Колись давним-давно, в далекому
королівстві, в маленькому містечку, в маленькій глиняній хатині жила бідна
родина. Батько щодня прибирав вулиці містечка, а мати прала одяг. То була важка
і невдячна робота, тому родині ледь вистачало на їжу. Поки батьки працювали, їх
єдиний син – Маршал бігав по місту намагаючись хоч трохи допомогти то матері,
то батькові. Або йшов до лісу, що був неподалік від їх хатини, і збирав ягоди,
гриби і хмиз.
Одного теплого літнього дня він
зустрів у лісі дивного чоловіка. Хлопчик знав всіх у містечку, бо ж допомагав
батькові прибирати геть усі вулиці, а цього бачив уперше. Та й одяг на ньому
був зовсім не такий, який носили містяни, та й інші мешканці королівства не кутались
влітку в довгі, аж до землі, плащі. Крім того, малий зауважив, що незнайомець
був дуже засмучений і практично не помічав навколишнього світу. Він,
згорбившись, сидів на пеньку і дивився прямо перед собою. Оскільки наш герой був допитливою дитиною, то
вирішив дізнатися причину такого горя.
- Пане, чому Ви такий сумний? Ви
заблукали і не можете знайти шлях? То можете радіти, бо я все тут добре знаю і
з радістю Вам допоможу, - хлопчик співчутливо зазирав в очі подорожньому і аж
підстрибував від нетерплячки.
- Любий хлопчику, я вдячний за твоє
бажання допомогти мені, але, на жаль, це не в твоїх силах, - чоловік говорив до
хлопчика, але досі не зводив погляду з чогось невидимого попереду.
- Чому? – здивувався малий. – Ви не
вірите, що я знаю всі околиці? Але це правда! – палко переконував, - я часто
збираю в лісі ягоди і гриби, а містечко знаю, як свої п’ять пальців, бо
допомагаю батькові працювати. Він прибирає вулиці, - мовив, і чомусь
засоромився. – Але це важлива робота, бо якби не мій батько, то по вулицях
неможливо було б ходити! – не знати кого переконував у важливості батькової
справи.
- Дитино, - незнайомець нарешті
поглянув на співрозмовника і легенько посміхнувся, - я не сумніваюсь ні в твоїх
знаннях ні в поважності твого батька. А смуток мій, на жаль, не вирішити
знанням околиць.
- А чому Ви сумуєте, якщо не
заблукали? Це ж чудово, якщо Ви знаєте куди Вам іти.
- От в тому то й річ, що не знаю. Ні
– ні, шлях до містечка я знаю, - випередив питання хлопчика. – до речі, як тебе
звати?
- Маршал. Але я не розумію – Ви
кажете, що знаєте шлях, але не знаєте куди йти. Як таке може бути?
- На жаль, може, Маршале, - знову
сумно посміхнувся. – коли я казав, що не знаю куди йти, я мав на увазі життєвий
шлях. Я не знаю що мені робити, чим заповнити моє життя. От що мене засмучує і
доводить до відчаю, - зізнався і знову перевів погляд на щось невідоме, немовби
намагався розгледіти там відповідь на свої питання. А Маршал трохи помовчав і сказав:
- Ви думаєте про складні речі, а
складні речі завжди сумні. От я думаю про звичне – коли голодний, думаю, що
треба наповнити шлунок їжею, коли спраглий – водою, взимку я прагну огорнути
себе теплом, а коли сумно – ділюсь з близькими любов’ю. І, мушу Вам сказати, це
все дійсно допомагає почувати себе щасливим. Спробуйте, може і Вам
сподобається.
Подорожній уважно і зачудовано
слухав про звичні радості маленького хлопчика і з кожним словом його обличчя
яснішало.
- Я обов’язково спробую, - пообіцяв
врочисто. Потім підвівся і витягнув з кишені маленький ключик на ланцюжку і
протягнув його малому. – Мені час іти, а ти візьми це і збережи. Це все, що
зараз я можу тобі подарувати, але колись я повернусь за ним і принесу тобі
взамін набагато більше. Обіцяю.
- Дякую, але мені не потрібно
нічого. Якщо Ви таки знайдете свій шлях це вже буде чудово, - Маршал дуже
серйозно дивився на незнайомця, хоч йому і кортіло погратись ключиком такої
чудернацької форми.
- Тоді просто візьми його на
зберігання. Ну і для того, щоб я міг упізнати тебе, коли повернусь, щоб
розповісти про свій шлях, домовились? – говорив вже з відкритою посмішкою
чоловік.
- На зберігання візьму, - легко
погодився хлопчик і, з допомогою незнайомця, одягнув ланцюжок на шию і заховав
ключик під благенькою сорочиною.
- Я обов’язково повернусь, - ще раз
мовив чоловік і швидко рушив в сторону протилежній до містечка Маршала. А
хлопчик стояв і думав, що забув запитати чоловіка коли він повернеться і навіть
не подумав дізнатись ні його ім’я, ні звідки він прийшов. А потім знизав
плечима і продовжив збирати суниці.
Увечері розповів все батькам. Вони
подивувались тій розмові, помилувались ключиком, пожурили сина за розмову з
незнайомцем в лісі, та й забули про той випадок.
