Посвящается моим родным и самым близким. Тут вы увидите себя, меня, нас. Образы собирательные, нагло спертые, как всегда у вас. Вообще-то сочинение

о жизни,  нашей, о том, как мы живем с вами.

Я переполнена вами от макушки до пят, теперь  переполняю вами

свои сюжеты. Нужно, чтобы на пост в поисковике гугла «как сделать так, чтобы попустило, пожалуйста»,

выводило «напишите книгу». Мне попускает, надеюсь, вам тоже попустит.  

 

1.

Мама говорить, що вночі сплять. А тато говорить, що я маю стати перекладачем. Насправді ж вони і гадки не мають, хто я й до чого прагну. Класну історію почув в одному з фільмів свого улюбленого режисера Тіма Бартона: розмір золотої рибки залежить від акваріуму, у який її поміщено – чим більший акваріум, тим більша рибка. Іноді я думаю, коли б мене хтось помістив у більший акваріум, я б дав усім жару..

Ще в мене є Оленка. Таке собі тигреня.  Та ні, не думайте, це моя, як-то кажуть, дівчина. У неї сірі очі, виразні губи й мініатюрна фігурка. Часто уявляю її в чорному мереживі, їй воно личить сто процентів; круті ще червоні мережива, але їй не підійдуть під колір шкіри. Та менше з тим.

Гасаю ось сторінками Інтернету, шукаю якусь роботу. А то набридло вже постійно клянчити в батьків, як-то кажуть, скільки можна. Але в той самий час розумію, що займаюся цими пошуками вже пару місяців, і все таким же чином клянчу в батьків. Вони мені, звичайно, не говорять нічого, люблять мене, хоча в нас мало спільного щодо поглядів на життя й таке інше. Звичайні проблеми сучасної родини. Тьху, і несучасної також. Усе це філософія, набридло. Викладачка класна була з філософії. Хай їй ікнеться. І чому не всі предмети такі, де можна говорити, що думаєш і тебе за це не судитимуть. Треба було вступати на політологію: там балаканини вдосталь, єдине, що в мене виходить на відмінно, при чому зусиль докладаю мінімум.

-Льошику, мерщій вимикай там уже комп’ютер. Досить на сьогодні, - кричить мама з кухні, закручуючи кран, вода більше не дзюрчить.

- Ага, - скільки можна називати мене Льошиком. Мені вже третій десяток пішов, а я все Льошик. Ні, не те щоб я дратувався, просто якось воно несолідно, чи що..

Тиша нарешті вдома. О пів на третю. Так-с, треба вимикати-таки комп’ютер, а то о третій дід вставатиме на нічний перекус, якщо я ще не спатиму, то вже важко буде заснути потім. Він голосно пересуває капцями по підлозі, паркет неймовірно скрипить, двері в кухню риплять, хоча вони ніколи не риплять, ніхто так не спроможний просунути двері до кухні, щоб вони зарипіли, а от дід уміє, потім він ставить чайник на плиту, так щоб сусіди зверху й знизу почули неймовірний металічний гуркіт, дід чекає поки вода в ньому не закипить повністю, тобто до того часу поки свисток не дзвенітиме на  носику чайника секунд так п'ятнадцять, а в цей час, він відкриває холодильник, щось звідти витягає і починає різати ножем то ковбасу, то овочі якісь, різати тихо він також не вміє. Не те, щоби мене все це дратувало, але постійно турбує питання: навіщо так голосно?! Оленка говорить, що невідомо, якими будемо ми в старості, тож маємо все те терпіти, бо ми ще молоді й наївні. Дивуюся, як їй приходить таке в голову. Не знаю як я, а вона точно наївна.

