Я - Ровер-Мен! (-:
- 09.07.09, 20:45
Тягне ж мене на збочення...
Якщо їхати, то автостопом, навіть якщо є можливість взяти квитки на автобус або зілізницю...
Якщо влаштовуватись на ніч, то десь в лісі, в наметі, навіть якщо є можливість відпочивати в м'якій кроваті у друга вдома...
А останній мій "коник" вже і мені самому схожий на ситуації з анекдоту, в якому секс за взаємним бажанням був можливий тільки стоячи та в гамаку..
Тре було поїхати по сусідніх селах. Як вариант, можна було поїхати бусом (10-15 гривень в найдальший кінець мого маршруту), або електричкою... ще дешевше... (гривень 5 вистачило б мабуть в обидві сторони), ну, на крайній випадок друзі радили мені взяти знайомого таксиста, якому платити можна було тільки за паливо, і зверху на пиво трішки додати.. (ціна питання могла стати гривень 40-50).
Космічні суми? Та ні.. Просто дурість в голову полізла... Попросив нічого мені не радити, а просто дати ровер, і це мені буде краще за все...
(А до цього, останній раз я сидів за кермом ровера десь років 10 тому... і то не за своїм.. і то, пару годин... побалувався, втомився та зліз.)
Тепер жеж мені здалось, що я вже не такий як раніше, що я сильний та всемогутній... (бовдур)
Корочше, мене не довго відмовляли, бо знають, що це даремна витрата часу, і перевпевнити мене практично неможливо навіть найвагомішими аргументами. Дали ровер... Сказали, що я крейзі, і відпустили...
Маршрут, що я склав був "від села до села". В селах я мав знайти місцеві ради та запитувати їх про наявність і можливість отримання землі під особисте сільске господарство для себе. Точних відстанів я не знав... на око прикинув, що якнайменше - кілометрів 20... а про якнайбільше просто не став думати, бо не люблю думати про погане (-:
(Наперед скажу, що на західній Україні ніхто землю віддавати не хоче. Будь-яку... цілу луплять дай боже... отримати можно тільки через знайомих, або від самих знайомих... якщо вони тебе ДУЖЕ-ДУЖЕ-ДУЖЕ поважають. Інакше - смокчеш лапу, і ходиш ні з чим. Результат моєї поїздки не хочеться називати нульовим, або негативним.. Відсутність результату, при прикладанні максимуму зусиль, а саме стільки я і доклав, завжди дає результат позитивний. В моєму разі я точно визначився, що землю можна буде тільки купляти, або шукати не на заході України, а десь ближче до сходу, де місцеві мешканці не так її цінують, і не так стережуть)
Тепер до Ровер-Менства... 20 кілометрів - то було тільки до найблищчого села... а далі - ще 5, і ще 8, і ще 10, і ще 6, і ще .. і ще... Зараз розумію, що тільки в один бік я подолав 60 кілометрів.. і ще 40 - найкоротшим шляхом назад...
Як весело було крутити педалі першу годину - відчував себе мега спортсменом... А потім почав втомлюватись, і згадав, що навіть спортсмени заощаджують свої сили на великих дистанціях. І моя дистанція (навіть якщо припустити, що я її оцінив в 20 кілометрів замість 60) - досить протяжна, і слід починати економити... З горок вже не розженявся самотужки, а дозволяв силі тяжіння працювати за мене... на гору теж став виїзджати не сидячі, а пішки, ведучи ровер поруч з собою за кермо...
Ще через 20 км я став радіти кожній зупинці, і ненавидіти навіть невеличкі схили... Але сили ще були, і я знав, що неодмінно досягну своєї мети.. просто не так швидко...
Останні 20 кілометрів в напрямку до останнього зазначенного (і самого багатообіцяючого села) я вже корчився від болю... Їзда по гравієвих доріжках так трусила, що я відбив собі обидві сідниці... Дуже боляче було навіть легто приторкатись своєю ніжною попою
до жорскої сідушки... А ще я реально втомився...
І дощь почався, поливав довго та щедро... Відразу сховатись від нього я не встиг, тому наступні години дві - я був мокрий майже до ниток... Але це не турбувало... Навіть приємно було... Прохолода, свіжість... і навіть трішки на душ було схоже, хоч я і був вдягнений...
Правда, весь цей час я зовсім не замислювався над тим, як мені потім повертатись... (Може і на краще, що я про це не думав, бо інакше я б і половину шляху не проїхав, а відразу повернуся додому). А коли остання дамочка заявила те, про що я практично один-в-один чув від усіх попередніх, тікати від цієї думки стало просто неможливо.
