Я прожил в этом городе 5 лет....... я проживу в нем еще не один год....... но, сейчас я не в этом городе................... В этот город невозможно не влюбиться, его невозможно забыть. Одесса прекрасна, не зря зовется Жемчужиной у моря, и одновременно разнолика.......Я еще не видел такого города как Одесса - она умеет быть яркой и свежей, и тут же через несколько шагов можно ощутить сырость и уныние старых, давно забытых уголков.....Но, не смотря на наличие таких мест, она ПРЕКрасна и НЕОТРАЗИМА!!!

Одесса, вызывает неописуемые впечатления.....Выходя по утрам на балкон, с чашкой кофе, можно зарядиться бешеной енергией этого города......Хотя не на каждом балконе)))))))На моем было можно)))))))

Да и просто, погуляв по улочкам города, ловишь себя на мысли, что какие бы трудности тебя сейчас не беспокоили, настроение поднимается само собой, уверенность что при желании можно горы свернуть и море переплыть приходит незаметно и настойчиво....Открывшись на восприятие влияния Одессы, взамен вы получаете уверенность в своих силах, и массу енергии..... Отдельного упоминания заслуживают люди живущие в Одессе))))))Как и везде тут хватает своих отбросов, отморозков, и прочей швали.....Но среди нормальных людей огромное количество юмористов, в разговоре с которыми незаметно для себя начинаешь улыбаться)))))) Сколько удовольствия приносит процесс торга с продавщицами на Новом Базаре или на Привозе(хотя сам привоз в наше время ужасное место, не тот что был когда я был маленьким))))) )  Прожив 5 лет в этом городе, я заметил что и сам начал воспринимать мир совершенно по другому))))С долей сарказма и иронии, с улыбкой и верой в то, что если очень хочется - то надо))))))))  Уже более года я обитаю вне Одессы, и постоянно брежу этим городом, езжу туда при каждой возможности....и жду того времени когда я смогу вернуться в свой любимый город, и наслаждаться тем, что я живу там где мне хочется)))))

Иногда бывают честные гаишники, которые ездят на трамваях!

***

Габи и Николай запрыгнули в его маленький volvo и помчались ночными дорогами из Вероны в ее родной Бардолино.

-        Давай, к пляжу?

-        Давай – ответил он.

По дороге он купил хорошего вина, а в багажнике, будто специально прибереженный для этого случая, ютился забытый ранее плед.

Аккуратные дороги, маленькие пальмы, чистый пляж, покрытый камешками, огромная золотая луна и синяя ночь… Позже ему

захочется написать картину о красоте той ночи.

***

- То що, може на пляж? – Еріка вмощує свій шикарний зад в обійми шкіряного крісла двадцятирічного мерса Серьожи, й томно дивиться крізь півкіло маскари «XXL-об’єм» чекаючи відповіді.

- Пляж? – в його уяві мерехтять швидкісні кадри спогадів. Ось переповнені смітники, ось покриття з суцільних бичків під ногами, гнила від випорожнень вода… - кицю, краще давай орендуємо отельчик, та проведемо добре час.

Еріка той вечір провела зі своїм хлопцем в якійсь кімнаті зі вкритими пилом підвіконням та полицями, та обплямованими шторами, ніби на них щось спльовували та обтирали руки. Крізь стіни було чутно чиїсь кроки та регіт, а з туалету було чутно накрапання води.

***

Саша з Ніною довго пробиралися велосипедами крізь височенні звалища сміття, що вкривають ліс по контуру десь на пів-кілометри. Аж поки дісталися цих прекрасних місцин Києва. Круті схили гори вкриті лісом. Красиві галявини, берези… Деякі галявини розташувались на обривах, і з них відкривається вид на безкрайні простори левади з озерами, та село, що у підніжжя.

Вони якийсь час обтрушують веліки від приставшого сміття, витягають поліетиленові кульки з ланцюгів, та пластикові стаканчики, застряглі між колесом та крилом. Тоді вмощуються на краю гори, дістають термос з чаєм та сандвічі, і починають свій романтичний сніданок милуючись просторами левади, схилами гори та слухаючи спів ранкових пташок.

***

-        Давай розкажемо одне одному свої найінтимніші мрії? – збуджений Петрик вже свердлив очима свою любу Анєчку, в очікуванні гарячої розмови. Він був готовий нарешті зізнатися про свою мрію зайнятися з нею анальним сексом.

-        Давай – не задумуючись відповіла Анєчка.

