Пригорни мене міцно та палко,

Наче вперше і наче востаннє.

Снігового зимового ранку

Розігрій теплом свого кохання.

Це не згадка, не сон і не казка,

Це кохання могутня сила.

Нездоланна, таємна, прекрасна,

Вона шлях у майбутнє відкрила.

Пригорни мене ніжно до серця,

І поринь у смарагдове море.

З нього ніжність тобі посміхнеться

І повЕде в кохання простори.

Йде від серця до серця стежина.

То алея Любові живої,

Що провадить в кохання країну.

Мають доступ туди тільки двоє.

Коли говорять очі і серця,

Тоді весь світ навкОло затихає.

Стають єдиним цілим два життя…

В цю мить Любов із ними розмовляє.

Коли до вуст торкаються вуста,

Тіла нестримний трепет огортає.

Бажання полум’ям у дУшах пророста,

Кожну клітиночку собою наповняє.

Коли не можна віднайти потрібних слів…

На тій межі, де вже немає в них потреби,

Там почуттів ріка виходить з берегів.

Її спинити неможливо… Та й не треба.

Там, де на двох єдине відчуття,

Одна молитва, мрія і прохання,

Де в унісон звучить серцебиття,

Небесним цвітом розквітає там кохання.

Без тебе це місто пусте.

І зорі без тебе не сяють.

Хвилина, як рік, іде,

Коли тебе поруч немає.

Без тебе сумують вуста

І очі печаль ховають.

І я вже без тебе не та,

Якою мене ти знаєш.

Без тебе у серці зима,

Без тебе захмарене небо.

І сонця без тебе нема,

Кохання моЄ лиш для тебе.

Без тебе холодні й сумні

Кружляють самотньо сніжинки.

Ти- світло в моЄму вікні,

Без тебе я наче крижинка.

Без тебе гірчить шоколад,

Не гріє ранкова кава.

Життя на мінорний лад,

І навіть Кличко не цікавий.

Без тебе розділений світ,

І барви веселка втрачає.

З тобою вишневий цвіт

У серці моЇм розквітає.

І знов зима… Їй завжди до снаги
Плести вуаль з сніжиночок тремтливих…
І знов зима. Навкруг сніги… сніги…
Мов біле полотно без плям фальшивих

Невпевнено по ньому проведу
Із спогадів несмілі візерунки.
Вітри сліди вже вкотре заметуть,
Лишивши, як тоді, – лиш поцілунки…

Я з кожним переливчастим штрихом
Все впевненіше буду малювати
Прекрасну казку, що, нехай давно,
Та так натхненно вчились ми складати.

Вдихнуть на повні груди знов вітри
Й полине казка птахом перелітним…
Зима… лиш спогади… й сніги… сніги
І крила ангела ледь-ледь штрихом помітним…

Під рудим покривалом осені

Засинають думки і мрії.

Вони в сон кольоровий запрошені,

Де печаль їхню вітер розвіє.

Там знайдУть вони спокій і затишок.

Зорі їм колискові співатимуть.

Назбирають букетик пОсмішок

І віночки любові сплітатимуть.

Побувають в країні Ангелів,

Вмиють душу небесними росами.

Полетять над світами незнаними

Серця піснею стоголосою.

Почуття переможуть емоції,

Перед Мудрістю Розум вклОниться.

На останній сходинці осені

У душі нова зірка народиться.

Вставай, Україно! Годі вже спати!

До краю наповнилась чаша терпінь.

В нас правда єдина, яку не здолати!

В руках наших – доля новИх поколінь.

Бо ми не раби й не беззахисне бидло!

Ми – вільний, прославлений, знаний народ!

Ми – нація світла, духовна і сильна!

Ми – вільна держава і з нами Господь!

 Нас знають й цінують у цілому світі,

Лиш в рідній країні поваги нема.

Прокинься, народе! Вже досить терпіти!

На розум від дурнів чекати дарма.

В минуле повернення більше не буде!

Нікому не треба померлих ідей.

Прозріли вже очі давно від облуди,

Котрою роками труїли людей.

Не будем коритись зігнилим поняттям!

І більш не застрягнем в болоті брехні.

Палає у душах любові багаття.

Засяє ще сонце у нашім вікні!

Поклін ми складЕмо лише Україні.

І їй тільки вірні серця молодІ.

Ми хочемо жити у вільній країні,

Господарем бути на власній землі.

СЛАВА УКРАЇНІ!!!