         На днях мы с Вами, дорогие Друзья, отпраздновали очередную годовщину нашей Великой Всенародной Победы над немецким фашизмом.
А мне вспомнились рассказы моей мамы, которая родилась в небольшом селе под Валками Харьковской области.
Как (скорее всего) в 1943г. немцы сожгли её хату, а в той хате чуть не сгорела моя бабушка, когда спасала наиболее ценное для нее - икону. А когда бабушка, тогда еще молодая, выскочила из горящей хаты, то в неё начали стрелять немцы... Чудом петляя удалось ей убежать через огород и спрятаться  в лесочке...
Как перед окнами хаты отступающие немцы... вырыли могилы и похоронили своих погибших. Установили кресты, сфотографировали, а потом танками сровняли с землей. Сровняв с землей заодно  и колодец (криницю), из которого брали воду, набросав туда гильз и другой всячины.
Как потом они жили в землянке... и там же переживали и лютые морозы, и голод. Моя бабушка... и моя маленькая мама с младшим братом, и чуть старшей сестрой...  а совсем маленькая сестричка умерла...
Как мамин отец, только что вернувшийся с финской войны, толком не успел обнять свою жену и маленьких детей, как сразу же пошел на Отечественную... и там пропал... без вести.
Как после войны бабушке приходилось работать в колхозе за трудодни...то есть... практически даром.
А когда бабушка,чтобы не умерли с голоду её маленькие дети , подняла пару буряков с убранного поля, то свои же сообщили, куда следует... и её посадили в тюрьму.
Как не могли ходить в школу, поскольку не было обуви.
Как пришлось чуть ли не в семилетнем возрасте... идти в наймы, пасти чужую скотину и жить у чужих людей...
Как сама тогда еще семилетняя едва не умерла от непонятной болезни...Какая в 1944г. тогда была медицина... в селе её попросту не было.
Как...

Бог, творя женщину уже шестой день, работал сверхурочно. Показавшийся ангел спросил:

- Почему ты так много времени проводишь над работой с ней?
На что Бог ответил:
- А ты видел инструкцию? Она должна не бояться влаги, но быть не пластмассовая; она должна состоять из 200 движущихся деталей, и все они должны заменяться; она должна держаться на кофе и остатках еды; её колени должны быть такими, чтоб на них сразу помещалось двое детей, но когда она встанет, они должны выглядеть грациозно; её поцелуй должен вылечить всё, начиная с царапины и заканчивая разбитым сердцем; она должна иметь шесть пар рук. 
Ангел очень удивился, что для этого существа столько требований.
- Шесть рук! Ну уж нет! - вскрикнул ангел.
Бог ответил:
- О, да не в руках беда. А в трёх парах глаз, которые обязана иметь каждая мать!
- И это всё в типичной модели? - спросил Ангел, имея в виду три пары глаз.
Бог кивнул: 
- Да, одна пара глаз, чтоб мать видела сквозь закрытую дверь, когда будет спрашивать своих детей, чем они занимаются, хотя она и так уже знает. Вторая пара глаз, чтобы видеть что ей надо знать, хотя другие об этом даже не догадываются. А третья пара - для того, чтоб взглянув на разбалованного ребёнка, без слов сказала ему, что любит и понимает его.
Ангел пытался остановить Бога: 
- Но ведь это столько работы, на сегодня хватит, закончишь завтра.
- Но я не могу,- ответил Бог- Я уже почти заканчиваю свой шедевр, который так близок к моему сердцу.
Ангел подошёл и прикоснулся к женщине.
- Бог, но она такая нежная?
- Да, она нежная - согласился Творец. – Но я её сотворил и крепкой. Не представляешь сколько она может вытерпеть и сколько всего сделать.
- А она умеет думать? - спросил ангел.
Бог уверил:
- Она не только умеет думать, она может аргументировать и доказывать.
Тогда ангел что-то заметил, протянул руку и дотронулся до щеки женщины.
- Ой, кажется эта модель пропускает воду. Говорил же тебе, что ты пробуешь слишком много всего в неё поместить.
- Не протекает, - опровергнул творец. - Это слеза!
- А зачем ей слеза?! - удивился Ангел.
Господь разъяснил:
- Через слёзы она может проявить свою радость, переживания, боль, разочарование, одиночество и гордость.
Ангел был восхищен.
- Господь, да ты гений! Ты всё точно обдумал, потому что женщина и вправду необыкновенная?!

