Цей Вчитель не словами, а своїм прикладом навчає любити Україну
- 19.07.20, 17:37
Адже справжня відданість та щедрість не в тому, щоб з барського плеча скинути надлишки, а в тому, щоб віддавати останнє, не шкодуючи ані хвилини – Олег Володарський
Заліщицька трагедія, вчинена сталінським режимом, має згадуватись у Всеукраїнському масштабі
Вересень 1939 року радянська армія ввійшла на територію західної України, тоді мешканці нашого регіону сприймали цих людей як визволителів, людей які об’єднали дві України – східну та західну. Та вже у 1941 році, коли ці ж «визволителі» поспіхом відступали, залишаючи після себе в прямому значенні лише кривавий слід, стала явною правда про їх діяльність. Тисячі людей на Західній Україні фізично знищували, розстрілювали та проводили інші звірства проти патріотів та інтелігенції.
Про скільки трагічних смертей та жорстокостей ми вже знаємо, а про дещо тільки дізнаємось. Про трагедію, яка сталась на залізничному мості у Заліщиках мало хто знає навіть у Тернопільській області. Адже цієї інформації немає у підручниках з історії, Інтернет-мережа теж не рясніє згадками про цю подію і тільки в книзі, виданій у Чернівцях є всього лиш сторінка, яка описує все жахіття тодішнього радянського режиму.
Заліщики пам’ятають ще одну криваву сторінку із нашої історії, коли НКВД, робивши зачистку тюрем, навмисне жорстоко стратили сотні мешканців Західної України. Коли проходили розвантаження тюрем та фізичне винищення в’язнів, НКВД вирішив проблему швидко: вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Залізничний міст у Заліщиках через Дністер з тактичних міркувань 7 липня було зруйновано, а з обох боків надійшли два ешелони по сім вагонів із в’язнями (14 вагонів кожен із 50-70 арештованими). Так описує цю історію у своїй книзі Нестор Мизак.
Тих, які змогли врятуватися з подвійного пекла, –у воді і на березі добивали кулями. В цей же, чи на наступний день (малоймовірно) із західного берега було скинуто в Дністер один чи два вагони з в’язнями Коломийської тюрми. На берег Дністра приходили люди, щоб впізнати загиблих, але тіла були обгорілі і зробити це було важко.
На жаль, напевно вже ніколи не будуть відомі прізвища всіх тих, хто загинув у вагонах. Навіть ті, кого упізнані в Заліщиках, – офіційно вважаються розстріляними в Умані. Свідчення очевидців про цю трагедію написав Нестор Мизак у своїй книзі «За тебе, свята Україно». Зокрема, Теофіль Баранецький, мешканець Кострижівки Заставнівського району Чернівецької області згадує: «Я мав 18 років і все бачив на власні очі… Коли відступала Червона армія, йшли ешелони з награбованими продуктами і людьми з боку Івано-Франківщини. Вікна вагонів були задротовані».
Віра Панчак, мешканка Заліщиків розповідає, що тоді вона була мала, але це надовго їй запам’ятається: «Батько мій прийшов додому і сказав, що був на березі Дністра, поблизу залізничного моста і бачив, як люди з навколишніх сіл витягували трупи з річки. Люди знаходили, знайомих, рідних, щоб поховати на цвинтарі».
– Залізничний міст підірвали і штовхнули вагони з людьми зі сторони Заліщиків у бік підірваного мосту. Вони упали в воду. Усе горіло і люди теж. Частина людей з вагонів якось виривалась, але тонула. Я був неподалік і все це бачив, – каже Теофіль Баранецький.
Очевидці трагедії згадують, що руки у людей були перевязані дротом, нещасні у вагонах просили води. За радянських часів стверджували, що міст підірвали німецькі диверсанти, але насправді німці окупували цю територію 14 липня, а трагедія, як пише Нестор Мизак сталася 7 липня.
Проте зараз історична пам’ять оживає, принаймні на районному рівні. Кілька років поспіль на місці трагедії влаштовують поминальні служби та мітинг-реквієм за невинно вбитими. Жаль, щоправда, що Заліщицька трагедія згадується не у Всеукраїнському масштабі, адже українці мають знати не тільки про тяжкий злочин проти українського народу, як Голодомор, а й про жахіття сталінських репресій. Причому знати ми це повинні на конкретному прикладі, щоб таких трагедій на нашій землі більше ніколи не було. А зараз це, як ніколи, актуально.
