Співаче, натягуй струни,

Нудьгу годувать не варт!

Я кидав сьогодні руни,

Вони обіцяли фарт.

На захід, за морем сірим,

Де дзвони гудуть церков,

Гуляти моїй сокирі

І пити удосталь кров!

Там золота, кажуть, гори!

Там повно всіляких втіх,

Повітря лікує хворих,

І безліч дівок струнких!

І всі, до холери, юні,

Й дістануться всі мені!

Співаче, натягуй струни!

Бо ж руни не брешуть, ні?

Тримали хмари небо на долонях,

І ліс скидав старий, пожовклий лах,

За тим селом, де розпускався сонях,

І прорізала річка давній шлях.

Пливла журба, холодна і безсила,

І жовтень був, і середа була,

За тим селом, де пам’ять оніміла

І, як той сонях, тихо відцвіла.

Зійшла зоря у тихий сад,

Цілує яблуні умиті.

Холоне стиглий виноград,

І час продовжує сивіти.

Тупцює відгомін доби.

А ти мовчи, не треба слова.

Ти просто слухай і люби

Цю потайну осінню мову.

Мовчала ніч. Ходили містом духи.

Дерева ворушилися в імлі.

А із небес спускались білі мухи,

Які не долітали до землі.

Холодних снів тремтіли тихо крила.

Безсоння мляво вікнами цвіло.

І некваплива осінь жовтеніла,

Та клала руки на моє чоло.

І те, що зовсім не моє,

І те, що видано мені –

Усе на цьому світі є.

У цьому віці, в цьому дні.

І кожне слово – мов маяк.

Все має сенс, все має зміст.

І, певне, ти – не просто так,

І я тобі – не вітру свист.

Не йди до лісу. Там мене немає.

Там тільки озерце, мале як скло,

Де в очереті качечка дрімає,

Якій не відлетілось у тепло.

Там джерельце поволі миє кладку.

Там інший час, для пожовтілих трав.

І ще туман, прозорий, наче згадка

Про те, як ліс отой мене чекав.

Доба скотилася униз.

Доба не має сили.

І сонячний палає хмиз

За краєм небосхилу.

Думок торкається любов,

Не чує віку тіло.

Здається, я уже прийшов,

Куди душа хотіла.

Зачарована втіхо, браво!

Алілуя, прозорий час!

Я не маю, повірте, права

Мов колода мовчать про вас!

Потім буде погода сіра,

Що поставить теплу бар’єр.

Я вам вірю. Сьогодні вірю,

І співаю про вас тепер!

Тіште! Тіште цей світ красою!

Світлим сміхом малюйте дні!

І іще: підморгніть росою,

Дайте знак, хоч який, мені.

Захмарене небо

Не дивиться в очі,

І спогадів вічність

Дописує том.

Думки утекли

Та вертатись не хочуть,

І осінь муркоче

На ліжку котом.

Десь слово штурмує

Блискучі парнаси,

Штормлять океани

Холодних чорнил,

А в мого рудого,

Мов клени, Пегаса,

Сьогодні субота,

І втома у крил.

На літо втрачено права.

Холодним полем ходить пустка.

І осінь – золота вдова

На небо ночі в’яже хустку.

Бринить скорботою сльота.

Мовчить природа простодушно,

Бо нині навіть самота

Така чаруюча і слушна.