Весна така красива, Господи!

В садах не чути самоти,

а осінь знову ставить досліди,

і поливає ті сади.

За комір лізе прохолодою,

стирає з неба голубе,

і утішається негодою,

і квіти поспіхом скубе.

Вода і камінь. Дощ і мох.

З народження дорослі діти.

Пощо цей край придумав Бог,

як сам отут не хоче жити?

Ворони з неба кар та кар,

кричать прокльони прямо в душу.

І чорний ковзає драккар –

хижак по здобич знову рушив.

не кажи ні про що

бо у мене від слова застуда

щось у грудях пече

і в думках неприкритий бардак

і катається серце

на хвилях крутих амплітуди

і хвороба ота

все скінчитись не може ніяк

ні про що не кажи

що ти любиш

що думаєш

де ти

що з тобою було

і буде

і чи знаєш мене

ми у різних часах

а можливо й на інших планетах

тільки знаю що сонце

у нас на обох одне

Не вправністю вдачі.

Не волею Бога

долається світу

одвічна інертність.

Не коней сідлає баских

перемога,

Вона полюбляє

напругу та впертість.

Вона засіває кістками могили.

Вона поливає посіяне потом.

Її не буває без духу і сили.

Її не буває без крові й роботи.

Її не лякають

морози і зливи.

Вона не боїться

із нечистю герцю.

Вона не буває із роду красива,

Тож люблять її не очима,

а серцем.

мал. Святослава Пашчука

За синім-синім льоном,

За білим-білим днем,

Де небо б’є поклони,

Спливаючи вогнем,

Де сяє хмарне титло

Над стовбуром сосни,

Живуть надії світлі,

А час і досі ще живий.

Він любить ніч. Він любить зливу.

В його розкритих крилах вій

іще сльозу знайти можливо.

Він знає тугу самоти.

Він знає чисту ніжність сміху.

Тож він продовжує іти,

хоча, здається, надто тихо.

та це неможливо і дико

позорисько справжнє і стид

атланти занадто великі

кричав велемудрий нарід

пощо нам ота їхня слава

чим вгодить вона гаманцю

нам справи миліші миршаві

на велич де взяти терпцю

женіть тих атлантів за грати

у безвість женіть у пітьму

а небо… а небо тримати

уже і немає кому.

я радію з твоєї тіні

я з твого шаленію слова

вечори приповзають сині

сни плетуть загадкову змову

обрій хмарою ніжно дише

та не варто це аніскільки

бо радію я навіть з тиші

як вона є твоєю тільки

Дитя в душі лишається дитям,

нехай років нацокало вже вдосталь,

і ти летиш над вижатим життям

в свою останню в цьому світі постіль.

Й було всього: людей глуха стіна,

холодний дім, баланда в битій мисці,

але іще існує дивина,

і знайдеться пригодам завжди місце.

В сузір’ї Ні-риба-ні-м’ясо,

що ніч на горгошах несе,

на нитку стираються ляси

в розмовах про те, і про се.

На троні сидить Неподобство,

життя – анітрохи не мед,

а винні – сузір’я Неробства

і купа поганих прикмет.