хочу сюди!
 

Ірина

48 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 48-56 років

Замітки з міткою «українське»

Поле після бою. Зняно дроном на невеликій висоті. 7 хв.

Є танк із знаком "зет", але з українським прапором. То наші помітили цілий танк, але буксир не прибув. Знято 20 червня. Мабуть невдала переправа орків.
 

Є ще новина. Померла начебто українська (?) блогосфера бігмір.нет. Тобто блоги відмінені. Чому "?". Бо Бігмір належав, чи належить пророссійському олігархові Курченкові (?).
Ще раніше померла блогосфера мета.ю.ей.

"Лиха година". Що це таке?

Це мабуть не просто "коли стріляють, холодно, та їсти нема чого".

Це час випробувань, іспитів на особистість. Саме під час війни "мурло кожного стає контрастнішим, та видно хто де срав, хто на що здатен".
Є такий вираз "лихий козак". Це означає "сміливий, хоробрий, навіть дещо авантюрний", тобто "час лихих людей, а не чмонь". (С).

Ну не знаю, лиха година як на мене, це важкі часи всім, кепкувати тут нема чого. Бо страждають і діти, і старі, й інваліди, немічні. Чи можна з них спитати за слабкість? Ні.

Є звісно й капітулянти. Тут у і.ю.ей, наприклад, вони швидко зникли на початку війни іх сторінок щоденників, навіть не спитавши себе, чи можна чинити опір. Тількі правда встигли закликати до капітуляціі.
Але не зустрівши масової підтримки, швидко повтікали.


Пробують замість себе на фронт відправити.

"....Жители Мелитополя 2 июля на микрорайоне наблюдали, как оккупанты зазывают мужчин в свои микроавтобусы.

Об этом пишет «РИА Мелитополь».

В районе центра коллаборанта Евгения Балицкого стояли несколько Z-микроавтобусов, в которые вооруженные военные «приглашают пройти» молодых парней с улицы. Что происходит доподлинно неизвестно.

Журналисты предполагают, что неудачи российской армии в ходе войны привели к возникновению кадровой проблемы, которую они пытаются решить за счет мужчин призывного возраста с оккупированных территорий Украины.

В пользу этой версии говорит сообщение ЗОВА о том, что на временно оккупированных территориях Запорожской области россияне раздают повестки и угрожают молодым людям арестами, как писал «Акцент».

Как сообщают в пресс-службе ЗОВА, военные РФ массово пытаются избежать участия в военных действиях путем самоувечья. А оккупанты раздают повестки и угрожают арестами местному населению.

Чи вивелись лохи?

"...Коли я прочитав в телеграм-каналі "Топор", що "асвабадісти" з-за Парєбріку пообіцяли мешканцям окупованих територій - Харківської, Запорізської та Херсонщини, що спишуть усі борги по кредитам перед українськими банками, в мене виникло гостре відчуття дежа-вю. Адже колись я вже подібне чув. 

Так - в "асвабаждєнном" від "фішистів" Криму. На Прямій Лінії з Путіним людина запитала - що купила в кредит авто - а після приходу на півостів "русскага міра" не може погасити борги перед Приватом, на що верховний Стєрх, Підводник та Президент Міра відповів - мов, не хвилюйтеся - та забийте, насолоджуйтесь "свабодай". 

Але пізніше стало відомо, що на цю людину наїхали все "братськи" російсьуи колектори, яки, як відомо - і хату спалити - якщо не будеш слухатися - можуть. І ось тепер виявилося, що боржникам на окупованих територіях стали приходити такі собі "пісьма щастя" від Тінькофф-Банку з вимогою негайно погасити борг. 

Тобто, росіяни не тільки пиздять... вибачте - "спасають" побутову техніку, авто та рабів... тобто "братів", але, як виявилося - ще й борги перед кредиторами. Руський мир він такий - безсмислений та безпощадний..."

Феномен Херсону та Мелітополя.

Я дивувався феномену Херсона з Мелітополем.
Як тількі почалось у лютому-22, знайомий сказав, "от побачиш, вибіжуть на вулицю оккупантів з квітами т оркестром. Бо херсонці та мелітопольці, начебто це ті, хто голосував за пророссійського Якунєвіча".
Не відбулось. Ніякого ентузіазму нахшталт а ля "дайош Крим та Дамбас".
Та ще й антиватні виступи.

