До тіла ночі притулюся,

Помовчу в неба на краю,

І синій сон у сині вуса

Сховає посмішку свою.

І буде мир, і буде воля,

І щезне сум, і щезне глум,

І чумаки насіють солі,

І я посію жменьку дум.

О, де ви, осені печалі?

Хто забуттям вас покарав?

Вже до порожнього причалу

Підходить білий пароплав.

А там, на палубі магічній,

Пісні лунають несумні,

Тупцює настрій новорічний

І Миколай рахує дні.

Де вітру холодне віяло

І грушка тремтить хитка,

У полі ворон насіяла

Велика чиясь рука.

І думки тріпоче свічечка:

Що душу отут трима,

Коли вже немає літечка

І осені вже катма?

Цей сон про Вас

І наче не про Вас:

То посміхнеться, то тихенько зникне.

Вже осені розтрачено запас,

І грудень загляда у сині вікна.

Іще душа не вицвіла моя.

Іще слова не загубили змісту.

І сон цей – я.

А може і не я

Із пам’яті розірваним намистом.

Літав би сніг – не до літання.

Була б зима – зими нема.

Кульбаби зірочка остання

До неба погляд підніма.

А небо… небо непрозоре,

А сонця – наче й не було.

Там тільки вітер хмари оре,

І тане ворона крило.

Трохи вогко і зимно.

Небеса – невеселі.

Ходять подихи димні

У городній пустелі.

Не ворушиться слово.

День від інію сивий,

І Мойсей гарбузовий

Всіх давно уже вивів.

Загубився місяць по дорозі,

Темно так, хоч сонечко вмикай,

Певне, залишився вдома Бозя

І малину кидає у чай.

Якби вийшов, то було б все ладно,

І світився б серпик у вікні,

Тільки Бозі нині листопадно,

І так само, може, як мені.

Не говори про втрачене, досадо,

І про минуле теж не говори.

Ходімо краще до старого саду,

Що підіймає віти догори.

Він все пізнав: і розпач, і надію,

Плоди любові, слів порожніх дим.

Тепер, он бачиш, осені радіє.

Чого ж не порадіти разом з ним?

Співаче, натягуй струни,

Нудьгу годувать не варт!

Я кидав сьогодні руни,

Вони обіцяли фарт.

На захід, за морем сірим,

Де дзвони гудуть церков,

Гуляти моїй сокирі

І пити удосталь кров!

Там золота, кажуть, гори!

Там повно всіляких втіх,

Повітря лікує хворих,

І безліч дівок струнких!

І всі, до холери, юні,

Й дістануться всі мені!

Співаче, натягуй струни!

Бо ж руни не брешуть, ні?

Тримали хмари небо на долонях,

І ліс скидав старий, пожовклий лах,

За тим селом, де розпускався сонях,

І прорізала річка давній шлях.

Пливла журба, холодна і безсила,

І жовтень був, і середа була,

За тим селом, де пам’ять оніміла

І, як той сонях, тихо відцвіла.