Русифікація – у широкому сенсі, включаючи економічний, соціально-політичний та інші аспекти, – несе загрозу не лише суспільствам, на які спрямована, а й кожній людині в них. Найбільша небезпека походить безпосередньо із засад, на яких базуються ідеї, що їх засобами русифікації нав’язують сусіднім країнам. Вони просуваються шляхом потурання ницим, приземленим рисам людської психіки. Це веде до деградації – як особистісної, так і суспільної. Деградовані ж люди, а поготів суспільства, не здатні на прориви, економічні дива й розквіт добробуту.

По-перше, «особливий шлях», який пропонує Росія, так докладно й не було розтлумачено. Головні його версії зводяться до того, що «російська цивілізація» відмінна від західноєвропейської, а тому адептам «русского міра» належить не любити все західне, а захоплюватися російським, «ісконним», «нашим». Причому ця любов має бути без запитань. Тут маємо справу зі звичайним протиставленням свій–чужий, культивуванням «духу зграї» й придушенням інакомислення, що неодмінно веде до застою. Більше того, глузування із Заходу з його раціоналістичним підходом і принципом індивідуальної відповідальності за свою долю веде до потурання «розхлябаності» й до споживацтва: у житті розраховувати на «авось», невдачі топити в алкоголі та звинувачувати в них внутрішніх і зовнішніх ворогів. Із таким ставленням, до того ж оспіваним російським «маскультом», годі дивуватися низькому середньому рівню життя в країнах, що є сателітами Росії, та й у власне російській глибинці.

По-друге, зрозумілі й прийнятні для більшості цілі – створення умов для реалізації кожної людини й на цій основі зростання добробуту – ледь не з перших років існування Московської держави її керівництво намагалося підмінити штучним фетишем. «Третій Рим», «Світова революція», «Світле комуністичне майбутнє», «Постала з колін Росія, яку мають боятися» тощо. Існування фетиша суто функціональне: воно виправдовує «тимчасові труднощі». В ім’я світлої мети можна вимагати терпіти сваволю влади, неефективність економіки, збагачення купки «тих, хто думає за всіх нас». А опозицію придушувати не за те, що хоче щось змінити в країні, а за перешкоджання рухові до всезагального щастя. Чим знов-таки забезпечується застій і брак ініціативи. До того ж Велика Мета виправдовує небезпечні прожекти на кшталт «маленьких переможних воєн», де гинуть представники всіх націй, які дали втягнути себе в утворення на чолі з Росією.

По-третє, традиційна конструкція російської влади як авторитарної ієрархічної системи спонукає відкидати всі прояви ініціативи «з низів». Російський апарат має своєрідний «історичний страх» перед демократизацією. Спроби бодай часткового відкриття прихованої владної касти й повернення її обличчям до людей закінчувалися розпадом імперії. Так було в «Смутні часи» після Ґодунова, у 1917-му після Тимчасового уряду, у 1991-му після Ґорбачова й за Єльцина... А тому з профілактичною метою із суспільства витравлюють ініціативу, активних і амбітних або залучають до служіння владі, або репресують, або змушують до еміграції. А ті, хто залишилися, мають бути в усьому покірні владі. До того ж і для безініціативних є принада: за них думатиме й вирішуватиме хтось інший. А по змозі забезпечить сяку-таку пайку.

Таким чином, у «Русскій мір» країни й суспільства буквально «скочуються», втрачаючи можливості для розвитку й стаючи ресурсним придатком для амбіцій російської верхівки. Однак із цієї похилої площини можна зійти. Зіставляючи країни з різним ступенем русифікації, бачимо чітку тенденцію: що вільніша від російського впливу еліта й суспільство країни, то більшого вона досягла в економічному розвитку й добробуті людей. Грузія, яка спромоглася на реформи, залишила в рейтингах розвитку далеко позаду Білорусь і Україну. Естонія й Литва, які послідовно опиралися втручанню російських чинників у внутрішнє життя, стабільніші за Латвію, яка чи не найбільше постраждала від кризи економічної й нині потрапила в кризу політичну, що спровокували олігархи зі зв’язками в Росії.

Для того щоб зійти з похилої, треба на кожну з удаваних принад русифікації знаходити відповідь, яка вестиме до подолання бідності – чи фінансової, чи духовної. Бракує робочих місць, громадяни не виявляють ініціативи? Спростіть умови для створення й розвитку бізнесу, запровадьте навчання й пільгові кредити для тих, хто готовий відкрити власну справу. Маскульт сусідньої держави героїзує п’яниць і нероб, паплюжить вашу історію? Підтримайте національний культурний продукт, зробіть жорсткішими вимоги щодо дотримання квоти державної мови. Бізнес сусідньої держави за підтримки чиновницького апарату перебирає контроль над підприємствами? Запровадьте прозорі приватизаційні конкурси. Проплачені «агенти впливу» створюють інформаційні чи силові провокації? Примусьте працювати на свою, а не сусідню державу органи безпеки. Економіка олігархізується? Подрібнюйте олігархії, проводьте демонополізацію, реально підтримайте малий і середній бізнес.  

Рецепти не нові, проте вони працюють. Варто лише зрозуміти, що альтернативою їм є «зливання» в «Русскій мір». Знову вибиратися з нього буде тяжко й складно, тож ті, хто допустить таке зливання, звільнення вже не побачать. 

Україна вже майже два десятиліття залишається країною великих можливостей. Потенційно це одна з найвпливовіших сил у регіоні, достатньо забезпечена природними запасами, провідний гравець на принципових для світової безпеки ринках (від аграрного до енергетичного), лідер передових наукових розробок, потужний донор регіональної безпеки. Перераховувати людські, природні та матеріальні ресурси, якими володіє наша держава і які дають підстави сподіватися на реальність змальованої оптимістичної картини, певно, немає потреби: про це сказано вже чимало.

Однак увесь цей потенціал і досі нереалізований. Україні як системі бракує принципового фактора успіху: ефективної взаємодії між наявними елементами. Структура управління, організація суспільства, спосіб перерозподілу ресурсів склалися в неефективну «олігархічно-люмпенську» модель: приймає принципові рішення і перерозподіляє національне багатство жменька олігархів, а більшість людей лишаються на межі бідності. При цьому політичний клас пов’язаний із основними олігархами й виявився нездатним запропонувати країні реалістичну стратегію національного прориву. Суспільству, попри накопичений значний протестний потенціал, бракує організуючої сили, розуміння конкретної мети перетворень та способів її досягнення.

Відтак встановлена система може існувати довго – аж поки вистачатиме ресурсів або поки олігархи будуть спроможні витримувати тиск ззовні, не допускаючи фактичного підкорення країни сусідами. Однак на тлі кризи обидві ці небезпеки стають вельми реальними і для збереження держави як самостійного суб’єкта необхідні системні зміни, які виведуть її зі стагнації. Ці зміни торкнуться (понад те, потребуватимуть участі) і олігархів, і суспільства. Але ініціювати їх, підштовхнути до них і «верхи», і «низи» має інша сила. Сила, яка безпосередньо зацікавлена у зміні ситуації і має ресурси для початку перетворень.

