Мушу жити…
Та іноді (візьму на душу гріх)
так втомлює життя оте любити
і хочеться подалі від усіх…

Та ні! Не так! Я жити не втомилась!
Кидай, жбурляй за тисячу світів,
а я жива – літати я навчилась!
Хоч ти ще й досі це не зрозумів…

Відпусти моє серце – воно не твоє,
я його не віддам тобі, чуєш?!
Не цілуй так зрадливо уста і плече,
я ненавиджу, як ти цілуєш!

Навіть думати в душу ввірватись не смій, –
не злетиш ти до неї, пропаща,
і не треба повторювать знов "він не твій", –
я ж тобі не повірю нізащо.

Я всміхатися навіть сльозами журби
буду знов, бо він поруч зі мною,
а ти плач, бо була самотою завжди,
Так і лишишся ти самотою.

Похмурий день. Ні проблиску надії,
холодний щем і спалені мости…
Екрани снів від пустоти німіють,
з байдужих фраз чекання не сплести…

Жалючий крик пронизливих мелодій,
що вже давно став тінню почуттів,
проплаче знов: «та ж вистачить пародій
на сни, а на кохання поготів!..»

Поглине сум думок нестримну зграю,
до всіх бажань загублені ключі,
забутий шлях до вкраденого раю,
в театрі мрій – ми тільки глядачі…

Емоцій вир калюжею назветься,–
нема стремлінь, ні прагнень терезів.
Плаксива роль чомусь дісталась серцю,
невдячна роль… без нагород й призів…

Похмурий день. І річ не у погоді,
не в декорацій змореній свічі.
Банально, та любов давно не в моді
і знову ми на сцені глядачі…

Отрутою в долонях краплі сліз.
Прозорі, чисті, сяють,– але мертві…
Пронизані очима вже наскрізь
Холодної самотньо-злої смерті.

Ти обніми мене й не відпускай
Допоки небо світиться зірками,
Допоки сонцем сяє небокрай,
Або вмивається солоними дощами.

І хай навкруг танцює танго знов
Хоч тисячу смертей в вогненнім колі,
А я із їхніх кам’яних оков
Все вириватимуся впевнено на волю.

Ти обніми. І що тоді мені
Все те, що доля у сльозах віщує!
Я виживу у будь-якім вогні,
Лиш ти будь поруч, будь лиш поруч… чуєш?!

Не відпускай! Сховай мене від них!
Я хочу жити! Хай остання в серці
Ця мить у нас… Та ти перетвори
Ту мить у вічність, непідвладну й смерті!

Як же добре блукати улітку
Досхочу лісовими стежками.
Я знайду запашну семи квітку,
З різнобарвними що пелюстками.

Поцілую пелюстки зірчасті
Й сім бажань я у них загадаю:
У БЛАКИТНОЇ – радості й щастя,
В ТЕМНО-СИНЬОЇ – снів небокраю.,

В БІЛОСНІЖНОЇ ніжності й ласки
І незгасних надій я попрошу,
У БУЗКОВОЇ – справжньої казки,
Де в житті море друзів хороших,

У ЧЕРВОНОЇ – звісно любов’ю
Щоб палало щасливе серденько,
У ЗЕЛЕНОЇ миру й здоров’я,
А у ЖОВТОЇ – усмішок жменьку!

Я б пелюстки пустила за вітром,
Але все ж не посмію їх рвати,–
Раптом ще хтось знайде семиквітку
Й сім бажань схоче теж загадати.

Дарма, що дощ свої ремарки пише
серед зими зіпсованих картин,
ти зупинись, послухай просто тишу
і наклади на смуток карантин.

Поглянь у вись – там серце долі б’ється,
відчуй його, як відчуваєш біль,
а дощ нехай все ллється, ллється, ллється…
Це краще, ніж на серці заметіль.

Лови губами кожен подих неба,
тримай очима мить і цілий світ,
щоб він крутився лиш навколо тебе,
летіти щоб не в прірву, а в політ.

Дарма, що дощ! Його плачі безсилі,
коли душа летить в щасливу вись,
як серце вірить в мрії сизокрилі,
тож зупинись, повір і посміхнись!

Знов спішимо. Куди? Навіщо? Тишком,
без лишніх запитань, без віри в час…
У суєті в  буденно-сіру книжку
записуєм штрихи банальних фраз…

Проблеми вічні. «Треба», «швидше», «мушу»,
мільйони справ, у голові бедлам…
Встигаєм все… Лише заглянуть в душу
чомусь завжди бракує часу нам.

Встигаєм все… Лиш ніколи зазвичай
почути найдорожчі нам уста
і витерти сльозинку із обличчя
тих найрідніших, що для нас – життя.

Ніяк не встигнем в вихорі емоцій
сказати їм таке просте «пробач»,
а потім знов втрачаєм віру й спокій
і все приписуємо смузі із невдач.

Знов спішимо… А, може, все ж нам варто
спинитись – не запізно б лиш було,
бо що життя – маленька долі карта,
і та легкозаймиста як на зло.