А світ неначе в плейстоцені

І не зробив до світла крок,

Не всі історією вчені,

Не всі позлазили з гілок.

Нетям й невігласів – без ліку,

Достойність коштує мідяк,

Епоха кам’яного віку

Чомусь не скінчиться ніяк.

Улюблений образ не знає пихи.

Улюблена тінь не бува холодна.

Улюблена мрія буває й тиха,

і, в разі потреби, мовчати згодна.

Улюблена хата дорожча світу.

Улюблена кава завжди гаряча.

Улюблений голос не може вбити,

вбиває тільки його нестача.

Улюблені спогади вертаються снами.

Улюблений вік вічно бігає босим.

Улюблена пісня ота, що з нами

була в час скрутний і лишилася й досі.

Це наче чари ворожбита,

Чи голос янгола згори,

Оця пронизлива сюїта,

Печаль забутої пори.

В ній із безмежністю розмови,

Тендітні грації сліди,

Бо що сказать не може слово,

То зможе музика завжди.

Іде весна. Їй хочеться краси.

Пустить в сади цвітіння біле мрево.

Їй хочеться пташині голоси

Мов ліхтарі розвішать на деревах.

Та тільки дня закінчиться політ,

І ніч крилом торкнеться небокраю,

Душа зими виходить із боліт,

І як було до ранку повертає.

Куди не кинь – довкруж самі страждальці,

в думках на місяць виє темнота.

На слово «треба» дивимось крізь пальці,

а слово «хочу» - вище за Христа.

Де варто битись – там гниє покора,

де треба йти – там лінощів диктат.

Століття неприродного відбору

дало, нарешті, прикрий результат.

мал. Петра Бєлова

Пахне небо весною.
Зорі крутять спіраль.
Лютня ріже струною
тиші чистий кришталь.
Тягне з річки морозом.
Поспіх мирно дріма.
Десь на світі є сльози,
але тут їх нема.
Тут – натхнення і звуки,
і гармоній колаж,
Не чекайте, розлуко,
я нарешті не Ваш.
Вам тепер не збороти
дивовижну струну.
Ви ці чуєте ноти?
Я уже в них тону.

І снився дощ, такий холодний.

Старий мінявся світу зміст.

Дуби стояли благородні

і випускали перший лист.

Весна свою являла силу,

прощала скоєні гріхи,

а ти чомусь уже не снилась,

напевне, дощ розмив шляхи.

Тиха вечора втома.

Сну не видно слідів.

Небо падає громом

у долоні садів.

З вікон сіється світло.

Чути десь голоси.

І чомусь пахне квітнем

в березневі часи.

Вітер тугою дише,

хмарні місить ряди.

Поспішати? Навіщо?

Та й… немає куди.

Холодне безлюдне поле.

Небес збайдужіле дно.

Застигли камінням тролі

З казок, що пішли давно.

Калюжі схопила крига.

Наливсь виднокіл свинцем.

І бавиться вітер снігом,

Що хмари трясуть тихцем.

За спомини сон тримає

(даремний, насправді, труд),

І часу давно немає.

Що треба йому отут?

Що боятись земного?

От було – і нема.

Все, що сталось сумного –

Промине крадькома.

Людства сонм переоре

Плуг прийдешніх століть,

Тільки лишаться зорі

Іншим мріям світить.