Модель за Дарвіном

Організація суспільства, де на верхівці перебувають кілька олігархів, які монополізують вплив на розподіл ресурсів і придушують будь-яку опозицію (насамперед організовану), а внизу – велика кількість бідних, які залежні від олігархів і сподіваються на подачки від них (при цьому їхні спроби організуватися жорстко придушуються), не є українським винаходом. Це примітивна соціальна піраміда, в яку організовуються людські спільноти, якщо жодна сила в них не докладає свідомих і достатньо наполегливих зусиль для створення іншого стану речей. Так організовані первісні племена. У схожі «піраміди» збираються ув’язнені, призвані на військову службу чи інші, які опиняються в подібних умовах.

Прямі паралелі «самоорганізації», у якій вимкнено розум і діють первісні інстинкти, спостерігаємо у світі тварин. Зокрема, у мавп, що живуть в умовах, у яких, найімовірніше, перебували предки людини, вибудовується дуже схожа структура «суспільства». У них є свої «олігархи»-домінанти, свої «шістки», які за подачку обслуговують домінантів, і рядові особини – «люмпени», яких перші тримають у покорі. При цьому «олігархами» найчастіше стають не найрозумніші чи навіть найсильніші, а найбільш нахабні, хитрі й галасливі.

Описана система примітивна і в своїй примітивності стабільна. У соціальних науках такий стан називають неоптимальною рівновагою. За відсутності потужного тиску ззовні чи різкої зміни обставин ця рівновага може існувати дуже довго. Однак вона має принципову ваду: перерозподіляє ресурси у вкрай неефективний спосіб.

Ознак неефективності «олігархічно-люмпенської» моделі в Україні не бракує. Валовий внутрішній продукт на душу населення за паритетом купівельної спроможності становить близько $7 тис. – один із найнижчих у Європі. За індексом людського розвитку ООН наша держава займає 69-ту позицію з 169 країн. У рейтингу умов для ділової активності, який складає Світовий банк, посідає 145-те місце зі 183 – останнє в Європі.

На заробітках за кордоном перебуває близько 7 млн наших співвітчизників – це приблизно п’ята частина працездатного населення. Понад 46% опитаних готові виїхати з України в пошуках роботи, а близько половини випускників вишів бажають отримати роботу за кордоном. Відплив капіталу з країни, за експертними оцінками, сягає $19 млрд – близько половини її річного бюджету.

Цю сумну статистику можна продовжувати далі. Примітивна, бездумна модель організації суспільства, що склалася в Україні, не здатна не те що забезпечити поступальний розвиток і використання потенціалу, а навіть банально підтримувати на допустимому рівні життєдіяльність усіх його представників. «Олігархічній» економіці просто бракує на це ресурсів. До того ж страх домінантів утратити свій статус штовхає їх на придушення тих паростків самоорганізації, які дали б змогу суспільству самому вирішити проблему власного забезпечення. Недарма умови для ведення бізнесу в Україні визнані найгіршими в Європі. На цьому тлі особливо ілюстративними є цинічні коментарі представників правлячої партії, які обурюються тим, що люди замість того, щоб «чесно» працювати за копійки на підприємствах олігархів, тікають на заробітки за кордон чи відкривають якісь «власні справи». За такими висловлюваннями так і проглядає якийсь домінант-павіан з африканської савани, обурений неслухняністю зграї.

Повернення до людського шляху

Подолання проблем примітивної організації суспільства потребує певних зусиль тих верств, які перебувають у згаданій моделі в програшному становищі. Таких верств дві. По-перше, більшість людей, поставлених олігархами в залежність від своєї милості, які перебувають на межі бідності. Ліві партії та рухи традиційно саме з ними пов’язують сподівання на зміну соціального ладу. Однак вони практично повсюдно довели свою неспроможність вирішити ті проблеми, за які бралися. У крайньому своєму вияві – марксистських диктатур (більшовизм/сталінізм, маоізм тощо) – цей шлях привів суспільства, які дозволили поставити над собою такий експеримент, до ще глибшої прірви: мільйонних жертв репресій, іще більшого зубожіння та відставання у розвитку. Але навіть у країнах, де ліві розвивалися разом із громадою, не ставлячи під сумнів основи політичного ладу, вони виявили себе не найкращим чином. Відомий учений Роберт Міхельс, вивчаючи особливості побудови партій у модерних суспільствах, сформулював «залізний закон олігархії»: політсили, навіть ліві, які ставили собі за мету повалення олігархічного ладу, самі перетворювалися на ієрархічні структури, а їхні лідери ставали такими самими домінантами, як і суперники. Єдиною відмінністю була природа їхніх статків. Не виробництво, завоювання ринків чи інша економічна діяльність, а перерозподіл на свою користь внесків і пожертв.

Більших успіхів досягли організації, які обстоювали безпосередні інтереси робітників і з часом переросли у профспілки та інші подібні утворення. У Великій Британії вони навіть становили основу однієї з домінуючих партій, а в континентальній Європі є потужною політичною силою, з якою мають рахуватися уряди. Однак зворотним боком зростання впливу профспілок є швидке корумпування їхньої верхівки та її відрив від власне працюючих. В Україні ця небезпека виявилася вповні – профспілковий рух як такий практично не спроможний відігравати свою природну роль, адже керівництво основних організацій залучене до правлячої партії.

У таких умовах сподівання залишаються лише на інший прошарок, інтереси якого ущемляє олігархія, – середній клас. Тобто на людей, які здатні заробляти на проживання бізнесом чи кваліфікованою професійною діяльністю, мають власність і яким від держави потрібне лише забезпечення можливості для вільного розвитку своєї справи.

Люди згаданої категорії сповідують цінності, які прийнято називати правоцентристськими, або консервативними. Це насамперед вимоги щодо можливості вільного розвитку своєї справи: сприятливого бізнес-клімату, захисту власності та справедливого судочинства, чого бракує в українській економіці для того, щоби залучати інвестиції та створювати нові робочі місця. Водночас ця страта зацікавлена в сильній державі, спроможній встановлювати і захищати правила гри. Адже порівняно з великим (а тим більше олігархічним) бізнесом середній клас має незрівнянно менші ресурси, тож є природним союзником держави, її незалежності й підтримання правопорядку. За умови, щоправда, виконання визначених вище умов стосовно бізнес-клімату. Однак, зважаючи на переваги розвитку, які забезпечує державі згаданий прошарок, це цілком вигідний обмін.

Зрештою, саме середній клас найбільше зацікавлений у стабільності, адже криза в разі її виникнення завдає йому найболючішого удару. Відтак традиційні цінності, мораль, громадянські права і свободи – природна складова світобачення цих людей і основа для підтримки держави, яка здатна такі цінності пропагувати.