Перед цим я досить близько проїзджав станцію приміської залізниці... і знав, що близько 18 години має йти електричка... можна сісти і досить комфортно доїхати назад до Коломиї... АЛЕ! (от жеж! постійно ці "АЛЕ" зі мною трапляються)... годинник показав мені що до потяга ще більше двох годин... і чекати сумно... і сидіти просто на лавці так само боляче, як на ровері... і що нічого не зміниться, якщо я коротаючи час проїду одну станцію назустріч (шляху щене знав, але був впевнений, що перша ж зустрічна доріжка приведе мене саме до тієї станції, яка мені потрібна).
Знов оседлав свого катуючого (не плутати з "катаючим". мій - саме "катуючий") друга, і не припиняючи корчитись від болі в сідницях і кряхтіти від втоми поїхав... Стосовно втоми... я мабуть мазохіст.. Мені подобається відчувати гостру фізичну втому... Тому, вона хоч і заважала рухатись швидко, але не дратувала як біль внизу...Всі відчуття з кожним подаланим кілометром ставало все гостріше та гостріше... Але тоді я ще мав сили стримуватись...
Їхав мовчки... тільки обличчя іноді кривилось, коли наїзджав на камінь, або кочку...
До наступної станції я дістався саме так як і думав (тупа впевненість іноді перемагає) - найперша степова доріжка йшла вздовж залізничного полотна аж до самої станції... тільки тре було ще перейти 2 річки бродом, які теж знайшлись миттєво... Все-одно я давно був мокрий... втрачати не було чого (-:
А на тій станції зустрів працівника, який пояснив, що тут електропотяг проїзджатиме тільки о 19 годині... а мобілка показувала мені тільки 16... і чекати знов було більше 2 годин... А ще він став розповідати, що на моєму ровері до Коломиї за ці дві години можна півтора рази встигнути доїхати... Навіть втомленому новачку-придурку-мазохісту! (останнього він не казав... то просто я йому повірив, і переклав його думку на себе... адже саме так я себе і почував - втомленим, дурним мазохістом з нестачею розуму, щоб робити як простіше, а не "як заманеться"
То я взяв і поїхав далі...
І жалів про це весь останній час їзди...
Бо до Коломиї було більше 40 кілометрів... А в горку я підійматись швидко не міг... тому моя швидкість пересування була в середньому кілометрів 7-8 на годину... І з кожною хвилиною боліло все більше... І назад повертатись не було сенсу, бо на ту кляту електричку я вже запізнився все-одно... і наступних станції по ходу траси більше не було ніде... короче, повне "УРА!" (не люблю слова "Ж*ПА", тому заміняю його на більш радісне (-:... )
На півшляху я просто ревів... тільки не плакав... замість сльоз з мене з усіх щілів біг піт... і я випускав облачки пару навколо себе... Потім до ревіння вголос приєднались скуління та щось схоже на собачій лай (сам від себе не очикував такого... добре, що нікого поруч не було, ніхто не чув)...
Коли я побачив знак "До Коломиї 20 кілометрів" - то зрозумів, що це мій кінець... на цей час я більше йшов, ніж їхав... і йшов повільно... і мобільний розрядився... корочше, я ризикував не встигнути повернутись до друзів до півночі, якщо не стану більше користуватись ровером за призначення, і ризикував втратити глузд, якщо б став це робити... Альтернатива - казкова (-:
Що робити... взяв якусь гілку... закусив в зубах... сів і поїхав...
Здається, не плакав... Хоча, тоді вже було байдуже...
Як доїхав до Коломиї - не пам'ятаю точно... Тільки пригадую, що через радість стала трішки менше відчуватись біль, відкрилось "друге дихання" (НАРЕШТІ, БЛІН!) і я став швидше крутити педалі.
Ось... тепер я тут... попросився за комп, щоб все це написати по свіжій пам'яті та в відповідному емоційному стані...
Сидіти навіть на м'якому стільці - дуже боляче... Але це пройде... і не таке переживав...
Зараз розумію, що я сьогодні зробив практично неможливе фізиологічно... Але зробив! І хай це все відбулось через дурість, і збіг обставин, як змусили мене битись до кінця, і не дали можливості здатись, забити, махнути на все рукою... Не поступився я принципами!!!
Я - МЕГА РОВЕР-МЕН
І це тільки один день мого перебування тут, в Коломиї... а вцілому, кожен день особливий... обов'язково напишу про все!
Друзі... хочу сказати... неможливе - МОЖЛИВО.. І це не тільки слоган Адідасу©, але і реально працююча тема.
Просто не можна здаватись..
Я сьогодні в цьому переконався ціною болю та страждань протягом всього дня з самого ранку... і ціною неймовірного задоволення і ейфорії при перемозі!
Звісно, є чого боятись... Але хоч раз.... хоч єдиний раз в житті, я бажаю вам (і наполегливо раджу) - спробувати не здаватись аж од самого фіналу!
Люблю вас всіх!
Пішов відпочивати в свій намет!
