Таким є слоган документального фільму "МІФ" про життя і смерть Василя Сліпака. Він володів унікальним тембром голосу (бас-баритон), був солістом Паризької Опери, у 2013-2014 разом з українською общиною у Франції активно допомогав Майдану. А після початку війни зробив вибір на користь захисту Батьківщини і зовсім несподівано для своїх близьких пішов воювати у складі ДУК ПС. Загинув влітку 2016 року.

Режисери Леонід Кантер та Іван Ясній говорять, що намагалися створити фільм не про смерть, а про любов і життя. Бо навіть останні слова, що злетіли з вуст смертельно пораненого Василя, - про вічну любов. І на цій частині фільму до горла підступає найбільше розчулення. До речі, те, що збереглися останні кадри життя Василя - просто диво. Принаймні, так виглядає з боку глядача.

Після перегляду я зловила себе на думці, що досі сприймаю Василя Сліпака, в першу чергу, як талановитого співака, а лише потім - як воїна. Ми бачимо Василя незнаного - яким він був поза сценою. Це кіно більше наштовхує на роздуми, ніж розставляє крапки над "і".

"За що загинув Василь?". І чи має право людина, наділена неповторним голосом, класти його на вівтар? Наприкінці фільму з вуст друзів, побратимів, колег і педагогів лунають абсолютно протилежні оцінки. Деякі з них очікувано викликають гучне невдоволення глядачів. А деякі коментарі допомагають зрозуміти чому Василь не зміг всидіти у далекому від українських подій Парижі і пішов на війну вдруге. Тож цей фільм про те, чи готові ми прийняти чужий вібір. 

Поспішайте, фільм у прокаті лише один тиждень, у деяких містах - лише кілька днів.