Як і будь-яка суспільна група, середній клас потребує політичного представництва. Донині в Україні жодна партія була не в змозі адекватно сформулювати, а тим більше втілити в життя усі визначені вище правоцентристські вимоги до цивілізованого розвитку суспільства і держави. А допоки така партія не постане і не прийде до влади, наша країна характеризуватиметься примітивною моделлю із домінантами-олігархами і позбавленою голосу більшістю.

А численні соціологічні опитування засвідчують, що відсоток патріотів в нашій державі доволі високий. Понад те, розуміння патріотизму на Сході й Заході України має чимало спільного, наприклад, кожен п’ятий житель Донбасу і Західної України (набагато частіше, ніж в інших регіонах) бачить справжній патріотизм у конструктивній критиці недоліків у своїй країні. Водночас ця проблема періодично переходить із теоретичної площини в суто практичну, згадаймо хоча б спроби усамостійнення Криму і переведення його на російську орбіту у першій половині 1990-х чи сумнозвісний з’їзд у Сєвєродонецьку наприкінці 2004 року й намагання його учасників створити ПіСУАР, себто Південно-Східну Автономну Українську Республіку.

Останніми роками питання органічної цілісності Української держави різко загострилося у зв’язку із приходом до влади політичних сил і діячів, система цінностей та ідеалів яких поєднує неосовєтські ідеологеми, світоглядно-політичну міфологію «Русского міра» та прагнення власного збагачення будь-якою ціною. Найбільшу і найстабільнішу підтримку ці сили та діячі мають у кількох регіонах, які протягом усіх цих років вкрай скептично, якщо не сказати більше, ставилися до України та які в культурно-інформаційному плані поєднують власну осібність із орієнтацією на Москву. Отож низка письменників і публіцистів поставила питання руба: якщо кілька регіонів на Сході й Півдні країни (передусім Донбас і Крим) є потужною електоральною та кадровою базою політичних сил, які мають репутацію неукраїнських та антиукраїнських, то чи не доцільно їх узагалі позбутися? Позаяк єдність із ними все одно весь цей час була і є нині радше механічною, ніж органічною (що засвідчує популярний там розмовний зворот: «Я поехал НА Украину»); всі спроби українізації на південному сході провалилися, ба більше – ефект від них нерідко був зворотним. Крим і Донбас у складі України, мовляв, мають надто неукраїнське населення за духом і культурою, отож тягнуть усю країну назад, до «совка» чи новомодної «ліберальної імперії». Відокремлення ж цих регіонів принципово змінить електоральну ситуацію в державі і дасть змогу в мирний спосіб за допомогою виборів усунути кланово-олігархічну верхівку від влади й розпочати нарешті справжнє, а не декларативне входження до Європи.

На такі ідеї відразу гнівно відреагували ті ЗМІ, які зазвичай називаються патріотичними. Мовляв, розпалювання сепаратизму в і без того непростих регіонах небезпечне для єдності Української держави, треба займатися там просвітництвом і викорінювати антидержавні елементи. А ще – створити всеукраїнський інформаційний простір, і років за десять основні проблеми будуть вирішені, п’ята колона перетвориться на безнадійних маргіналів. Загалом справедливі констатації, втім, залишають без відповіді запитання, хто ж насправді здатен займатися таким просвітництвом, якщо провідні державні та олігархічні мас-медіа, передусім телебачення, нині активно пропагують міфологію «Русского міра» і повертають до життя у свідомості й підсвідомості людей совєтські ідеологеми? Як донести правильні ідеї до жителів Донбасу та Криму за умов, коли державна машина всіляко перешкоджає цьому, зокрема, зриваючи навіть зустрічі письменників із читачами? І хто викорінюватиме антидержавні елементи, якщо Служба безпеки України фактично перетворилася на дах для цих елементів?

Я вже не кажу про те, що втримати Крим і Донбас у складі України в разі відсторонення від влади нинішнього режиму просто не вдасться, якщо політики відповідного ґатунку захочуть вивести ці регіони зі складу Української держави до «Русского міра». Інструментів для такого втримання немає: армія розвалена, а МВС та СБУ повністю контролюють «донецькі» (не лише на вищому рівні, а й на рівні середніх та нижніх ланок – не випадково начальниками райвідділів міліції, на полковницькі посади, майже по всій країні розіслані недавні старші лейтенанти з Донбасу...). До того ж у разі спроби центральної влади силовими методами приборкати місцеві антиукраїнські сили неминучим є вторгнення так званих добровольців із РФ, поєднане з економічними санкціями проти України, боюся, не лише з російського, а і з європейського (бодай частково) боків. Адже після потужної інформаційної (чи то пак дезінформаційної) «артпідготовки» ситуація буде представлена як «утиски етнічної меншини з боку озвірілих націоналістів». Отож можливе щось на кшталт абхазького сценарію початку 1990-х, який може бути застосований для «захисту незалежного Криму та Новоросії від бандерівських банд».

Водночас у разі незмінності ситуації на південному сході єдність України ставатиме дедалі більш механічною, наслідком чого буде або тотальна ресовєтизація держави та її інтеграція до «Русского міра», або знову-таки територіальний розкол, лише по інших лініях.

Власне, а що воно таке –Україна?

Маємо колізію, яка нагадує чи то задачку на квадратуру кола, чи то славнозвісну кантівську антиномію, де обидва змістовно протилежні судження правильні. Втім, як говорив Гегель, правильна відповідь на запитання, на яке немає відповіді, полягає в тому, що таке запитання на ту саму тему має бути поставлене інакше.

У нашому випадку одним запитанням не обійтися. Позаяк наявний комплекс проблем і низка запитань, відповідь на які потрібна для об’єктивної оцінки ситуації.

Які ж настрої насправді превалюють у проблемних з погляду їхньої українськості регіонах? Адже невідомо, чого насправді хочуть мешканці тих регіонів. Ба більше, цілком імовірно, що вони й самі не дуже те знають, і це треба дослідити, беручи до уваги те, що на Донбасі люди апріорі не говоритимуть правди соціологам (бо навчені десятиліттями совєтського державного та кримінально-постсовєтського терору мовчати про наболіле), а в Криму потрібно буде прикидатися російськими дослідниками (і це теж зрозуміло: йдеться про колонізаційне розселення, де живе чимало відставних політпрацівників, чекістів і номенклатурників. Отже, задає соціокультурні норми серед слов’янського населення не просто «совок», а «совок» у кубі, себто носії та охоронці совєтсько-імперської ідеології). От, скажімо, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) торік зафіксував, що 22% опитаних загалом по Україні виступають за об’єднання Росії та України в єдину державу, тоді як у Донбасі та Криму таких більшість. Що це означає? Власні настанови чи навіяні російськими мас-медіа – це особиста позиція опитаних чи просто вияв їхнього конформізму? (Прийнято так говорити, отож і я так висловлюсь, щоби чогось не вийшло.)