Женщины своей силой удивляют мужчин.
Они растят детей, выносят все трудности, но в то же время светятся счастьем, любовью и радостью.
Они улыбаются, когда хотят кричать. Поют, когда хотят плакать.
Они плачут, когда очень счастливы и смеются, когда переживают.
Они борются за то, во что верят и смело противятся несправедливости.
Они не принимают ответа «нет», когда верят, что есть решение лучше.

Говорят:
Женщина произошла из ребра мужчины.
Не из ноги, чтобы быть униженной.
Не из головы, чтобы превосходить.
Но из бока, чтобы быть бок о бок.
Из под руки, чтобы быть защищенной
И со стороны сердца, чтобы быть любимой! 

Она застыла у входа на вещевой рынок  и мешала бурлящему потоку серой массы  вливаться в храм разноцветной пошлости. Стояла как изваяние – неподвижно и молча. Смотрела сквозь толпу и как бы поверх голов. Ее стройная фигурка и гордо вздернутый подбородок привлекали внимание и заставляли сутулых граждан выпрямить плечи. Она была очень красива… когда-то… много лет назад.  А теперь… она стояла у входа на вещевой рынок, раздражая всех и вызывая насмешки нелепым сочетанием горделивой осанки и вытянутой в просящем жесте руки. 

7.

Не думав, що в нашій домашній бібліотеці знайдеться посібник з практичної магії. І хто його тільки придбав? Рік видання – 1987, Москва. Мило, дуже мило. Забивати чи не забивати мізки магічною дурнею – ось у чому питання. Бідний Шекспір, певно в гробу перемішався в черговий раз прах його кісток. Жах, чим тільки не починаєш займатися від «нічогонероблення». Текст так легко написаний, як для восьмирічної дитини. При згадці про восьмирічних дітей спадає на думку «Сауспарк», його головні герої. Борони Боже, така книга потрапила б Картману до рук, ото чудес він би натворив. Як-то кажуть, погано, коли в тебе неяскрава уява, але важко і з переобтяженою уявою. Ось я вже дітей з мультфільму бачу як реальних. А все чому? – від все того ж нічогонероблення. Химери якісь тут написані. О, цікавий розділ – «Сновидения».  Подивимося. Геть голіме написано, якщо вірити, звичайно. Прочитав якось у книжці одній про методи НЛП, що люди з високим рівнем інтелекту легше піддаються різноманітним психічним та психологічним впливам, а також гіпнозу. Мене тут зомбує зараз ця практична магія, застрашує, а я маю вірити. Нічого подібного. Усе буде добре. Дурня. Голосно захлопую книжку, здається, з неї сиплеться в різні боки пилюка, як у казках про відьом; ставлю книжку на полицю там, де брав.

-      Олексію, ти брав книги? – не люблю, коли тато так говорить. Я щось не так уже поставив. У батька шалена пристрасть до книжок. У нас усе просто завалено ними. Та ні, книжки не валяються купами, але всі шафи й полиці забиті ними в прямому значенні цього слова. І що дивує, тато знає, де, яка книжка стоїть, хоча ніколи не заводив картотеки.

-      Олексію, я до кого зараз говорю? Підійди, будь ласка, сюди, - тон стає все непривітніший. Тьху, здається, намагався все ставити як було. Що я міг там натворити.

-      Скажи, як можна було поставити книжку навпаки? Ну хто запихає книжки корінцем всередину? Ну хто? Олексію, якщо б це ще вперше було.

-      Що там відбувається? – кричить мама з кухні.

-      Ми говоримо як чоловіки. Усе нормально. Ні, ну ти мені скажи, я просто не розумію, як можна було впхнути книгу так?

Прийшла мама. Стала на порозі до зали й мовчки спостерігає за сценою. Ніби я клоун. Стою тут на килимі, при чому в прямому значенні цього слова, перед татом, кліпаю очима, а мама  спостерігає. Добре, що хоч дідові однаково.

-      Чого ти мовчиш, любий? – нарешті промовила мама.

-      А я не знаю, що сказати. Ніби ставив усе нормально. Сам не розумію.

-      Розтяпа. У яких хмарах ти літаєш? – дратується батько.