-        Про що ти мрієш? Як це має бути? Може щось таке, про що соромишся зазвичай сказати?

-        Так, я дуже боялась тебе попросити…

-        Про що? – його очі вже поглинають її повністю, він присунувся ближче, весь палає…

-        Я мрію щоб… це була хижка з бамбуку серед кокосових пальм, а під ногами щоб білий пісочок, а перед очима щоб синій океан… - вона замріяно зітхнула. – Я боялася, що ти не погодишся поїхати у відпустку на Каріби, що це для тебе надто дорого.

Анєчка ще довго вимальовувала в уяві красу Карибів, не помічаючи, як Петрик знітився, та занудьгував.

***

Вони зупинилися на оглядовому майданчику Лаври, і продовжували бесіду. Він продовжував гаряче декларувати свої переконання в політиці, намагаючись «просвітити» її «несвідому». Вона його уважно слухала, задивилася у далечінь понад Дніпром, глибоко вдихнула повітря, так, ніби їй зараз летіти у цей простір. І відчула у цю мить наскільки ж тісно у місті.

Люди існують щільно одне до одного. Так щільно, що навіть у тісняви метро навчились не помічати одне одного. Ось чийсь живіт огортає тебе ззаду, ось хтось ненароком поклав свої яйця тобі прямо до долонь, і зніяковів це відчувши. Ось ти відчуваєш печінкою чиюсь нирку, так стисло. І вдаєш ніби нічого, ніби так і має бути.

Приходиш в гості до квартири в тонкостінній будівлі, і тебе просять говорити пошепки, а тоді ти чуєш, як хтось поверхом вище чихнув, та ще й перднув, а ти як раз п’єш чай з тістечком на кухні з другом…

Ліс сприймається не як прекрасний дар та цінний простір, а як місце де можна вивалити з вантажівки свої продукти життєдіяльності. Як ганебне сміттєзвалище.

Коли ти пропонуєш прогулятися лісом, це звучить ідентично, якби ти сказала «а не прогулятися б нам сміттєзвалищем?», і на тебе дивляться як на схиблену, та залазять назад у свої коробки щільно одне до одного, як оселедці в банці-жестянці. А ти навпроти дивишся зі зневагою, сумно зітхнувши від цього непорозуміння.

-        Та нє. Давай лучше поєдем у кахве.

«Звісно! Давно не дихали димом, та не терлися об різних алкашів, що дригаються танцполом!» - думаю я. Але говорю інше:

-        Звісно, давай… тобі видніше.

Півгодини брудних доріг, якими шниряють бомжі у проханнях милостині, ще півгодини в якомусь заторі спостерігаючи кобло чорного диму з заду якогось КАМАЗу попереду. І ось ми у «раю». Якісь кольорові катакомби, люди-оселедці щільно одне до одного, струшують свою лупу на голову другу. Монотонні рухи, які набридають, але мусиш робити те, що й всі, бо так прийнято, і це типу десь прописали, що класно (мабуть в якомусь серіалі). Повторюєш одне й те саме: щось п’єш, щось їси, щось говориш, просто сидиш… І тобі нав’язують думку, що це класно, що це щастя, але ти нічого такого не відчуваєш.

Простори звужуються, кроки стають коротшими, рухи мінімальними. Найбільшу кімнату можна подолати десятьма кроками максимум. Це надто мало, для тонусу. І тобі пропонують в залі бігову доріжку. Де ти перебираєш ногами на місці і відчуваєш, як їдеш з глузду.

До дідька!

Врешті шлеш те все! Хапаєш свій велік і стрілою вилітаєш з міста. Долаєш півкілометра сміттєзвалища, виймаєш все, що застрягло, і… ти на волі. Аби подолати ці бар’єри життєдіяльності міста, тобі потрібно навчитися їхати довго. Аби не витрачати на прогулянки цілу добу – ти навчаєшся їхати швидко. З часом організм перебудовується. І тобі стає все тісніше в місті. Все починає здаватися дрібнішим. Дрібні коробки, дрібні люди (їхня більшість), дрібні вчинки.

***

-        Я буду называть тебя «девочка лес» – любимый мужчина с искоркой в глазах насмешливо растянул красивую белозубую улыбку «до ушей»

-        Почему?

-        Потому что.

-        Тогда и ты тоже «лес». Ты ж такой же самый и все то же самое делаешь.

-        Но я себя со стороны не вижу – смеется он, а я бросаю ему в голову подушку.