Інакше кажучи, тут потрібно ввімкнути всі соціологічні хитрощі – непрямі запитання, запитання-пастки тощо. А відтак з’ясувати, умовно кажучи, рівень українськості донеччан (які вперто називають себе «дончанами», і це теж слід взяти до уваги – цей потяг до Дону) та потенціал органічної інтеграції Донбасу в Українську державу. На яких підставах, на якій базі відбуватиметься ця інтеграція і чи відбуватиметься взагалі? А, може, справді «усьо будет Донбасс», і з цим слід або змиритися, або робити належні висновки? Принаймні наразі наукової відповіді на весь цей комплекс запитань немає.

Донецький характер і щире українство

Обережного оптимізму тут додає той факт, що коли вихідці з Донбасу й Криму чи їхні жителі визначають себе як справжніх українців (сто років тому такі українці звалися щирими), то, попри своє етнічне походження (зустрічаємо серед такого люду і російські, і тюркські, і грецькі прізвища), це вже назавжди і до кінця. Навіть ціною життя. Рекомендую охочим звернутися до біографій знакових діячів дисидентського руху. Зверніть увагу, яке місце серед них посідають як галичани, так і донеччани.

Водночас, за даними соціологічного центру «Імідж-контроль», який щороку тестує громадські настрої по всій Україні, лише Донбас і Крим можна вважати «червоними», неосовєтськими територіями, де більшість населення сприймає реальність крізь призму дещо трансформованих міфологем минулої доби. Причому трансформація ця вельми цікава: з одного боку, ледь не всі людські чесноти і далі вважаються втіленими у якомусь специфічному донбаському характері; з іншого, цей характер і взагалі все донбаське виглядають в очах самих носіїв цього характеру неповноцінними без постійного оглядання на Москву, без орієнтації на неї. Не все так просто із цим характером та місцевим патріотизмом, вважає виходець із цього регіону академік Іван Дзюба: «…Не є вигадкою, а реальністю був і залишається той донецький патріотизм, у чомусь щирий, у чомусь облудний, у чомусь і трагікомічний, а швидше, може, та розпливчаста донецька ідентичність, в основі якої – відчуття (хай і перебільшене) унікальної ролі Донбасу в життєзабезпеченні країни (колись – СРСР, тепер – України), але також і особливий дух неслухняності, незгідливості, нонконформізму, непокори, що не раз завдавав клопоту різним владам… Йдеться не про політично артикульовану свободу, а про той складний комплекс природних людських інстинктів, що сформувався в малоконтрольованому адміністраціями степу, під впливом козацької вольниці, в середовищі переселенських мас, за умов неймовірно тяжкої праці, жорстокої експлуатації та неминучого стихійного спротиву владі. Ця своєрідна донецька осібність з елементом анархічної непокірливості й інстинктивного волелюбства як компенсації відсутнього громадянського суспільства укладалася історично і в різних формах нагадує про себе і почасти в нові часи. Вона може мати і стимулюючий, і деструктивний характер стосовно всього суспільства, особливо за нинішніх політичних ігор місцевих напівкримінальних «еліт»…»

Можна зауважити й те, що на Слобожанщині, у Причорномор’ї, Донбасі й Криму, особливо у двох останніх регіонах, совєтські та неосовєтські соціально-політичні міфи не стали предметом цілеспрямованої деструкції та деконструкції ані за Леоніда Кравчука, ані за Леоніда Кучми, ані навіть за Віктора Ющенка. Ба більше, саме останній, підписавши восени 2005 року меморандум про порозуміння з Януковичем, зірвав ініціативні спроби ведення ідеологічної роботи в цих регіонах, які здійснювали деякі політичні сили та громадські організації після Помаранчевої революції. Як недвозначно зафіксували соціологи «Імідж-контролю», більшість жителів Донбасу поважає передусім силу і сповідує формулу «хто сильний, за тим і правда». Угода «Ющенко – Янукович» продемонструвала мешканцям Донбасу слабкість не лише чинного на той час президента, а й усього «українського проекту». Рейтинг Януковича і Партії регіонів миттєво зріс удвічі – втричі, і відтоді в цих регіонах залишається практично стабільним (принаймні так відповідають опитані соціологам). Воно, власне, і не дивно, тому що навіть місцевій інтелігенції не було запропоновано київською владою реальних модернізаційних проектів, все залишилося на рівні розмов, Батурина і Трипілля (додайте до цього повну катастрофу з розрекламованим на всю країну проектом дитячої «Лікарні майбутнього»). Тому навіть в освічених колах регіонального соціуму закономірною була психологічна реакція самозахисту, мовляв, хай краще буде звичне та зрозуміле, хоч і старе, ніж невизначене, незрозуміле, а подекуди просто дурне нове. Хоча й «щиро українське».

Отже, проблема досягнення органічної цілісності держави передусім вимагає ретельного вивчення всіх її складових, а потім уже певних дій на основі знань та політичної волі. Лише, хто це все робитиме, ось у чім питання.

• Медведев пошел на открытую конфронтацию с Путиным
• Медведев раскрыл Западу тайну выборов-2012
• Путин попросил "не возбуждаться" из-за кандидата в президенты России
• Путин бичует слабость и "шараханье" Медведева к либерализму

Мазепинське училище

Чугуївське військове училище вважалося в Росії рекордсменом за кількістю Георгіївських кавалерів серед своїх випускників. Менш відомий інший бік цього навчального закладу – офіцери царської армії називали його «розсадником мазепинства». Серед викладачів училища було чимало патріотів України, які, попри опір керівництва, виховували у курсантів-українців національну свідомість. Про це писав герой бою під Крутами капітан Гончаренко: «Хочу підкреслити заслуги ґенерала Астафієва, що зумів ширити ще задовго до революції національну свідомість серед нас («малограмотних» українців). На це у російськім війську до революції було дуже мало відважних одиниць серед вищої військової ґенераліції».

Училище підготувало чимало талановитих командирів для армії України часів визвольних змагань. Його випускниками були перший командувач Запорізької бригади (майбутнього Запорізького корпусу армії УНР) генерал Прісовський, командувач Запорізького корпусу полковник Болбочан, командувач Подільської групи полковник Шаповал, вже згаданий капітан Гончаренко, командувач повітряними силами Української держави полковник Павленко, командир Сірожупанної дивізії полковник Ніконів і ще багато інших.

Маріонетковий секретаріат

Восени 1917 року ситуація в місті була вкрай непростою. З одного боку, саме в Харкові Миколою Міхновським була утворена Українська народна партія. З іншого – Харків фактично був містом космополітичним та російськомовним. Українців нараховувалося лише 26% населення (у Харківській губернії загалом – 81%). Крім того, із 382 тис. мешканців міста 50 тис. становили біженці, переважно латиші. На харківських заводах працювали багато кваліфікованих робітників (росіян та латишів), направлених у попередні роки для підвищення якості виконання військових замовлень. До цього в місті працювало чимало іноземців – здебільшого полонених угорців, румунів та німців. Біженці, іноземні робочі, переміщені особи, працівники залізниць та заводський люмпен російського походження були базою, на яку спиралися харківські більшовики.