Знайомий, щоб пояснити, чому не відбулось, привів приклад з 2ї світової.
Ентузіазм радянців по здачі у полон, співпраці з гітлерівцями на оккупованій территоріі був досить високий. До 42го року. Потім німців вдалось відкинути від Москви, активність співпраці з оккупантами почала знижуватись. Тому що дещо вже не були впевнені у перемозі Гітлера. Тобто вата залишилась ватою, але поки "прітіхлі".

А я подумав, що причини можуть бути інші. Російсько-фашистські окккупанти самі зробили все можливе, щоб відштовхнути від себе населення. Тут тобі і пограбунки колгоспників та фермерів, городян. Розруйноване житло. Безсудне насильство та навіть страти, викрадання, зубожіння людей.
Як що не торкнулось одних, то торкнуло сусідів, рідних, знайомих.
Та це не все.

Після війни 2014го у Донбасі, почали розуміти, що рашка не дала  красивого життя та показала свої пазури.
Крім того, рашка під санкціями, та без санкцій, це не одне й те саме. (могли помітити принаймні заробітчани).
Проте зрадники скрізь знайдуться.

То практичні висновки. А є моральні. Національні. Ну не всі ж у Херсоні бавовна. Не всі думають лише про гроші. Я дивився мапи  голосування до майдана 2014. За "Якунєвіча" у східних регіонах голоснуло біля 65-75%. У Донбассі аж 97%. (Навіть у Криму 91%.)...
Але Центр та Захід навпаки. Але що змінилось?

****
Чому одні ненавидять зрадників, а інші використовують як туалетний папір та тихо презирають? Тому що знають. Зрадивши один раз, зрадять і вдруге. Зрадники схильні зраджувати не тількі у політиці. Схильні зраджувати друзів, рідних та близьких. Власне їм не довіряють нові "друзі".
Боги зрадників не люблять.










Ну і бувать звісно на плечах у зрадників і "прихожани-іноземці".

"Справді цінне те, важко дістається".

«...українська держава ціною неймовірних зусиль встояла, але... і Путін пішов не з порожніми руками, прихопивши величезні шматки територій як на півдні так і на сході, плюс у цивілізаційному плані Україна відкотилася на десятиліття тому - і тут не тільки питання у зруйнованій інфраструктурі.

Як нерозв'язні супутники воєн – стрімко погіршується криміногенна та епідеміологічна обстановка, зростання цін, злидні і голод сприяють корупції, бізнес йде з країни, а нові інвестори не поспішають на допомогу – адже не всі згодні ризикувати, розуміючи, що побудоване підприємство завтра може перетворитися на руїни. а ті, хто готовий ризикувати, згодні лише на короткострокові ін'єкції з високою ліквідністю на виході.

Все у світі має свою ціну. На жаль – ціна нашої свободи непомірно висока. Чи варте вона того? Думаю – що варто. Без неї втрати будуть набагато вищі та страшніші.

Знову ж таки – якщо повернутися до думки Віталія Портникова – у 91-му українцям дуже легко дісталася незалежність. І тому її не дуже цінували.


Багато хто до нинішнього року існував у своєму гіпотетичному "безкоштовному" СРСР, особливо не замислюючись - що варто їх відносно комфортне проживання в країні - сенсу якого вони не бачать. Адже по-справжньому цінним є лише те, за що боролися...»




image
"...Денацифіковані, демілітарізовані..."
Але погрози могли бути виконані, що ми бачимо на прикладі Бучі, Маріуполя та інших міст.
Вони вже самі ставлять перед українцями питання життя та смерті.
Або ми їх, або вони нас вбьють.



image image

Розповідь українки.

"...Село моєї свекрухи звільнили від окупантів.
Там мама моя похована.

Прийшли із чоловіком на цвинтарі. Він сказав:

– Я першим піду.

Кажу:

 - Ну ні! Тільки разом!

Ось ми йдемо. Сказала:

- Дивись, земля втоптана, тверда, як камінь. І траву тут недавно косили, в'янути ще не встигла.

Отже, тут немає мін і розтяжок.

Чоловік запитує:

- А між могилами...?

- Так, йдемо. Не дасть Бог смерті – не здолають чорти.

....Навели лад на могилі, квіти пересадили.

Ідемо селом. 99% хат як стояли, так стоять, дякувати Богу.


Церква, де нашого молодшого хрестили - встояла. Тільки невелика частина даху від ударної хвилі посипалася.

Школа. Селяни сказали: там окупанти казарму влаштували. Ночували у класах, із шкільної їдальні продукти розікрали.

Склопакети розбиті (хоч і не всі), кут школи – амбразура. Діра невелика, але ... страшно.

Стадіон та дитячий майданчик – цілі.