-       Просто мені страшенно подобається, коли ти мене ображаєш і свариш. От я й придумав, як привернути твою увагу. Правда гарна фраза «страшенно подобається»?

-      Ні, ти чула таке? Ти чуєш, що він говорить?

Мама розгублено вдихає глибоко й голосно.

-      Не бери більше моїх книжок. Як не вмієш користуватися.

-      Ти говорив це вже разів зі сто.

-      Олексію, давай не сваритися. Говори чемніше, бо я скоро взагалі зірвуся.

-      Не сваритися? Хіба я сварюся? Ти знаєш, я визнаю, що неправий, але я ненавмисно, чесне слово.

-      Коли ти вже виростеш?

-      Те саме говорила мама сьогодні зранку. Я піду до себе, гаразд?

-      Будь трохи уважніший просто.

-      Домовилися.

Нудно. Навіть сварки домашні все на ті ж самі старі теми, протерті до дірок, вичерпані до самих підземних ключів. Дірка, «лох» - німецькою, «хоул» - англійською. Але німецькою цікавіше.

 

 

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

На фото - я - падлюка (2) http://blog.i.ua/user/3026999/544330/

На фото - я - падлюка (3) http://blog.i.ua/user/3026999/544986/

На фото - я - падлюка (4) http://blog.i.ua/user/3026999/545634/

На фото - я - падлюка (5) http://blog.i.ua/user/3026999/546244/

На фото - я - падлюка (6) http://blog.i.ua/user/3026999/549148/

Вы  все еще недоумеваете, почему весна так долго собиралась с мыслями? А вот я сейчас вам все объясню. Это муж мой виноват.

Как бы половчее обрисовать? Начну  издалека.

[ Читать дальше ]

 

5.

- Вибачте, що відволікаю, але чи пожертвуєте ви  на благодійну компанію для дітей-сиріт?

 Хлопець років двадцяти трьох тикає папку з якимись незрозумілими фотографіями, на перший погляд зовсім непричетними ні до яких благодійних компаній.  Дивлюся на нього відсутнім поглядом і повністю холодно запитую:

-         А коли відбуватиметься акція?

-         Точна дата ще невідома.

-         Для яких дітей відбуватиметься акція, говорите?

-         Сиріт. Для дітей-сиріт.

-         Я розумію, що для сиріт, але яких саме?

-         Для дітей нашого міста.

-         Ага. Скажіть, а у вас що, немає спонсорів?

-         Е-е.. та є.

-         І що? Не вистачає коштів?

-         Е-е.. не вистачає.

-         Неправильна відповідь. Потрібно говорити, що у вас соціальний проект – залучення матеріальних сил пересічного населення. Ви погано підготовлені.

-         Вибачте, що потурбував.

-         Нічого-нічого. Це мене трошки розважило.

Хлопець пішов ні з чим. А що? Хочеш мати дурні гроші – підготуйся хоча б. Мене завжди дивували люди, які спокійно можуть виходити із зони власного комфорту, але в них чомусь не вистачає прудкості розуму придумати щось влучне й правдоподібне. Сорому в них немає. Та в кого той сором зараз є? Навіть у мене, такого всього правильного й начитаного ніякого сорому, ось сьогодні Світлану образив ні з того, ні з сього.

-         Круто ти його..

-         Знову ти? – Світлана дивиться на мене широко розплющеними очима, - ти говорила, що тобі там дорогу переходити, а прийшла туди, куди і я.

-         Я не знала, що ти йдеш у парк. Я звикла там переходити дорогу, тому й перейшла.

-         Мені однаково.

-         Що ти тут робиш?

-         Думаю.

-         А чому ти не дав йому грошей? Ти не любиш дітей?

-         Я не люблю брехунів. Ти за мною стежиш?

-         Та ні.

Вона спокійно розвернулася й пішла до лавки навпроти. Я таки встиг роздивитися її черевики. Не помилився, такі на середньому підборі з довгим, але квадратним носом, трохи стертим, збоку замочок й якісь квіточки, тупі повністю, як на мене. Вона демонстративно всілася, вийняла з сумки фотоапарат і почала щось клацати на ньому. Я погано бачив, але здалося, що річ така собі, не за три копійки, як-то кажуть. Аж дивно було бачити таке в неї в руках. Я дивився декілька хвилин на все те, потім встав і підійшов.