Щодо військового питання Харківщина підпорядковувалася командуванню не Київського, а Московського військового округу. Отже, навіть українізовані військові частини мусили узгоджувати свої дії з Києвом виключно через Москву. На осінь 1917 року більшовикам вдалося перетягнути на свій бік чимало солдатів українізованих полків. Це було нескладно – гасла Центральної Ради практично ідеально повторювали гасла червоних, тож пересічним солдатам інколи складно було розібратися, де хто? Більшовики заявляли: «Національні вимоги українців, самостійність їхньої народної республіки… визнаються Радою народних комісарів повністю та ніяких заперечень не викликають». Центральній Раді офіційно закидали не сепаратизм, а те, що вона пропускала через свою територію загони царської армії на Дон, до війська генерала Каледіна, а отже – була союзником «поміщиків і капіталістів».

Проте навіть за таких умов оголосити червону владу своїми силами харківські більшовики не наважувалися. Їхній Раднарком діяв паралельно із губернським старостою від Центральної Ради Яковом Довбищенком. Влада останнього спиралася на чотири українізованих полки, два з яких: 2-й Український штабс-капітана Волоха і Чигиринський полковника Савіцького стояли в самому місті.

Все змінилося після сутички на Всеукраїнському з’їзді рад, коли вся більшовицька фракція – 125 осіб –залишила з’їзд. А 7 грудня 1917 року близько сотні членів цієї фракції приїхали до Харкова. Вже наступного дня голова Раднаркому Ленін призначив Антонова-Овсієнка командувачем радянськими військами для дій проти донських білогвардійських формувань. І перше, що зробив командувач, – це надіслав військові залоги до Харкова. У ніч проти 9 грудня до міста прибули загони московських червоногвардійців Сіверса (1165 багнетів та 97 шабель) і пітерських робочих Ховріна (300 багнетів). Попервах ці загони не йшли на прямий конфлікт з комісаром Центральної Ради і додержувалися нейтралітету. Проте під прикриттям «московських й пітерських товаришів» були розгорнуті загони харківської червоної гвардії та захоплені всі чотири панцирні авто, що були в місті.

Наступні тижні були, мабуть, найганебнішою сторінкою в історії Центральної Ради. Несподіваними ударами більшовики роззброїли Чугуївське військове училище і військові гарнізони Лозової та Катеринослава. Київ та Харків цього майже не помітили. А в той самий час у Харкові 11 грудня розпочався Всеукраїнський з’їзд рад робітничих та солдатських депутатів за участю селянських депутатів. 12 грудня з’їзд сформував зі своїх же учасників уряд так званої Української Радянської Республіки – Народний Секретаріат.

І лише 27 грудня Антонов-Овсієнко зважився роззброїти українські частини в самому Харкові. Провести цю операцію мали загони харківської Червоної гвардії. До її складу увійшли солдати-більшовики з 29-го, 30-го та 232-го запасних піхотних полків, 1-го саперного запасного полку, загін харківських анархістів Аарона Барона, робочі заводів, залізничники та працівники трамвайного депо. До гвардії увійшли, серед іншого, 300 робітників-іноземців та 200 латишів. Загальна чисельність харківської Червоної гвардії сягала 3000 осіб. Яка кількість із них були мешканцями 300-тисячного Харкова – історія замовчує.

У ніч проти 29 грудня більшовики підтягли під казарми 2-го Українського полку два бронепотяги та дали сигнал до повстання своїм прибічникам в середині полку. Полк був захоплений зненацька. Наступного дня так само без жертв було роззброєно Чигиринський полк. Група офіцерів та солдатів, які лишилися вірними Україні, на чолі зі штабс-капітаном Волохом виїхали до Полтави, де разом з курсантами Чугуївського військового училища утворили славетний курінь Червоних гайдамаків.

29 грудня з 300 добровольців зі складу 2-го українського полку та з 400 харківських робочих було сформовано полк Червоного козацтва. Того самого дня з Петрограда прибуло поповнення – тисячний загін Полякова. Антонов-Овсієнко звітував Леніну про створення українського радянського уряду, альтернативного Центральній Раді.

Мешканці Харкова до зміни влади поставилися байдуже.

Запорожці зі Слобожанщини

Зовсім інші настрої панували серед харків’ян у квітні 1918 року, коли до околиць міста наблизилися вояки 2-го Запорізького полку підполковника Петра Болбочана (зі складу Окремої запорізької дивізії). За три місяці влади більшовиків Слобожанщина наїлася досхочу. «Це армія, яка здатна лише наступати. Як тільки вона зупиниться, так зразу й почне розкладатися, реквізувати, грабувати та вбивати», – так лагідно охрестив своїх підлеглих більшовицький командарм Муравйов. І мав рацію.

4 квітня вояки-запорожці взяли Харків практично без бою. Відома теза більшовицької й нинішньої російської пропаганди, мовляв, українське військо «приїхало у німецькому обозі» не має нічогісінько спільного з реальністю. Полк Болбочана підійшов до Харкова набагато раніше за німців – запорожці встигли реквізувати на складах тканину та пошити собі нові однострої замість старих російських. Це було б неможливо за наявності в місті німців, які реквізували геть усі трофеї. Байку про «німецький обоз» було вигадано з очевидною метою –приховати панічну втечу зі Слобожанщини та Донбасу 10-тисячної Першої донецької армії. Давши драла від самих лише запорожців, що відірвалися далеко уперед від німців, більшовики, тим не менш, не можуть похвалитися «Крутами навпаки».

Слобожанці масово вступали до лав Запорізької дивізії. За місяць з дивізії неповного складу запорізька формація перетворилася на дводивізійний корпус. Харківська група у складі Республіканського полку, полку Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, Інженерного полку, кінно-гірської батареї та кількох допоміжних частин на Харківщину прибула у загальній кількості в 4000 осіб. На Крим же вона вирушила, маючи 9 000 багнетів та шабель.

За часів Української держави гетьмана Скоропадського Запорізька дивізія був частково демобілізована. Її чисельність (4 піші й один гарматний полки) було зменшено до 3800 багнетів. Дивізія стояла на Слобожанщині та Донбасі на кордоні, де регулярно відбивала атаки більшовицьких банд, що приходили з боку червоної Росії.

