У мене світу-

Хоч на двох,

І серце б’є на двох

Гаряче,

Й від того десь

Сміється Бог,

А насміявшись –

Тихо плаче.

були ночі нестерпно-синіми

були ранки нестерпно-дикими

я твого доторкався імені

і листів лікувався ліками

телефони дзвонили тишею

стукотіли про час годинники

не ставала реальність іншою

не знімала свого ошийника

я збирався в обійми вирію

та не вірив в богів і янголів

були ночі нестерпно-синіми

і писали мій розум набіло

Стирається місяць,

Міняються фази,

Видзвонюють зорі

Благенький мотив,

Ще трохи –

І більше не буде образи,

Залишиться тільки один

Позитив.

Він змиє все денне,

Він змиє буремне,

Він змиє печалі

Лісів і полів,

Залишиться тільки одне,

Незбагненне,

І зватися буде

Безоднею снів.

Я натягнув старого светра,

Дражнився березневий сніг,

В сусідів бубоніло ретро,

І час кудись поволі біг.

Дрімало у руці люстерко,

Являло фізію пісну,

Хотілось чаю та цукерку,

А більше – подушки і сну.

Простудою свербіло в носі,

До мозку лізла чортівня,

І незачесане волосся

Початого лякалось дня.

Ось і прапор чужий…

Каноніри, до бою!

Досить снів, досить мрій,

Трусонемо добою!

Лячно, юнго? Еге ж…

Та повір командиру,

Вороги люди теж,

Отже, смертні у міру.

Діставай свою лють,

Що тих зайд переборе,

Хай той день проклянуть,

Як побачили море!