-         Ти фотографуєш?

-         Ба! Ти говориш до мене першим?

-         Можеш відмітити в календарику цей день.

-         Так, фотографую, капітане, - промовила вона з тими ж складками на лобі, що й тоді, коли переходила дорогу, - якщо хочеш знати, то мені подобаються твої риси обличчя, я хотіла тобі запропонувати фото сет, але ти так і не дав мені жодного разу такої можливості.

-         Оо. Потрібно було зразу говорити, нічого тріпати язиком пусте.

-         Ти  дуже злий.   

-         І що?

-         Знову автовідповідач вмикаєш?

-         Це питання?

-         Я не можу вже. Або ти починаєш нормально говорити зі мною, або розмову закінчено.

-         А якщо ні те, ні те?

-         Мені немає, що сказати. Чесно. Просто бракує слів.

-         Читати треба більше. Набиратися лексики.

-         Чого ти підійшов? Я ж уже залишила тебе в спокої. Хіба не цього ти хотів?

-         Техніка класна в тебе в руках. Зацікавився.

-         Ти – нудний. Тебе не цікавлять душі людські, тебе цікавлять механізми.

-         Ти права. Якщо б ти була роботом, я би зацікавився твоїм механізмом значно більше.

Я демонстративно пішов вздовж алеї, бо стало знову нудно, прагнув створити ситуацію недосказанності. Такий собі я театрал. Дань Станіславському, моєму кумирові ще зі старшої школи. Та й, чесно кажучи, не хотів уже бачити зморшки на лобі Світлани, які, я впевнений, вона намружила.

Мандруватиму вже до метро. Пора додому мабуть їхати. Який малий цей акваріум. Ніде навіть кисню вихопити декілька ковтків. Ніяких свіжих емоцій, нічого нового. Як я хочу дивуватися, хочу, щоб щось мене вразило до глибини душі, так, щоб тремтіти. Нудно, нічого розважливого. Здається, химерні тіні гілок на мокрому асфальті – єдине, що може захоплювати.

 

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

На фото - я - падлюка (2) http://blog.i.ua/user/3026999/544330/

На фото - я - падлюка (3) http://blog.i.ua/user/3026999/544986/

На фото - я - падлюка (4) http://blog.i.ua/user/3026999/545634/

9.

Класна назва предмету  і цікаві художні твори – ще не велика радість: посидівши на такій парі, починаєш втрачати будь-які дитячі мрії про ідеали. І куди я спускаю свій час? Як люди можуть в мене викрадати дорогоцінні хвилини життя? Я б використав ці хвилини, які плавно й не дуже плавно переростають у години, а потім не встигаєш опам’ятатися, як втрачено роки, так от, я б їх використав  на багато продуктивніше, навчаючись самостійно, але спробуй це поясни батькам. Уявляю розгублені очі мами і вже чую, як вона говорить: «Льошику, ти не правий, знову щось химерне придумуєш. Краще не починай розмову про це з татом». Треба, до речі, татові якусь книжку забігти купити.

-      Ти поспішаєш?

Замість відповіді я подивився скоса на Світлану. Є такі люди, яким по приколу, щоб їх гнобили й морально опускали. Дивно те, що всі мої вибрики ображають Світлану й вона прекрасно розуміє, що я знущаюся, але чомусь продовжує шукати спілкування зі мною. Тут може бути два варіанти: або вона симпатизує мені, що відпадає, судячи з її орієнтації, або їй зовсім самотньо й не вистачає спілкування. Можливо також, що вона мазохіста, можливо навіть вона сама про це не знає, тому підсвідомо шукає собі покровителя. Це погано, що я постійно на своїй хвилі. Треба було поспостерігати, із ким та як вона дружить у групі. У неї сьогодні колосок заплетений, такий тугий дуже, і їй так досить непогано, як-то кажуть, личить, хм..