В період Гетьманщини під захистом німецьких та українських багнетів в Харкові підняла голову російська еміграція. З голодної Росії від репресій Надзвичайного комітету до України тікали тисячі людей. «Харків, де у ті дні життя вирувало, разюче контрастував з конаючою Москвою. Впадала в очі ряснота офіцерів всіх рангів та всіх видів зброї, що фланкували у блискучих формах вулицями та наповнювали кав’ярні та ресторани»,– пригадував очевидець. Улітку 1918 року у Харкові перебувало близько 12 тис. офіцерів царської армії. Організації шанувальників «єдиної та неділимої», що виникли у Харкові, очолювали такі одіозні особи, як полковник Штейфон та граф Келлер. Сутички між офіцерами українцями та білогвардійцями спалахували постійно, останні всіляко намагалися принизити мазепинців та сепаратистів. Саме вони й штовхнули запорожців приєднатися до антигетьманського повстання Директорії.

«Чую, хтось глумливо крикнув: «Вот і хохлацькій черкас!» (Я був у сірій черкесці). Дивиться в очі нахабно підпитий штабс-капітан… Нахабу штабс-капітана відпустили останнім. Гидко було дивитися на його пониження і сльози»,– згадував сотник Авраменко зі штабу Запорізького корпусу. 18 листопада бійці 2-го Республіканського полку Окремої запорізької дивізії та кінна сотня Чорних Шликів заарештувала громадянську адміністрацію Харківщини та командування 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. На Харківщині, Сумщині, Донбасі, Полтавщині та Катеринославщині було встановлено владу Директорії. Російське офіцерство, що роїлося в Харкові дотого часу, не чинило запорожцям жодного опору.

І знову повторилася історія квітня 1918 року. До запорожців потяглися добровольці. Запорізька дивізія невдовзі була доведена до повного штату, а потім розгорнута у корпус у складі двох дивізій (Запорізької та Республіканської) по чотири піхотні полки кожна. Паралельно із Запорізьким корпусом харківське вільне козацтво сформувало Харківський слобідський кіш (дивізію) на чолі з отаманом Кобзою. У Харкові робочі-українці утворили робочу дружину в складі 800 осіб. Почалася робота із розгортання до повного штату 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. Проблемою бувбрак зброї та потрібної кількості офіцерів. Владнати ці негаразди завадив наступ Червоної армії.

Від німців з любов’ю

Є багато причин, чому українське військо зазнало поразки у грудні 1918 – лютому 1919 років. Керманичі Директорії виявилися абсолютно негідними та некомпетентними для керівництва державою в умовах війни. Більшовики вчинили нападсаме під час зміни влади в країні, тобто повної анархії на місцях. Воякам-запорожцям довелося воювати з червоними, маючи за спиною веселих хлопців отаманів-анархістів Чередняка, Сахарова, Ковтуна, Шинкаря та батька Махна.

Але навіть за таких умов штаб Червоної армії не наважувався атакувати Харків – більшовики боялися загрузнути в позиційних боях з запорожцями. Проте червоний главком Антонов-Овсієнко віддав наказ наступати. Він знав, щойно червоні вступлять в бій, в Харкові повстання проти українців мав підняти німецький гарнізон.

Після революції в Німеччині в німецьких частинах утворилися солдатські комітети, з якими швидко налагодили контакти посланці червоної Москви. Їм було, що запропонувати німцям. У щойно створеній Польщі, через яку німецькі частини поверталися на батьківщину, їхні ешелони масово роззброювали та грабували поляки. Більшовики ж запропонували німцям евакуюватися через свою територію –Балтику та порт Данциг. За це червоні зажадали від німців певних послуг.

Порозумітися з німцями командуванню запорожців не дали. Директорія була проти будь-яких переговорів з німцями, і запорожцям довелося додержуватися нейтралітетуй уникати конфліктів. Маючи вісті про посилення більшовицьких залог по той бік кордону, командувач корпусу полковник Болбочан намагався не втягнути своїх підлеглих у війну ще й із німцями.

11 грудня червона Рада робочих і солдатських депутатів спробувала здійснити в місті переворот – вона оголосила себе єдиною владою на Харківщині. Командування запорожців у відповідь запровадилов місті воєнний стан. Запорожці розігнали більшовицький мітинг в театрі «Міссурі», демонстрацію на вулицях та губернський з’їзд селянських рад. Маючи ворога на кордоні, запорожці просто не мали часу гратися в зайву демократію. Більшовики ж використовували репресії запорожців, щоби сильнішепідбурити робітничу масу. Місто постійно страйкувало й жило без світла та транспорту.

30 грудня більшовики атакували станцію Козача Лопань. Українці вдало відбивали всі атаки, але 2 січня до штабу червоних надійшло повідомлення: «ЦК українських комуністів повідомляє з Харкова. 1 січня починаємо виступ… Німці беруться затримати українські війська, зайнявши спільно з нами вокзал». Німецький гарнізон лишався грізною силою в 1600 багнетів та 300 шабель, маючи 10 гармат.

Повстання більшовицького підпілля та німецького гарнізону в Харкові поставило Запорізьку дивізію на межу катастрофи. Захоплення німцями харківського залізничного вузла означало втрату українцями військових ешелонів з майном та боєприпасами. Ба більше, кілька українських полків в цьому разі потрапляли в оточення. Усвідомлюючи весь жах становища, бійці Слобідського кошу та робоча дружина харків’ян обороняли вокзал, не зважаючи на втрати.

Командувач Запорізької дивізії підполковник Загродський у цих умовах прийняв єдине правильне рішення – полки, що перебували на передовій, розвернули зброю і вдарили по німцях та більшовиках в середині Харкова. Їм вдалося відкинути ворога від залізничного вузла, але німці продовжували гарматний обстріл. Зовні ж на місто насідали більшовики. 3 січня запорожці залишили Харків.

Директорія вимагала повернути місто за всяку ціну. Більшовики ж рвалися до Катеринослава,щоби з’єднатися із загонами батьки Махна. Отаман Болбочан доручив Запорізькій дивізії Загродського тримати оборону біля Чугуєва, Мерефи та Лозової. Республіканську ж дивізію 4 січня він кинув у наступ на північ від Харкова, розраховуючи зайти у тил до угруповання червоних. Антонов-Овсієнко згадував: «Болбочану вдалося потіснити частини 2-ї дивізії під Харковом. Переполох охопив порученців штабу фронту – «потрапили в пляшечку». Ситуація коливалася, мов на терезах, – «або-або». Аж тут на допомогу більшовикам знову прийшли німці. «Німецькі частини, хоч і не додержали свогослова затримати петлюрівців у місті, проте надали нам величезну послугу, продовжуючи нести караульну службу у місті. Цим вони дозволили направити основні сили на розвиток бойових операцій під Харковом», – свідчив Антонов-Овсієнко.

Водночас банди лівого есера Шинкаря зайняли Полтаву та перерізали залізницю – довелолося кидати війська ще й туди. Це поклало край всій справі – наступ запорожців захлинувся. Харків було втрачено.

