П’ятниця, вечір… дуже довго хотіла надрукувати цю замітку, та все не вистачало часу. Та все ж, в черговий раз перечитуючи коментарі батьків, вчителів, викладачів вузів, що стосуються освіти, у соціальних мережах… просто хочеться виговоритись.

Я мріяла вступити до педагогічного, вступити на державну форму навчання (що вважала нереальним, оскільки я не була відмінницею). Пам’ятаю, як ще навчаючись у старшій школі, коли я пробувала вести уроки (чи то це був день самоврядування чи щось типу цього..), яке це було чудове відчуття: «ти можеш когось навчати», «саме завдяки тобі вони це пізнають»… пам’ятаю, як діти дивились із захопленням, слухали.

Я вступила до омріяного вузу на державну форму навчання. Більше того, коли ми проходили за рейтингом на 5 курс, я увійшла в першу десятку кращих студентів потоку. Мені дуже подобалось розробляти уроки і вони були, на думку викладачів, доволі хорошими.

Пам’ятаю, як проходила практику на четвертому курсі в одній із шкіл. Щоправда провела там лише один урок (в силу певних обставин), кілька днів була на спостереженні у інших вчителів. Та коли я ці кілька днів приходила у цей клас, то деякі діти прибігали і обіймали мене. Після свого проведеного уроку, я чула від однієї учениці, що це її улюблений предмет і вона теж хоче бути вчителем. А потім, через рік, я зайшла у цю школу на кілька хвилин, і учні цього класу з посмішкою  вітались зі мною (хоч пройшло багато часу, а практикантів там чимало  і доволі часто міняються), вони мене запам’ятали. Як же це було приємно!

Я мріяла бути вчителем! Я дійсно любила свій предмет. Я захоплювалась викладачами базових предметів вузу. Тому що вони показували такий приклад викладання, якого я не бачила у школі. А може просто, я вже знала, що це мені потрібно.

Я мріяла бути вчителем! Я вважала, що навчити зможу кого завгодно, так як самій здобути знання вдавалось складно (немає такої феноменальної пам’яті, не все зразу можу зрозуміти). «Але якщо я це розумію -  зумію пояснити так, що зрозуміє кожен, навіть двіюшник». Я знала, як це неприємно, коли на тебе кричать, «читають моралі», коли ти чого не вивчиш. Як недопустимо, коли вчитель говорить про щось інше, а не про те, що варто вчити на уроці. Так як я була донькою учительки, то знала як це коли за кожен твій поступ зразу дізнається мама. «Я дуже добре розумію учнів, так як нещодавно сама навчалась і знаю як їм важко».

Пам’ятаю, як на п’ятому курсі знову проходила практику, вже у школі, якій навчалась сама. Практика тривала кілька тижнів (здається 6). Які це чудові були часи… Я вела уроки в 9-10 класах і була «класним керівником» 10 класу. Діти працювали на уроках, слухали. А на виховних годинах 10-класники навіть пригощали мене чаєм. Пам’ятаю, як ми готовили свято квітів і врожаю… Які ж вони були старанні…

Я мріяла бути вчителем. І бути вчителем у своїй  школі. Та знову ж таки, ця мрія на той час здавалась неосяжною, так як вчительці мого предмету ще було далеко до пенсії.

Закінчивши вуз. Я зразу вийшла заміж і пішла у декрет. З часом почала писати дипломні  і курсові роботи в Інтернеті і це почало приносити доволі непоганий дохід. При чому, маючи диплом спеціаліста учителя двох предметів, я писала дипломні, магістерські, навіть одну дисертацію писала, зовсім з інших галузей і в доволі престижні вузи (замовники були задоволені). Пам’ятаю, як один студент просив написати курсову з хімії. Я кажу, що це не мій фах і з цього предмету в школі я мала 6 балів… а він, «а моєму одногрупнику ви робили, і у нього відмінно!». Та я мріяла бути вчителем… Думала, прийду в школу, навчу їх писати реферати (писати, а не скачувати готовий). Щоб вони у вузах не тратили кровні батьківські кошти на липові роботи, а робити їх самі, адже це зовсім не важко. Варто лише вміти знаходити потрібну інформацію. Я мріяла бути вчителем.

Тут, напередодні Нового Року я дізнаюсь, що вчителька, яка вела мій предмет пішла на   пільгову пенсію. Моєму щастю не було меж. Невже я стану вчителем?!

З того часу минуло 3 роки. Що змінилось? Дуже багато.  Що саме напишу в іншій замітці, Бо потрібно хоч іноді висипатись.

