Є ще новина. Померла начебто українська (?) блогосфера бігмір.нет. Тобто блоги відмінені. Чому "?". Бо Бігмір належав, чи належить пророссійському олігархові Курченкові (?).

Це мабуть не просто "коли стріляють, холодно, та їсти нема чого".

Я дивувався феномену Херсона з Мелітополем.
Як тількі почалось у лютому-22, знайомий сказав, "от побачиш, вибіжуть на вулицю оккупантів з квітами т оркестром. Бо херсонці та мелітопольці, начебто це ті, хто голосував за пророссійського Якунєвіча".
Не відбулось. Ніякого ентузіазму нахшталт а ля "дайош Крим та Дамбас".
Та ще й антиватні виступи.

Знайомий, щоб пояснити, чому не відбулось, привів приклад з 2ї світової.
Ентузіазм радянців по здачі у полон, співпраці з гітлерівцями на оккупованій территоріі був досить високий. До 42го року. Потім німців вдалось відкинути від Москви, активність співпраці з оккупантами почала знижуватись. Тому що дещо вже не були впевнені у перемозі Гітлера. Тобто вата залишилась ватою, але поки "прітіхлі".

А я подумав, що причини можуть бути інші. Російсько-фашистські окккупанти самі зробили все можливе, щоб відштовхнути від себе населення. Тут тобі і пограбунки колгоспників та фермерів, городян. Розруйноване житло. Безсудне насильство та навіть страти, викрадання, зубожіння людей.
Як що не торкнулось одних, то торкнуло сусідів, рідних, знайомих.
Крім того, рашка під санкціями, та без санкцій, це не одне й те саме. (могли помітити принаймні заробітчани).
Проте зрадники скрізь знайдуться.

То практичні висновки. А є моральні. Національні. Ну не всі ж у Херсоні бавовна. Не всі думають лише про гроші. Я дивився мапи  голосування до майдана 2014. За "Якунєвіча" у східних регіонах голоснуло біля 65-75%. У Донбассі аж 97%. (Навіть у Криму 91%.)...

"України в Україні після війни побільшає".

"Це видно вже зараз. Людина, яку ще вчора ніщо не могло спонукати говорити зі мною українською, сьогодні як ні в чому не бувало переходить на цю, тобто на її рідну, мову – переходить мимоволі. Чимало, втім, і таких, що здійснюють цей перехід свідомо, і важко вирішити, який випадок є більш, так би мовити, перспективним.

Українізація України, пригадаємо, була у короткій низці причин, з яких Росія напала на Україну у 2014 році.

Причина №1 – державна самостійність.

Причина №2 – демократизація.

Причина номер 3 – українізація, що виглядала тоді, щоправда, так скромно, що правильніше було б говорити просто про уповільнення русифікації.

Війна остаточно припинить русифікацію та помітно прискорить українізацію. Причому українізація піде не лише згори, від держави та від національно стурбованої громадськості, як багато в чому було й досі, а й знизу.

Досі майже 400 років українське населення, особливо його верхівка, піддавалося обрусінню по потребі. Людям треба було якось жити-виживати під рукою Москви: Чия влада, того й мова ("Чия влада, того й мова").

Цього разу союзником влади у справі українізації стане – вже стає – народна стихія. Так це розуміє і Кремль, який уже не приховує своєї кінцевої мети: покінчити з Україною як осередком українства.

Війна не просто віддалила, а відкинула Україну від Росії на таку відстань, про яку не могли і мріяти молоді українські комуністи перших радянських років, які не бажали ні наслідувати, ні тим більше підкорятися Москві будівництві вітчизняного соціалізму.

 Їхнє гасло Геть від Москви! ("Геть від Москви!") нарешті стає дійсністю, від якої вже нікуди не подітися. Війна не залишила і сліду від того відчуття, за яке зневажали себе та своїх одноплемінників усі покоління освічених українців з часів поразки під Полтавою (1709 рік). Це нав'язливе, звично болюче відчуття своєї культурної другосортності поруч із російським першим сортом.

Велику пересортицю очолили український офіцер і сержант – той самий сержант, без якого, як було сказано, не може бути російської армії як армії. Не бракує й у відповідному особовому складі.

До війни бажаючих служити не вистачало. Я це знаю, хто б що не казав. Служити не дуже хотіли, а воювати рвуться. З таким підкріпленням, як український військовий комсклад, уже не почуватиметься другим сортом ні вчитель, ні літератор, ні дипломат – ніхто.

До війни в Україні діяла велика, дуже сильна та чудово організована "російська партія". Вели її люди не прості, а важливі та дуже важливі, не бідні, а багаті та дуже багаті. Вони не тільки давали про себе знати, а часто-густо затьмарювали інших діячів. Здавалося б, вторгнення Росії мало надихнути, прямо підняти цю партію, чого й очікувала Москва.

Адже величезна ж з'явилася сила - не ганяй, вливайся в цей грімний потік. Боятися нічого, обережно ні до чого. Але... скажіть це комусь іншому. Нині їх не видно і не чути.

Однієї години війни вистачило, щоб вони зникли з української суспільно-політичної сцени. Це схоже на диво, якщо врахувати, що йдеться про величезний масив людського матеріалу. Випарувалися вожді з їх обслугою, і стихло бурмотіння кількох мільйонів.

Вони вже ніколи не піднесуться. Не підніметься жодна садова з цих голів, і не тільки з остраху злетіти з плечей, а тому що це виглядало б недоречно, що для таких солідних людей гірше, ніж непристойно. Так, представляти в Україні "Російський світ" стало несолідно."

"Російські війська, - а точніше, професійні та добре оплачувані вагнерівці, - потихеньку просуваються в районі Попасної. Це правда. Але правда також те, що раніше вони наступали на фронті шириною 1800 км, а тепер - на фронті шириною 10 км.