Наостанок зазначимо. 12 січня в Харкові урочисто поховали «жертв петлюрівського терору» –як ініціаторів страйків та провокацій у прифронтовій зоні, запорожцями було розстріляно21 робочого. Антонов-Овсієно згадував: «Представники німецького командування виступали услід за нами із закликами протесту проти злочинів петлюрівців та вітаннями радянській владі. Німці невдовзі евакуювалися через Брянськ– Гомель». Більшовики виявилися нешанобливими союзниками. Жодного пам’ятника «німецьким інтернаціоналістам» в Харкові ніколи не з’явилося.

А невдовзі у харківській «надзвичайці», керованій легендарним Степаном Саєнком, щодня розстрілювали по 40–50 харків’ян і до приходу Добровольчої армії довели рахунок до тисячі. У концтаборі, створеному в самому центрі міста, утримували представників «ворожого елемента» і «неблагонадійних». Влаштовувати страйки чи демонстрації проти чинної влади в Харкові більше не наважувався ніхто.

Термін, здається, добре знайомий. Нині навіть  шкільнийпідручник жваво пояснить вам його сутність: русифікацією, мовляв, єполітика, спрямована на утвердження та зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні або інших країнах за допомогою переходу чи  переводу осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їх ню подальшу асиміляцію. Популярне трактування цього явища веде свій родовід іще від рубежу ХІХ–ХХ століть, коли політичне крило національно-визвольного руху боролося проти різного роду обмежень у царині українського слова й друку. Згодом, уже за радянських часів, це трактування видозмінилося у викривальне бичування культурно-освітньої політики СРСР. Утім, русифікаторство від свого початку стосується не лише «солов'їної мови» та вишиванки.

Економічна русифікація: снаряди замість масла

Здебільшого під русифікацією розуміють насадження й культивування російського, яке має витісняти й нівелювати щось питомо своє, автентичне. Насправді утиски та асиміляція були і є лише частиною русифікаційних заходів. Іншою їхньою функцією є збереження та розвиток тих складових місцевої культури чи соціальних практик, які за визначенням були корисні для метрополії, обіцяючи зміцнювати її вплив на місцях.

Русифікацію традиційно й цілком справедливо ототожнюють із поширенням на Україну політичного впливу Росії, коли після Козацької революції ХVII століття та низки воєн із Польщею й Туреччиною дедалі більше українських теренів потрапляли під владу «білого православного царя». Утім, початки русифікаторства попервах стосувалися зовсім не культурно-освітньої сфери, а радше соціальної та економічної. Ревно обстоюючи позитив, що його буцімто привнесли російські завоювання імперської доби в економічне життя України, казкарі ідеологічного фронту повсякчас наголошували на доступності для України зарубіжних ринків збуту продукції (в першу чергу сільськогосподарської), перетворення Півдня та Лівобережжя на житницю Європи тощо. Гірка правда полягала в тому, що всі ці зміни скоріше сприяли консервації економічного аутсайдерства України, яке намітилося вже у ХVIII столітті, аніж виходу з нього. Не секрет, що «доступ» до західних ринків українських купців відбувався не рентабельно виправданими шляхами, як було ще від часів Середньовіччя, а за російським посередництвом і через контрольовані метрополією транзитні центри. Ідеологія російської зовнішньої торгівлі не мала нічого спільного з філософією вільного обміну, притаманного західному світу й була орієнтована винятково на потреби встановлення економічного, а відтак і політичного панування. Шляхом запровадження поступових обмежень на вивіз стратегічно важливих товарів та спрямування торговельних потоків у власні транзитні пункти Росія швидко встановила цілком нові для українців правила гри, де бізнес міг бути успішним лише для «своїх». У недалекому майбутньому в ньому лишилися переважно ті, хто заручився підтримкою та протекцією впливових вельмож або царських фаворитів.

Іншим гірким плодом стало входження українських виробників до загальноросійського ринку, оспіване багатьма істориками імперської та радянської доби. Сільське господарство в Україні мало орієнтований на експорт характер. Псевдо-патріотів страшенно тішив статус України як годувальниці Європи, при цьому скромно замовчувалося те, що за кордон продавали переважно фуражне збіжжя, яке йшло не до європейських споживачів, а для реекспорту в колонії. Динамічний розвиток цукроваріння в Правобережній Україні, що так пестив містечкове марнославство, теж став таким собі маленьким «економічним дивом», з тим лише застереженням, що умови роботи на цукроварнях були вкрай важкими, а мережа підприємств аж ніяк не вирішувала проблеми безробіття та низького рівня життя. Попри те що Україну вважали мало не столицею європейського цукроваріння, її середньостатистичний мешканець споживав цукру в рік найменше з-поміж інших сусідів по Європі!

Промислове піднесення другої половини XIX століття було чистої води «русскім» проектом, через те що всю інвестиційну сферу контролював уряд, прагнучи використати її не для поліпшення добробуту країни, а заради розбудови стратегічно важливих галузей, орієнтованих на потреби армії та флоту. Бісмарківський принцип «снаряди замість масла» приваблював закордонних інвесторів гарантованим збутом виробленої продукції (гармат, пароплавів, прокату, рейок, вагонів, промислового устаткування), споживачем якого виступала держава. Імперська промислова революція, а згодом радянська індустріалізація сповідували практично однакові економічні пріоритети: переважання видобутку сировини та важкої промисловості над харчовою та легкою. Напередодні Першої світової війни в структурі українського експорту на готову продукцію припадало менш як 20%, решту становили сировина та напівфабрикати.

Неоптимальний розвиток промисловості та сільського господарства, запроектований та стимульований в інтересах меншості суспільства, гальмував розвиток внутрішнього споживання. Відсталість імперської моделі економіки фактично законсервувала застарілі форми харчування та побутової культури українців. Надмірне споживання хліба й злаків, які компенсували брак у раціоні білків та жирів, високий рівень споживання алкоголю, що його неявно стимулювала державна монополія, – усі ці рудименти архаїчного повсякдення успішно пережили імперську цивілізацію, ставши одним з основних кодів цивілізації радянської.