Комплекс у нас там був "Бобрицький маєток" - кілька магазинів, урочистий зал ... спотворювали так, що дивитися боляче.

Але нічого ... житимемо. Треба жити!..."

Війна та мова.

"України в Україні після війни побільшає".

"Це видно вже зараз. Людина, яку ще вчора ніщо не могло спонукати говорити зі мною українською, сьогодні як ні в чому не бувало переходить на цю, тобто на її рідну, мову – переходить мимоволі. Чимало, втім, і таких, що здійснюють цей перехід свідомо, і важко вирішити, який випадок є більш, так би мовити, перспективним.

Українізація України, пригадаємо, була у короткій низці причин, з яких Росія напала на Україну у 2014 році.

Причина №1 – державна самостійність.

Причина №2 – демократизація.

Причина номер 3 – українізація, що виглядала тоді, щоправда, так скромно, що правильніше було б говорити просто про уповільнення русифікації.

Війна остаточно припинить русифікацію та помітно прискорить українізацію. Причому українізація піде не лише згори, від держави та від національно стурбованої громадськості, як багато в чому було й досі, а й знизу.

Досі майже 400 років українське населення, особливо його верхівка, піддавалося обрусінню по потребі. Людям треба було якось жити-виживати під рукою Москви: Чия влада, того й мова ("Чия влада, того й мова").

Цього разу союзником влади у справі українізації стане – вже стає – народна стихія. Так це розуміє і Кремль, який уже не приховує своєї кінцевої мети: покінчити з Україною як осередком українства.

Війна не просто віддалила, а відкинула Україну від Росії на таку відстань, про яку не могли і мріяти молоді українські комуністи перших радянських років, які не бажали ні наслідувати, ні тим більше підкорятися Москві будівництві вітчизняного соціалізму.

 Їхнє гасло Геть від Москви! ("Геть від Москви!") нарешті стає дійсністю, від якої вже нікуди не подітися. Війна не залишила і сліду від того відчуття, за яке зневажали себе та своїх одноплемінників усі покоління освічених українців з часів поразки під Полтавою (1709 рік). Це нав'язливе, звично болюче відчуття своєї культурної другосортності поруч із російським першим сортом.

Велику пересортицю очолили український офіцер і сержант – той самий сержант, без якого, як було сказано, не може бути російської армії як армії. Не бракує й у відповідному особовому складі.

До війни бажаючих служити не вистачало. Я це знаю, хто б що не казав. Служити не дуже хотіли, а воювати рвуться. З таким підкріпленням, як український військовий комсклад, уже не почуватиметься другим сортом ні вчитель, ні літератор, ні дипломат – ніхто.

До війни в Україні діяла велика, дуже сильна та чудово організована "російська партія". Вели її люди не прості, а важливі та дуже важливі, не бідні, а багаті та дуже багаті. Вони не тільки давали про себе знати, а часто-густо затьмарювали інших діячів. Здавалося б, вторгнення Росії мало надихнути, прямо підняти цю партію, чого й очікувала Москва.

Адже величезна ж з'явилася сила - не ганяй, вливайся в цей грімний потік. Боятися нічого, обережно ні до чого. Але... скажіть це комусь іншому. Нині їх не видно і не чути.

Однієї години війни вистачило, щоб вони зникли з української суспільно-політичної сцени. Це схоже на диво, якщо врахувати, що йдеться про величезний масив людського матеріалу. Випарувалися вожді з їх обслугою, і стихло бурмотіння кількох мільйонів.

Вони вже ніколи не піднесуться. Не підніметься жодна садова з цих голів, і не тільки з остраху злетіти з плечей, а тому що це виглядало б недоречно, що для таких солідних людей гірше, ніж непристойно. Так, представляти в Україні "Російський світ" стало несолідно."

Дещо про про бої у Попасній.

"Російські війська, - а точніше, професійні та добре оплачувані вагнерівці, - потихеньку просуваються в районі Попасної. Це правда. Але правда також те, що раніше вони наступали на фронті шириною 1800 км, а тепер - на фронті шириною 10 км.

Метою наступу має стати контроль над Слов'янськом і складною системою водопідйому та водопостачання Донбасу, що знаходиться поруч. Система вже зруйнована, наступ стратегічно безглуздий, це вже Чорнобаївка. Хто б не отримав Донбас – отримає безводний степ.

Ідея наступу на Попасну спочатку полягала в тому, щоб однією клешні наступати з Попасною, а інший переправитися через Сіверський Донець у Білогорівці. Білогорівка не вдалася. Тепер одна клешня - з Попасної - намагається зробити те, що мали зробити обидві..."