Між прокльонами

І подяками,

Між ненавистю

Й розумінням,

Рукотворний існує

Вакуум,

І зоветься він

Онімінням.

Я ріжу слова,

Розбиваю на пари,

Ще трохи емоцій –

І страва буде,

У небі застигла

Хмаринок отара,

А пастись за обрій

Чомусь не іде.

Великі, малі,

Та усі безіменні

Скуйовджені вівці

З краплинок води,

Вже досить в гордині

Дивитись на мене,

Полили б якісь

Почорнілі сади.

А може нап’ються?

А може розквітнуть?

А може засяють

Плодами не раз?

Я ріжу слова,

Розкладаю на блюдцях,

І ходить довкола

Збентежений час.

А десь на недосяжних Філіппінах,

В кокосовому й пряному раю,

Палає в небі цедра апельсина

Й кричать папуги в мангровім гаю.

Де землю в давнину поцілували

Колючі жовті промені зірок,

Перетирає хвилями корали

У білий, наче борошно, пісок.

Там по лісах розбіглись дивні квіти,

Казки самі злітають на сувій,

Там навіть зараз ходить тепле літо,

А тут – зима, мороз та сніговій.

Серце гуде

соло,

Вікна уже

сині,

Хоче душа

волі,

І до небес

лине,

А в небесах

тихих,

Без балачок

грому,

Чути лише

видих –

В янголів теж

втома.

Я тобі подарую сон,

Я тобі подарую спокій,

Розпочнеться новий сезон,

І не стане тоді мороки,

І буденність прискорить хід,

Зарубцюються давні рани,

Стане тепло й розтане лід,

Бо мене в тому сні не стане.

Обрій пекла заграва,

Різала тіло ночі,

Тихо літала слава

І закривала очі.

Туга шукала слово,

Хтось заробляв копійку,

Сироти та удови

Ставили Богу двійку.

Віри було замало,

І забагато солі,

Обрій пекла заграва,

А обпікала долі.

В моєму коконі так тихо,

В моєму світі добре так,

Немає заздрощів і пихи,

І на прокльони вічний брак.

Там злого умислу немає,

Там не бажає жити страх,

Там тільки осінь, що минає,

І тінь твоя по всіх кутках.

Коли утечу я із міста,

З полону бетонних глиб

Туди, де повітря чисте,

Немає хвилин і діб,

Туди, де річки прозорі,

Де сяє молочний путь,

Тоді посміхнуться зорі,

Та братом своїм назвуть.

Вперед, туди де тепле море

Туманів носить світлий пух,

Де сріблом сяють мідні гори –

Мета великих відчайдух.

Де величаві галеони

До здобичі торують путь,

І запрацьовані пеони

На пасовиська лам ведуть.

Де кожна тішиться клітинка,

Душа не має берегів,

І у печері древній Інка

Чека повернення богів.

Стиглий жовтень ніби занімів,

Хмарами фарбує небо набіло,

Літо орендує пару днів

І воно чомусь зоветься бабиним.

Але ж в нього сива борода

З павутинням на гіллі бурштиновим,

Некваплива стареча хода

І воно повинно зватись дідовим.