Так минуло кілька років. Маршал
грався ключиком, коли його ніхто не бачив, і хоч іноді йому кортіло похвалитись
ним перед однолітками, але він пам’ятав, що ключик не його. Йому довірили його,
залишили на зберігання, то ж мусить бути пильний і берегти довірену річ. Родина
жила так само бідно і ледь зводила кінці з кінцями, а взимку батьки захворіли і
стало зовсім важко. Юнак намагався знайти будь який підробіток і приходив додому
пізно ввечері геть знесилений. Мати гірко плакала, дивлячись на те, але нічим
не могла допомогти, бо ледь могла встати з ліжка.
Того дня Маршал прийшов додому
незвично рано, бо був святковий день і він не міг знайти роботи. Але коли
відкрив двері, то аж зімлів від здивування – в хатині було тепло й затишно. На
пошарпаному столі стояла чудова вечеря,
а незнайомий чоловік напував батьків лікувальним настоєм, і ті виглядали
значно краще, ніж зранку. Коли отямився одразу згадав де бачив чоловіка – в
лісі, кілька років тому.
- Нарешті Ви прийшли, - мовив з
полегкістю. – Тепер я можу віддати ваш ключик і не переживати, що загублю його
чи хтось його вкраде.
- Не треба, - мовив чоловік
посміхаючись. – Я залишив його, щоб мати причину повернутись сюди ,якщо не зможу
знайти свій шлях, але завдяки тобі знайшов. І в мене була інша причина
повернутись – подякувати тобі.
- Справді? Я допоміг? – здивувався
юнак. – Але я ж навіть не знаю як! І це все Ви принесли? – вказав на стіл, - я
не зможу Вам заплатити за це.
- Не переймайся цим, хлопче, ти дав
мені набагато більше. Ти допоміг мені зрозуміти, що щастя в простих речах. Що
єдине, чим варто наповнювати життя – любов’ю. До рідних, ближніх, до того, що
ти робиш, до самого життя. І тоді життя обов’язково віддячить тобі. Я вирішив
спробувати робити те, що люблю – писати книги, і в мене вийшло. Тепер я відомий
казкар у кількох королівствах, в мене багато грошей. Але головне інше – завдяки
казці я зустрів справжнє кохання, хоч раніше не вірив в нього. А тепер я дам
можливість займатись улюбленою справою тобі і твоїй родині. Твоя мати гарно
вишиває – я дам їй необхідні матеріали і, впевнений, що скоро в неї буде багато
клієнтів. А твій батько завжди мріяв бути гончарем – і його мрію я можу
здійснити. Але я не знаю про що мрієш ти?
Маршал, який до того слухав
незнайомця з відкритим ротом, поглянув на батьків і сумно опустив погляд на
долівку.
- Не бійся залишити батьків – я
відчуваю серцем, що з ними все буде добре. Кажи, про що мрієш. Про подорожі?
Так? – допитувався незнайомець
- Ви стільки добра хочете зробити
для мене і для моєї родини, а я навіть не знаю, як Вас звати – відповів по
хвилі мовчання.
- У нас однакові імена, хлопче, -
посміхнувся чоловік. – Здивований? То озвучуй вже свою мрію.
- Кажи, сину, - озвалась мати, - це
один з рідкісних подарунків долі. Не треба нехтувати ним.
- Ні, не подорожі, - сказав
Маршал-молодший. – я мрію стати ковалем і творити дива з металу. Пам’ятаєш,
багато років тому, коли я був зовсім малий ми бачили і столиці квіти з металу і
чудернацьких птахів. І неймовірні ліхтарі, але навчитись цьому можна тільки в
столиці, та й не вийде в мене, певне, нічого, - закінчив сумно.
- Не смій казати «не вийде» поки не
спробував! – суворо мовив Маршал-старший. – Колись я теж так казав, і якби не
зустріч з тобою, так і прожив би життя в пошуках невідомо чого. Якщо ти щиро
чогось прагнеш, то обов’язково досягнеш. Хоча, не обіцяю, що буде просто.
Навіть навпаки – буде дуже важко, але мрія варта того! То що? Спробуєш?
- спробую! – впевненість успішного
тезки надихала і сповнювала надії.
Багато років по тому Маршал –
відомий у всьому королівстві коваль, розповідав цю історію іншому Маршалу –
своєму онукові, який був переконаний, що ніколи не зможе стати музикантом…
А, може, це кохання?.. Думала вона, вдихаючи духмяний аромат м’ятного чаю і вдивляючись у зоряне небо. Як дивно, зірки сьогодні сяяли якось по-особливому яскраво. Ось її улюблена Велика Ведмедиця. До цього сузір’я вона так часто звертала свій погляд, коли їй було сумно і самотньо. Воно випромінювало якусь дивну позитивну енергетику, яка поступово проникала у її втомлену душу і заспокоювала її. Вона несподівано спіймала себе на думці, що, згадуючи цей незвичний загадковий погляд, з яким вона сьогодні зустрілася зовсім несподівано і неждано, її серце чомусь пришвидшує свій розмірений ритм, і чомусь так хочеться посміхнутися… Просто, невимушено, легко, безтурботно … Вона не могла цього пояснити. Ні, це не кохання… Вона ніколи не вірила в кохання з першого погляду. Вона взагалі більше не вірила в кохання… Бо навіщо вірити в те, чого не існує? Вона не хотіла у нього вірити… Колись вона уміла кохати… Давно… У іншому житті… А в цьому вона просто викреслила це слово зі свого лексикону. ” Це лише миттєве захоплення і я не дозволю йому навіть доторкнутися до свого серця… Бо воно давно зачинене!” подумала вона, роблячи останній ковток запашного чаю. Приємна солодка втома торкнулася до її очей, а з глибин пам’яті чомусь знову виринув цей дивний загадковий погляд…