Ваш екстремальний ровер-мен Миколка з репортажем з Коломиї
Якщо їхати, то автостопом, навіть якщо є можливість взяти квитки на автобус або зілізницю...
Якщо влаштовуватись на ніч, то десь в лісі, в наметі, навіть якщо є можливість відпочивати в м'якій кроваті у друга вдома...
А останній мій "коник" вже і мені самому схожий на ситуації з анекдоту, в якому секс за взаємним бажанням був можливий тільки стоячи та в гамаку..
Тре було поїхати по сусідніх селах. Як вариант, можна було поїхати бусом (10-15 гривень в найдальший кінець мого маршруту), або електричкою... ще дешевше... (гривень 5 вистачило б мабуть в обидві сторони), ну, на крайній випадок друзі радили мені взяти знайомого таксиста, якому платити можна було тільки за паливо, і зверху на пиво трішки додати.. (ціна питання могла стати гривень 40-50).
Космічні суми? Та ні.. Просто дурість в голову полізла... Попросив нічого мені не радити, а просто дати ровер, і це мені буде краще за все...
(А до цього, останній раз я сидів за кермом ровера десь років 10 тому... і то не за своїм.. і то, пару годин... побалувався, втомився та зліз.)
Тепер жеж мені здалось, що я вже не такий як раніше, що я сильний та всемогутній... (бовдур)
Корочше, мене не довго відмовляли, бо знають, що це даремна витрата часу, і перевпевнити мене практично неможливо навіть найвагомішими аргументами. Дали ровер... Сказали, що я крейзі, і відпустили...
Маршрут, що я склав був "від села до села". В селах я мав знайти місцеві ради та запитувати їх про наявність і можливість отримання землі під особисте сільске господарство для себе. Точних відстанів я не знав... на око прикинув, що якнайменше - кілометрів 20... а про якнайбільше просто не став думати, бо не люблю думати про погане (-:
(Наперед скажу, що на західній Україні ніхто землю віддавати не хоче. Будь-яку... цілу луплять дай боже... отримати можно тільки через знайомих, або від самих знайомих... якщо вони тебе ДУЖЕ-ДУЖЕ-ДУЖЕ поважають. Інакше - смокчеш лапу, і ходиш ні з чим. Результат моєї поїздки не хочеться називати нульовим, або негативним.. Відсутність результату, при прикладанні максимуму зусиль, а саме стільки я і доклав, завжди дає результат позитивний. В моєму разі я точно визначився, що землю можна буде тільки купляти, або шукати не на заході України, а десь ближче до сходу, де місцеві мешканці не так її цінують, і не так стережуть)
Тепер до Ровер-Менства... 20 кілометрів - то було тільки до найблищчого села... а далі - ще 5, і ще 8, і ще 10, і ще 6, і ще .. і ще... Зараз розумію, що тільки в один бік я подолав 60 кілометрів.. і ще 40 - найкоротшим шляхом назад...
Як весело було крутити педалі першу годину - відчував себе мега спортсменом... А потім почав втомлюватись, і згадав, що навіть спортсмени заощаджують свої сили на великих дистанціях. І моя дистанція (навіть якщо припустити, що я її оцінив в 20 кілометрів замість 60) - досить протяжна, і слід починати економити... З горок вже не розженявся самотужки, а дозволяв силі тяжіння працювати за мене... на гору теж став виїзджати не сидячі, а пішки, ведучи ровер поруч з собою за кермо...
Ще через 20 км я став радіти кожній зупинці, і ненавидіти навіть невеличкі схили... Але сили ще були, і я знав, що неодмінно досягну своєї мети.. просто не так швидко...
Останні 20 кілометрів в напрямку до останнього зазначенного (і самого багатообіцяючого села) я вже корчився від болю... Їзда по гравієвих доріжках так трусила, що я відбив собі обидві сідниці... Дуже боляче було навіть легто приторкатись своєю ніжною попою
до жорскої сідушки... А ще я реально втомився...І дощь почався, поливав довго та щедро... Відразу сховатись від нього я не встиг, тому наступні години дві - я був мокрий майже до ниток... Але це не турбувало... Навіть приємно було... Прохолода, свіжість... і навіть трішки на душ було схоже, хоч я і був вдягнений...
Правда, весь цей час я зовсім не замислювався над тим, як мені потім повертатись... (Може і на краще, що я про це не думав, бо інакше я б і половину шляху не проїхав, а відразу повернуся додому). А коли остання дамочка заявила те, про що я практично один-в-один чув від усіх попередніх, тікати від цієї думки стало просто неможливо.