Відсталість сфери комунікацій, про яку ще Гоголь писав, як про хронічну хворобу Росії, стала для України усталеним фактом. Ірраціональне й мляве будівництво доріг, а згодом залізниць, відсталість технологій та розкрадання коштів назавжди стали виразно російським брендом у цій сфері. Транспортні проекти часто перетворювалися на іміджеві ширми, що прикривали справжню безпорадність держави: сцени закладення Транссибірської залізниці, де майбутній імператор Ніколай ІІ з тачкою в руках, увійшли до всіх гімназійних підручників з історії, а за деякий час реінкарнувалися в пропагандистські плакати іншого потьомкінського проекту імперії, тепер уже радянської, – БАМу. Спільними нотками резонують із ними і теперішні інфраструктурні проекти Євро-2012 пострадянської України

Соціальна русифікація: черги замість барикад

Найяскравіший вияв соціальної русифікації – участь українських еліт у розбудові російської та радянської імперій – часто використовується як аргумент на користь близькості цих утворень і їхньої ідеології українському менталітетові. Заради точності відзначимо: «хохли»-будівничі імперії – це не лише Розумовські, Безбородьки, Трощинські та Кочубеї, але й сотні тисяч українських селян та козаків, якими Петербург «обрусения ради» заселяв Кубань, Крим, Східний Сибір і Казахстан. Прикметний факт соціальної політики метрополії: усі регулятивні заходи щодо українського суспільства вона спрямовувала тільки на дві соціальні верстви – дворянство й селян. Перші отримували кар'єрні та матеріальні перспективи на імперській службі, втрачаючи натомість соціально-політичну самодостатність (а згодом і ідентичність), других то батогом, то пряником манили до міфічних селянських «землі й волі». Водночас політика імперського та радянського урядів послідовно ігнорувала й маргіналізувала третій стан – середній клас. Права власності в законодавстві імперій для непривілейованих верств завжди лишалися примарними, а політичні свободи були геть відсутні, що взагалі не давало можливості для розвитку буржуазії як носія принципово іншої громадянської релігії, заснованої на індивідуалізмі, незалежності, відповідальності та підприємливості.

Натомість соціальна русифікація повсякчас дбала про збереження в суспільстві ієрархічної структури. Верхівку традиційно посідали «обрані» та протеговані політичним режимом чиновники й офіцери, до яких могли долучатися інші категорії «слуг народу». В умовах хронічної неефективності управлінського апарату та економіки, ці категорії мали окрім владного впливу ще й додаткові пільги-преференції – від доступу до західних благ цивілізації до якісного лікування та харчових пайків у спецрозподільниках. Решта суспільства поставала аморфною знеособленою масою, головними моральними цінностями якої були безоглядна покірливість та віра в сильну державу (царя, вождя). Соціальні прагнення скеровувалися не на самореалізацію та самовдосконалення, а на пошук шляхів потрапляння до числа «обраних» і відтак оволодіння дарованими їм пільгами. Особиста свобода в колективістських структурах сільської громади або стаханівської бригади завжди була аномалією й викликом традиційним цінностям. Патерналістські орієнтири й очікування завжди мали своїм наслідком пасивність і добру керованість – найцінніший суспільний результат русифікаційних проектів. Саме вони давали можливість метрополії ліпити нові спільноти не тільки на рівні ідентичностей, але й фізичних людських мас – саме так став можливим феномен «радянського народу», популяції якого лишилися практично в усіх колишніх радянських республіках і понині.

Утім, соціальні успіхи русифікації були й лишаються чи не найбільш сумнівними та обмеженими. Причин цьому досить багато – від напрочуд тривкої соціальної пам'яті українців (як-от селян, у яких, як доводять соціальні психологи, інтуїтивна й підсвідома недовіра до влади, спричинена травматичним досвідом голодоморів і колективізації, живе та працює протягом щонайменше 4–5 поколінь) до елементарної незграбності та поверхневості реалізації конкретних заходів. Поклавши чимало часу та коштів на нівеляцію соціальних та етнічних відмінностей поміж «братніми радянськими республіками», небіжчик СРСР, зрештою, зіткнувся наприкінці свого існування з вибухом притлумлених до того «націоналізмів» та відродженням соціально-побутових традицій, які він безуспішно намагався викорінити. Системною вадою русифікації була її неконструктивність. Оглядаючи наслідки русифікації Криму, яка в очах російського суспільства була аналогом цивілізаторства дикунів, російський публіцист Євґєній Марков із невтішною відвертістю зазначав: «Питання про народну вигоду мусить бути вирішене з цілком безсторонньою логічністю й щирістю... Погляньмо справі прямо в очі й, поклавши руку на серце, скажімо відверто, чи справді дали ми кримському татарину краще життя?»

Культурна русифікація: «бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні!»

Культурна площина русифікації здається найбільш видимою. Утім, вона набагато ширша й загрозливіша, аніж валуєвська заборона українських друків 1863 року чи то тріумфальна хода російської попси українським телеефіром.

Глобальний результат культурної русифікації – це прищеплення нової системи цінностей і мотивів, передусім у повсякденному житті. Це ті соціальні звички й судження, які промовляють до нас вустами персонажів Сковороди та Нечуя-Левицького: «начальник завжди правий», «не висовуйся», «а мені воно треба?» тощо.

Соціальна байдужість та духовна летаргія насправді страшніші за примітивність смаків, що їх плекає маскульт «русского міра». У цьому сенсі наслідки русифікації зараз даються взнаки навіть там, де замість російської лунає українська, але в лікарнях і судах до людини ставляться залежно від її соціальної «сортності» й товщини гаманця.

Ще одна, так би мовити, цивілізаційна травма, заподіяна русифікацією, – поява в нашому культурному лексиконі понять «провінція» та «столиця». У дорусифікаційну добу культурний ландшафт на знав такого поділу через питомо європейську гомогенність України – великі міста й містечка творили основний економічний та культурний субстрат регіонального життя, у якому освітні центри та потужні торговельні осередки не конче збігалися з адміністративними столицями й осідками можновладців. Переформатування імперської доби натягнуло над країною нову координатну сітку, у якій ця гомогенність швидко зникла разом зі старими осередками культури й економіки (навряд чи хтось зараз упізнає в Кам'янці-Подільському, Білій Церкві, Коропі чи Новгороді-Сіверському колишні «зіркові» міста). Центри ваги перемістилися в значною мірою штучно визначені новою владою осередки, які так і не спромоглися на самодостатній розвиток, а з’ясування можливостей і перспективності стало визначатися не природними здатностями регіону чи місцевості, а властивим імперії ієрархічним поділом між «центром» і «окраїнами». Тож провінційність стала категорією не географічною, а радше сутнісною, якісною.

Імунітет від русифікації

Русифікаційні моделі були і є конче необхідними для збереження цілісності та впливу імперії. Але чи є вони такими всесильними та ефективними? Ахіллесовою п’ятою русифікаторства є тотальна байдужість до будь-якої ідентичності, в основу якої покладено суто громадянські цінності (примат прав особи, індивідуалізм, терпимість, соціальна конструктивність тощо). Через те навіть русифіковані громадяни не завжди уживаються із цінностями та умовами «русского міра», навіть якщо вони є етнічними росіянами. Русифікована модель суспільного й культурного устрою пропонує неефективну державу, матеріальну нестабільність і соціальну пасивність, позбаляючи натомість можливості вибору та перезавантаження суспільного розвитку. Ця неприродна модель поступу є перешкодою для повноцінного розвитку не лише Львова, Коломиї чи Луцька, але рівною мірою й Луганська, Джанкоя чи то Херсона. Русифікація та її новітній римейк совок ніколи не матимуть шансів там, де люди воліють бути громадянами, а не підданими.

Продовження читайте у журналі «Український тиждень» №23(188)