Про що вночі зітхають ліхтарі?

Про що вночі мовчить самотній вітер?

Про тихий сон? Про місяць угорі?

Про недосяжність зоряного світу?

А може щось про загадки жалю,

крихкого, наче спогади про очі?

Несказаного тихого «люблю»,

яке минуле відпускать не хоче?

Ви лірика і теорема.

Ви таємниця й відкриття.

Ви є та сама вічна тема,

якою вишите буття.

Я постарів років на триста.

Я став крихким неначе скло.

Але в житті моєму змісту

без Вас, напевне б, не було.

Велике небо! Дай, нарешті, знак,

що ти того скараєш пустодзвона!

Він – єретик! Він думає не так,

як нам усім давно уже відомо.

Він – непосида, джерело ідей.

Він завжди сперечається до хрипу.

Він закликає думати людей,

а не коритись писаному сліпо!

Ну як терпіть такого на землі?

А як він знайде ще собі подібних?

Його ж послухать – скоро королі

на цій землі вже стануть непотрібні!

Він наші позруйновує світи!

Він змінить все накреслене судьбою!

Карай його! Й дозволь допомогти –

в нас є вогонь, дарований тобою.

Якась настала дивна ера:

щодня у хама торжество.

і не бере його холера,

і не міняється єство.

Його релігія – сваволя.

Його бажання – то святе.

А раптом що, то знову доля

у всьому винною буде.

мал. Василя Шульженко

Вставай! Вставай! Йдемо на захід, сину!

Знайди своїй утомі трохи сил!

Там не ступали наші мокасини!

Там звір іще не звідав наших стріл!

Незаймана природа там не хвора,

там синє небо труситься від крил,

снігами голубими сяють гори,

і ранки аж видзвонюють від бджіл!

Вставай-но, сину! Чуєш – кличуть птиці?

Їм краще знати, де не дише зло!

А головне не те що блідолицих,

а й чорнодухих зроду не було!

У полі, за туманним ставом,

де тіні стомлена блакить,

де птах нічний бере октави,

і час поволі цебенить,

Де кожна мить жива і славна,

і місяць палить смолоскип,

Там спить зерно в колисці давній,

та бачить сон про теплий хліб.

Холодний дощ небесна сіє вата.

Виблискує квадратиками брук.

Така печаль – на слово полювати,

коли воно відбилося від рук.

Десь ходить, наїжачене і дике,

обламуючи пальчики суцвіть,

Або комусь чужому тихим криком

у душу розтривожену кричить.

Було ж отут – і ось уже в тумані

занурених у темряву віків,

Не допоможуть й тисячі капканів

розкиданих по світу словників.

Ну де ж ти, слово? Де твоя криївка?

Окрай яких ти грієшся багать?..

Воложить дощ. Виблискує бруківка.

І тільки ноги лунко тупотять.

Він був музика. Нотний чарівник.

Дієзи щедро сіяв та бемолі.

Ходив довкола неспокійний вік,

тримаючи небесну парасолю.

Хтось десь молився. Правив. Жито жав.

За війнами летіла смерть з косою.

А він роботи іншої не знав,

як дивною ділитися красою.

Вже інший час у вікнах розтає.

Проблеми скрізь нові і всюдисущі.

Нема музики. Музика ще є.

І є краса, тонка і невмируща.

Бозони. Інформація. Пептиди.

Прогресу кінь копитом землю б’є.

А десь за морем привид Атлантиди

напевне й досі дивовижний є.

Бездушності латає чорні діри.

Історій дивних пише полотно.

Живе собі і просить трохи віри

у те, що осягнути не дано.

Нічкою вкрились ліси,

спокій загойдує весну,

зоряні бігають пси,

живність вартують небесну.

Сіють тривогу сичі,

часу тече хаотичність,

місяць дріма на плечі

дубу, старого як вічність.

От і немає доби,

і негаразди минули.

Спи, моє серденько, спи.

Люлі, ріднесеньке, люлі.