Марія Бойко, Тернопільська Липа
Кушнір Юрій Аксентійович, історик, краєзнавець, письменник, член Заставнівської волонтерської сотні
За більш ніж 200 «Сповідей» навчився з першого погляду впізнавати в людині усвідомлену українську генетику. Такі люди зовсім інші. Вони інакше дивляться. Інакше думають. Говорять трохи сором’язливо і відсторонено. Інколи навіть складається враження, що їм не цікаво, не комфортно поруч зі своїм співрозмовником. Але це хибне враження.
Річ у тому, що більшість з нас сприймають все почуте та побачене через призму власного Я, реагуючи відповідно до свого характеру, знань, життєвого досвіду та переконань. А ті, кому з дитинства привили любов до Бога і України, сприймають будь-які події, запитання чи твердження значно ширше, адже їх світосприйняття набагато глибше, ніж миттєві, часто неусвідомлені реакції обивателів.
Але насправді ці люди дуже прості. І скільки б років їм не було, як би не склалося їх життя, які б випробування не подарував їм Господь, вони не скаржаться та не втрачають святу віру у світле майбутнє, котре очікує на Націю, котра так вірно та віддано береже віру в Бога. Скільки б років їм не було, вони завжди турбуються про тих, хто цього потребує.
Допомагають воїнам, підтримують хворих та поранених, опікуються дітьми. Для них не буває чужих дітей. Та в першу чергу в них Україна. Вони наївно, по-дитячому сентиментальні. Їх легко розчулити зворушливими історіями та щирими емоціями. Але так само легко розізлити будь-якою згадкою про той біль, котрий віками завдає нашій Нації наш давній ворог. А ще з ними можна помолитися. Мовчки. Щиро та самовіддано.
Ми знову були в Заставній. Маленьке, лагідне, затишне містечко, мешканці якого віддано й щиро люблять Україну. Цього разу героєм програми став історик, краєзнавець, письменник, волонтер Юрій Кушнір. Юрій Аксентійович уважно спостерігав за мною, моїми словами та поведінкою.
Як запеклий українець, він прагнув переконатися в моїй істинній принциповості в питаннях українства. Як батько, дослухався до кожного слова, прагнучи почути те, що стоїть за цими словами. Можливо саме завдяки цьому, завдяки його переконаності й принциповості, мені було надзвичайно легко та спокійно вести діалог з цим усвідомленим українцем.
Кожна «Сповідь» – це дотик до людської душі. Але не можливо торкатися людської душі, не відкриваючи власну. Тому кожен такий діалог – це прагнення поділитися своєю душею з тими, хто так самовіддано любить нашу країну. І багато хто відповідає на цю щирість такою ж неймовірною взаємністю. Дивуються. Каються. Розповідають. Плачуть. Сміються. А я в цей час дивлюся на них і щораз сильніше закохуюся в нашу таку надзвичайну Націю.
Таким людям, як Юрій Аксентійович, неймовірно болить все те, що відбувається з нашою такою зболілою Україною і втомленими війною українцями. Проте замість того, щоб скаржитись, вони роблять все можливе, аби в міру своїх сил, власним прикладом змінювати країну на краще, не шкодуючи на це ані часу, ані сил, ані ресурсів.
Цей Вчитель не словами, а справами, власним прикладом навчає любити Україну. Адже справжня відданість та щедрість не в тому, щоб з барського плеча скинути надлишки, а в тому, щоб віддавати останнє, не шкодуючи ані хвилини. Ті, хто на це здатен – найважливіші. Їх теплі та рідні душі, котрі з такою беззастережною вірою відмолюють нашу країну.
Ми часто прагнемо віднайти цю країну в музеях та історичних працях. А вона живе там, де маленька дитинка з насолодою куштує шматок запашного хліба. Або там, де живе в окопах неголений, замурзаний воїн і майструє саморобний хрестик. Оживає під час вранішньої та вечірньої молитви капеланів на лінії фронту. Розквітає під іконами у тих, хто ніколи не втрачає віру в Бога й Україну.
Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Кушнір Юрій Аксентійович, історик, краєзнавець, письменник, член Заставнівської волонтерської сотні