Перед цим я досить близько проїзджав станцію приміської залізниці... і знав, що близько 18 години має йти електричка... можна сісти і досить комфортно доїхати назад до Коломиї... АЛЕ! (от жеж! постійно ці "АЛЕ" зі мною трапляються)... годинник показав мені що до потяга ще більше двох годин... і чекати сумно... і сидіти просто на лавці так само боляче, як на ровері... і що нічого не зміниться, якщо я коротаючи час проїду одну станцію назустріч (шляху щене знав, але був впевнений, що перша ж зустрічна доріжка приведе мене саме до тієї станції, яка мені потрібна).
Знов оседлав свого катуючого (не плутати з "катаючим". мій - саме "катуючий") друга, і не припиняючи корчитись від болі в сідницях і кряхтіти від втоми поїхав... Стосовно втоми... я мабуть мазохіст.. Мені подобається відчувати гостру фізичну втому... Тому, вона хоч і заважала рухатись швидко, але не дратувала як біль внизу...Всі відчуття з кожним подаланим кілометром ставало все гостріше та гостріше... Але тоді я ще мав сили стримуватись...
Їхав мовчки... тільки обличчя іноді кривилось, коли наїзджав на камінь, або кочку...
До наступної станції я дістався саме так як і думав (тупа впевненість іноді перемагає) - найперша степова доріжка йшла вздовж залізничного полотна аж до самої станції... тільки тре було ще перейти 2 річки бродом, які теж знайшлись миттєво... Все-одно я давно був мокрий... втрачати не було чого (-:
А на тій станції зустрів працівника, який пояснив, що тут електропотяг проїзджатиме тільки о 19 годині... а мобілка показувала мені тільки 16... і чекати знов було більше 2 годин... А ще він став розповідати, що на моєму ровері до Коломиї за ці дві години можна півтора рази встигнути доїхати... Навіть втомленому новачку-придурку-мазохісту! (останнього він не казав... то просто я йому повірив, і переклав його думку на себе... адже саме так я себе і почував - втомленим, дурним мазохістом з нестачею розуму, щоб робити як простіше, а не "як заманеться"
То я взяв і поїхав далі...
І жалів про це весь останній час їзди...
Бо до Коломиї було більше 40 кілометрів... А в горку я підійматись швидко не міг... тому моя швидкість пересування була в середньому кілометрів 7-8 на годину... І з кожною хвилиною боліло все більше... І назад повертатись не було сенсу, бо на ту кляту електричку я вже запізнився все-одно... і наступних станції по ходу траси більше не було ніде... короче, повне "УРА!" (не люблю слова "Ж*ПА", тому заміняю його на більш радісне (-:... )
На півшляху я просто ревів... тільки не плакав... замість сльоз з мене з усіх щілів біг піт... і я випускав облачки пару навколо себе... Потім до ревіння вголос приєднались скуління та щось схоже на собачій лай (сам від себе не очикував такого... добре, що нікого поруч не було, ніхто не чув)...
Коли я побачив знак "До Коломиї 20 кілометрів" - то зрозумів, що це мій кінець... на цей час я більше йшов, ніж їхав... і йшов повільно... і мобільний розрядився... корочше, я ризикував не встигнути повернутись до друзів до півночі, якщо не стану більше користуватись ровером за призначення, і ризикував втратити глузд, якщо б став це робити... Альтернатива - казкова (-:
Що робити... взяв якусь гілку... закусив в зубах... сів і поїхав...
Здається, не плакав... Хоча, тоді вже було байдуже...
Як доїхав до Коломиї - не пам'ятаю точно... Тільки пригадую, що через радість стала трішки менше відчуватись біль, відкрилось "друге дихання" (НАРЕШТІ, БЛІН!) і я став швидше крутити педалі.
Ось... тепер я тут... попросився за комп, щоб все це написати по свіжій пам'яті та в відповідному емоційному стані...
Сидіти навіть на м'якому стільці - дуже боляче... Але це пройде... і не таке переживав...
Зараз розумію, що я сьогодні зробив практично неможливе фізиологічно... Але зробив! І хай це все відбулось через дурість, і збіг обставин, як змусили мене битись до кінця, і не дали можливості здатись, забити, махнути на все рукою... Не поступився я принципами!!!
Я - МЕГА РОВЕР-МЕН
І це тільки один день мого перебування тут, в Коломиї... а вцілому, кожен день особливий... обов'язково напишу про все!
Друзі... хочу сказати... неможливе - МОЖЛИВО.. І це не тільки слоган Адідасу©, але і реально працююча тема.
Просто не можна здаватись..
Я сьогодні в цьому переконався ціною болю та страждань протягом всього дня з самого ранку... і ціною неймовірного задоволення і ейфорії при перемозі!
Звісно, є чого боятись... Але хоч раз.... хоч єдиний раз в житті, я бажаю вам (і наполегливо раджу) - спробувати не здаватись аж од самого фіналу!
Люблю вас всіх!
Пішов відпочивати в свій намет!
Ваш екстремальний ровер-мен Миколка з репортажем з Коломиї
14
