Здавалось, що кохання – модне

У всі часи, хоч і незримо,

Та скільки образи холодні

З поетів висмоктали рими?

Та скільки кинуто під ноги

Задля нечуваної власті?

Важкі над словом перемоги,

За це розплачуються щастям…

Уходят мысли дружные,

Спокойствием блиставшие,

И сказано всё нужное,

Да только запоздавшее.

И сделано всё чистое,

На зависть поколениям,

Хорошее, лучистое,

Но поздно, к сожалению.

И понято всё странное,

Что было так существенно,

Хранимое, желанное…

Не вовремя, естественно.

Коли до мене сонце неласкаве

І день бажає казна-що зліпити,

Я згадую про Вас і вже цікаво

Мені на цьому світі трохи жити.

Коли я для людей чергова страва,

Хоч їх волів ніколи і не знати,

Я згадую про Вас і вже цікаво

Мені в цім світі ще чогось бажати.

Коли буяє почуттів заграва,

Яких Ви доторкнутись н е бажали,

Я згадую про Вас і вже цікаво

Дізнатися, що станеться надалі.

Я Вам слова свої приносив

І дарував, неначе квіти,

Та Ви умієте мовчати,

Як я умію говорити.

Я намагався погляд ніжний

Хоч на хвилину ухопити,

Та Ви умієте мовчати,

Як я умію Вами жити.

Як я умію Вас кохати,

Як Вами душу свою краю,

Навчіть і мене так мовчати,

Як самі вмієте, благаю!

Лякає майбуття невідворотністю

Та сумніви швартують свого човника,

І розмовляє серце із самотністю,

Бо іншого немає співрозмовника.

І зміст шукають новий старі символи,

Та він не кращій за печалі зашморгу,

Стискає горло так, що навіть янголи

Сюди летять нерадо, як на каторгу.

Все против всех,

Скоблящий смех

И жизнь – улитка,

Холодный душ

Холодных душ

Не лучше пытки.

Кто не поёт –

Тому почёт

И смычку с властью,

Но я – не рвусь,

Я – обойдусь

Одной лишь страстью.

И кто

В итоге

Не будет

Проклят?

И кто

В итоге

Получит

Вечность?

Не будет

Слышать

Подземных

Воплей,

А только небо.

За человечность.

Як пишуть вірші? В серці заметіль,

І стогне ніч, неначе породілля,

Хитає простір гіркуватий хміль

Та виграє на нервах божевілля.

Минуле та майбутнє у одне

Сіамськими рідняться близнюками,

Й нема надії, що усе мине,

Не штрикатиме душу будяками.

І груди наливаються свинцем,

І затісно стає в світах широких.

Якщо ти можеш витримати це,

Запрошую до лав на спокій вбогих.

Скребётся сердце, просится: «Пора!

Туда, где нет ни славы, ни желания»,

Но здесь моя не кончена игра,

Не все ещё померкли ожидания.

Подыскивает жизнь сама причал

Воспетой мною некогда обители,

Но глупости не все ещё сказал,

Ещё не все меня возненавидели.

Ещё не брошен небом к алтарю,

Не стал героем жертвоприношения,

И потому свечусь и говорю

Нелёгкие даруя впечатления.

Подорожником вишиті

Візерунки доріг,

В них життя моє криється,

Що прожити не зміг.

І у осені заспаній,

І у жвавій весні,

Я був щастям не кликаний

Навіть в доброму сні.

Від людей не ховаючись,

Не цураючись справ,

Світлим мріям не зраджував,

І горів, і бажав.

Я був щиро упевнений

У всесиллі добра,

І незвичне вирізьблював

Гострим вістрям пера.

Та в мовчанні оглухлому

Маю пустку та сніг,

Що вкриває, як ковдрою,

Візерунки доріг.