Мільйони громадян України працюють за кордоном

 Моя сусідка Надія, маючи за плечима майже два десятки років педагогічного стажу, несподівано залишилась без роботи. Кілька візитів у центр зайнятості нічого не дали і вона зовсім втратила надію знайти роботу в рідному місті. Відтоді купувала рекламні газети з оголошеннями про роботу за кордоном. Телефонувала за вказаними номерами, ходила на зустрічі на якісь майже конспіративні квартири. І нарешті, незважаючи на вмовляння різних знайомих, поїхала на заробітки до Італії...

Довгий час від Надії не було ніяких звісток. Поїхала, і наче у воду канула. Телефон «фірми», якій жінка заплатила 700 «зелених» за щастя потрапити до сонячної Італії, вперто мовчить. Рідні не знаходили собі місця, не взмозі позбутися від невтішних думок і постійної тривоги. І раптом — лист до подруги. Довгий, як зимова ніч. І сумний, як осінній дощ.

«Дорога подруго! Нікому, окрім тебе, не можу розказати й написати про все, що пережила й побачила за ці кілька місяців життя в Італії. Господи,  який тяжкий італійський хліб! Найобразливішим є те, що ми, «новенькі», які приїхали самі по собі, не маючи ні друзів, ні знайомих, потрапляємо у кабалу до своїх же, українців!

Прибульців з України беруть під опіку, як правило, українці. За пошук роботи треба заплатити «хазяїну» тисячу доларів. Хоча роботи може й не бути. У кращому випадку, жінкам пропонують роботу у віддалених гірських районах, де їх віддають у найми до старих друганів. Дівчата не витримують там і місяця — тікають, не дочекавшись оплати. Їх примушують виконувати найбруднішу роботу. Але найстрашніше — ті нікчемні старі принижують їх, не вважають за людей. Якщо мовчки терпіти наругу, можна швидко з’їхати з глузду. Знала я одну таку бідолашну. У неї потьмарився розум після кількох місяців «казкового» життя.

«Наших» тут дуже багато. І все їдуть, їдуть... Доброї роботи, ясна річ, нема. Кому пощастить щось знайти, то «вкалує» на всі сто. Жінки шиють в майстернях від сьомої ранку до сьомої вечора, не розгинаючи спини. Або чистять молоду цибулю. Я бачила їхні розпухлі, аж сині руки, схожі на колодки. Це жах! Іншим щастить влаштуватись на фабрику чи завод вантажницями.Тягають такі важкенні ящики, що очі на лоба лізуть. Та ще й «патрон» може побити. Таке ж ставлення до дівчат у ресторанах, де вони, як правило, миють посуд з дев’ятої ранку й до глухої ночі.

Одну мою знайому влаштували на роботу в нібито багатий дім. Їй відвели кімнату в підвалі. Першої ж ночі прийшли непрохані гості — троє чоловіків, ґвалтували її по черзі, поки не втратила свідомість. Ледве втекла звідти...

Щось я все про інших, а про себе — ні слова. Спочатку працювала кілька днів у сім’ї, де була мала дитина. Потім —у діда з бабою, поки стара не потрапила у лікарню. Знову залишилась без роботи і грошей, бо все, що мала, віддала своїй «мамашці», яка знаходила мені ті підробітки. Через місяць я пішла від неї і почала пошуки самостійно. Жила на кількох квартирах, не один раз доводилось з нашими воювати за місце під сонцем. Зараз я знайшла собі пуліцію, тобто прибирання квартир. Працюю порівняно мало, тому і отримую мало. Вчу мову і збираюсь їхати на північ Італії. Там, кажуть, платять добре, але на наших полює поліція. Небезпечно, можна потрапити за ґрати. Але що робити? Мусиш ризикувати...

Ми, жінки, так само будемо згадувати Італію, як наші чоловіки нині згадують Афган. Тут теж пекло...

Слава Богу, живу в центрі, недалеко від церкви. Ходжу туди кожного дня. Молюся і плачу, виливаю в молитві душу. Завдяки Божій помочі, ще якось тримаюсь, не втрачаю розуму й надії вибратись звідси хоч з якоюсь копійкою, і головне — живою.

Не знаю, як складеться в мене далі. Додому повертатись нема з чим. Буду певно, рухатись на північ — раптом пощастить.

Будеш бачити мого чоловіка з дітьми — ні слова про мої митарства. Я їм зателефоную і, звичайно, скажу, що все прекрасно. Хай спокійно сплять. Одне тебе попрошу, використовуй кожну можливість сказати людям, котрі збираються на роботу за кордон при посередництві всіляких «благодійників» і горе-фірм, що тут їх ніхто не чекає. Хіба що пекло, ганьба і приниження. Вдома може, не краще бути без роботи. Але таки вдома, з рідними людьми. А тут ми поволі стаємо вовками...»