Минулої ночі помітив дивний двіж. На вулиці — машина з мигалками (здалеку не розгледів, виявилось — поліція) і міні-вен. Навколо ходили люди з ліхтариками. Поліція поїхала. Міні-вен трохи під'їхав. Ввімкнув аварійки. Всі машини, що їхали назустріч, зупинялися(!).

Прогулюючись по місту ледве не офигів від несподіванки: собакен виперся на сарай. Просто висовувати ніс з-під паркану, або гавкати за парканом вже недостатньо?
Цікаво: це у хазяїв "вистачило" розуму затягти на дах? Чи пес сам туди заліз?
Але в будь-якому разі, все одно страшно. А якщо стрибне на перехожих?!

 Дощ несподівано перейшов у сніг.  Вважайте, зима розпочалася.

 В принципі, ранувато. Не за календарем. Але, здається, в 2014му перший сніг випав наприкінці жовтня.

 Ну і фотка. Як же без маршруток?! Правда, транспорт через погоду весь брудний.


 А у вас як? Сніг вже випав?

Інтригуюча назва, чи не так?   Проте мова про працевлаштування. Все більше переконуюсь, що роботодавці балувані — щось багато хочуть. Просто бажання працювати і досвіду вже мало.

Цього року на двох друзів стало менше. Ну як, просто перестав дружити.

Перший сам ніколи не подзвонить. А як подзвониш до нього — на телефоні провисить стільки, що розоришся на зв'язку.
Бачились рідко.
Почав капостити. І не відповідає, гад.

Другий — взагалі дивний тип. Брать від нього здихався, так він почав зі мною дружити.
Такий же бідолага, як і я. Тільки неадекватний.
Завжди приходить невчасно, коли мені влом виходити прогулятись.
Коли домовишься десь полазит — хрін прийде. Ще й не попередить, що не зможе прийти.

Та нічого. Я вважаю, що час від часу треба змінювати оточення.

Аж не віриться — сьогодні батькові виповнюється 76 років! Не впевнений, що я доживу до такого віку. А він ще тримається. Хоча болячки потроху дістають. Що ж, здоров'я йому!

Знайшов звіт з однієї заброшки. Думав, що її вже знесли. Виявляється, ще стоїть. Та й сталкери якось примудрилися пролізти. Хоча є охорона.
Тож і я пішов подивитись. Хотів полазити — а не вийшло.

Виглядає епічно. Навіть враховуючи поганий стан і те, що частину будівель вже знесли.


Місце вгадаєте? Це Київ.

[ Іще декілька фоток... ]

Безболісна стоматологія. Ні, це не реклама стоматологічної фірми. Хоча такий слоган часто використовують приватні клініки. Просто ходив ремонтувати зуб. Зробили майже невідчутне знеболюване — і видалили нерв, навіть не відчув. Скільки лікую зуби — таке вперше. Зазвичай це болісна процедура. А тут без болю. Ще й дуже швидко. Ранівше лікували довше і болючіше.

Суцільні клопоти! Їздив до Центру зайнятості. А потім в банк закривати рахунок. Це якийсь капєц! Навіть читати оголошення з роботами не став — взяв журнал з собою (чого раніше не робив).

Потім поїхав у банк. А маршрутки нема. Вся Кільцева в заторі. Думаю: напевно, трапилася аварія. Точно — аж два ДТП. Причому біля Жулянського мосту вантажівка перекинулась(!).

Маршрутки довго не було. Тому, коли під'їхала, пасажир, що заходив в маршрутку (такий нетерплячий, як і я — бо маршрутки не було хвилин 40!), відтоптав нові кросівки.

В банку довго возилися: зробили ксерокопії документів. Сказали, що рахунків не два, а один. Сказали, что закрили. Навіть перепитав. Але хз. Пояснив чітко: нарахувань більше не буде, і мені картка не потрібна. Повірю. Але при нагоді все ж треба передзвонити і ще раз запитати.

Далі припікло — бо все-таки довгенько мотався. До лісопарку не доїхав. Довелося відлити в парку. А в парку народу дофіга. Щось ходять підозрілі особистості. Причому подалі від стежок. Так я став подзюрити посеред стежки.

Заїхав на фірму, де оформлювали. Пам'ятаю, що треба було забирати картку в двох банках. Точно: треба їхати ще в один банк. Причому толком не розказали де знаходиться відділеня. Доведеться самому шукати.

Коротше, дибільна контора. Оформлювати трудовий договір ічи трудову книжку не стали — зате повідкривали купу рахунків в банках. Нафіга?!
А ви ще кажете: чому не захотів працювати в тому клятому супермаркеті?