-      Агов! Здається, я не забула зняти капелюха-невидимку.

-      Ти читаєш книги взагалі?

-      Ти зациклений на книжках?

-      Бути начитаним – один із кращих недоліків. Я просто в книгарню зараз. Якщо немає чим зайнятися, можеш зі мною піти.

-      Це нічого, якщо я іноді клацатиму тебе на фоторушницю? – привітно всміхається.

-      Домовилися.

Мене пройняла раптово ідея-фікс залізти в самі нетрі душі цієї дівчини, зрозуміти, чим вона живе, за що переживає, про що мріє, хто вона і яка загалом. Я без усякого сорому розглядав її, кожну дрібничку. Так усе натурально, ніяких емоцій: вона мені не подобалась і не викликала жодних негативних емоцій, я сприймав її як людину в цілому. Як говорять дзен-будисти, коли ти миєш чашку, мий чашку. Так от, розглядаючи Світлану, я розглядав Світлану. Раптом уявив її мармуровим пам’ятником, чомусь оголеною, і коси, підібрані до верху, вільно спадали кучерявими пасмами.

-      Про що ти думаєш?

-      Ні про що. Я роздивлявся тебе просто.

-      І що?

-      І все.

-      Не вірю.

 читать эту часть дальше http://blog.i.ua/note/edit/551233/

2.

Жахливий сон, жахливий сон. Бррр, холодна вода, ще не встигла стекти зранку. Не буду бритися. Хоча Оленка буде й незадоволена, усе одно не буду, мені й так личить.

- Льошику, ось твій сніданок, а це твій бутерброд. Коли пари сьогодні закінчуються?

- Ніколи. Вони ніколи не закінчуються. І немає їм не кінця, не краю, мамо.

- Усе зрозуміло з тобою. Ти хоча б подзвони, якщо будеш затримуватися. Чуєш?

- Ні, мамо, я не чую. До речі, чи не виділили б ви з татом мені грошей на слуховий апарат. Дуже треба, ти ж сама бачиш. Чи мені в діда попросити?

- Ти все жартуєш. Ти не виростеш ніколи.

- Звичайно. Думаєш, як воно, коли тебе називають «Льошиком» у двадцять років.

- Не забудь тільки ключі.

- Бувай!

Метро. Набивається шалена кількість людей. І куди  їм усім  треба? Не вірю, що всі їдуть на роботу або навчання. Тоді, навіщо напихатися у вагони, якщо немає нагальної потреби кудись їхати. Чи від того, що вдома сидіти нудно. А так весело. Напихаються, напихаються: дами в строкатих плащах з розкішними зачісками (до речі, мене завжди цікавило, скільки часу ці дами витрачають на зачіски і для кого вони витрачають той час, щоби виглядати такими всіма з себе), чоловіки ділового вигляду в костюмах і з валізами, відверто недешевими, різних кольорів і розмірів, тут повно й занедбаних осіб, у нечищених черевиках багаторічної давності й таких самих куртках і піджаках, неформали в окулярах, подраних фірмових джинсах і з химерними штуками у вухах. Уся ця маса перемішується, пресується, утворюючи дивні фігурки, шалені експерименти з кольорами. Подивитися зверху на все це було б класно. Друг у мене є, художник, Артем. Він майстер змішувати кольори. Треба йому якось підказати черпати натхнення в метро в час-пік. Чи не говорити, так одним пасажиром буде більше, це додасть незручності, як-то кажуть, я людина дрібниць. Але все це цікаво. Стою собі, придавлений до протилежних від виходу дверей, обличчям до скла, треба якось себе розважати, дмухаю на  жахливо брудне скло, різко просовую руку крізь тепленькі плоті, яким випало на долю сьогодні вранці їхати поряд мене, і вожу пальцем по запареному  місцю. Пишу: «Миру мир!». Поняття не маю, чого саме ця фраза згадалася, але хай буде так. Як говорив Маяковський: «.. значит, кому-то надо, чтобы  эти плевочки светили». Він говорив про зірки, жаль, що зірки вранці не світять. Не так, жаль, що в метро неба не видно.

 

 

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/