Приближается день,

Отдаляется ночь.

Всё из черного снова

Становится синим.

С чашкой чая и мыслей

 На кухне сижу,

 И леплю новый день

 Как фигурку из глины.

Город почти задохнулся в дыму.

Кашляет хрипло паром из люков.

Сижу и молчу. Наблюдаю рассвет.

И растворяюсь в города звуках.

Первый трамвай, суету разбудив,

Мимо с улыбкой застывшей промчался.

Дворник ворчит, собирая весь хлам,

Что от жизни людской снова образовался.

А я все молчу, и смотрю на планету.

А мимо всё спящие люди идут.

Они не увидят гармонию эту,

И в сказке себя они вряд ли найдут.

Сколько прекрасных, волшебных моментов

Я каждое утро могу наблюдать.

Столько ответов, и столько секретов

От тех ускользает, кто любит поспать…    

(8.02.2018)

Как интересно творить этот мир!

Серый раскрасить зелёным и красным.

Бетонные стены панельных квартир

Оставить другим. И уйти восвояси.

Как просто и чУдно жить здесь и сейчас.

С этим, поверьте, ничто не сравнится.

Так много б отдал я за свет Ваших глаз,

И счастья росинки на Ваших ресницах.

Как здорово, если бы с Вами вдвоем,

Забыв суету бесконечных исканий,

Просто сидеть и смотреть  в облака.

Без лишних слов и расстояний.

И сердце в груди барабаном стучит.

Кто знает о чем я , тот не осудит.

Из сказки не выкинуть слов о любви,

И драконы скучают не меньше чем люди!

И Вы, продолжая свой жизненный путь,

Возможно, и мне в нём отыщете место.

Я Вас не обижу, поверьте, ничуть.

Ведь я персонаж Вашей сказки принцесса! 

  (11.03. 2018)

Собою всех объединив, и выйдя из родства земного

Иду куда-то через жизнь. Иду куда ведёт дорога.

Мой путь лежит среди дождей, мой путь среди седых туманов,

И среди выжженных степей, и среди грозных ураганов.

Мой путь не более чем вздох, Слабее ветра дуновенья

На фоне радуги миров, Вся жизнь не больше чем мгновенье

Но в каждой искорке в глазах есть самый яркий свет на свете

И каждый еле слышный вздох, есть самый сильный в мире ветер.

Собою всех объедини, и выйди из родства земного

Иди вперёд, не бойся жить! И станет радостной дорога!

В кафешке с каким-то изысканным названием селянка неумытая просила налить ей воды в эспрессо.
Бариста кривила носик и мысленно придумывала максимально уничижительный твит. И сувенирную продукцию. Ну чтоб наверняка!
Немножечко растрёпанная Онажемать пыталась вырвать из цепких рук сына Елисея собачью какашку.
Владелец собаки привычно искренне бубнил, что за своей собачкой он убирает, а если кто и насрал, так это мерзкие блохастые дворняги!
Догхантер заряжал ядом колбасу и писал сто постов в минуту на сайте «Спасём дворнягу!».
Зоозащитники неистово скринсейвили и обещали догхантеру анальную кару миллионом разных способов.
Елисей орал дурниной…
Средних лет барышня-чайлдфри скорбно требовала уменьшить громкость в этой личинке человека и не нарушать её личное чайлдфришное пространство.
Онажемать советовала найти себе мужика нормального и не выёживаться!
Пара асексуалов брезгливо созерцали эту баталию, снова убеждаясь, что все беды от этих низменных, плотских желаний, которых они выше.
Весёлые шлюхи швыряли в них лифчиками в блёстках.

Неподалёку несколько холёных, фактурных геев окружили гомофоба.
Отбившийся от стаи гомофоб вид имел грустный и озадаченный. Он боялся, что сейчас придёт домой и не сможет свою жену. Потому что геи совершенно наглядно красивее, беззаботнее и лоснятся на солнце, как сочные раки к пиву…
А у жены хронический ПМС, долг по коммуналке и начальник-козёл.
И тёща… та ещё гнида.
– Сам дурак! Ничтожество, бабник и алкаш! — привычно отозвалась тёща, надевая на внука ещё одну шапочку.

Сосед штробил стены в субботу в семь утра.Другой сосед запихивал диван в мусоропровод и забил его совершенно.

В качестве мести третий сосед насрал в лифте. Запыхавшись от такой опасной и быстрой работы, он заглянул в наливайку за углом, чтобы поговорить о политике и международном положении.
Там звучало обычно много новых и свежих идей. О том, как всё отобрать у олигархов и поделить по справедливости, по-чеснаку чтоб!

Доносились звуки борьбы и отчаянное:
– Рок-н-ролл — наше всё! Пластмассовый мир не победит!
Снова борьба и оглушительное:
– Единстве-е-е-е-енна-а-а-я моя-а-а-а-а! Солнцем опалё-ё-о-о-о-онная-я-я-а-а-а!

Антипрививочники нарочно прокалывали себе пятки ржавыми гвоздями и громко презирали противостолбнячную сыворотку. Чтоб эти фармкорпорации уже наконец разорились, не получив кровных-потных денег!
Но их везде подстерегали врачи, умеющие читать и считать статистику. И нагло елозили гордым противопрививочным таблом по динамике инфекционных заболеваний. Она была шершавая и неприятная.

Строгие родители и учителя упоённо вещали с трибун о том, что не надо рассказывать детям о сексе, что это аморально и преждевременно.
Дети трахались по углам как кролики, без устали беременели и ловили на свои озабоченные гениталии новые и новые формы жизни.

ЗОЖники подстерегали бухарей и курильщиков на каждом углу. Тащили их в спортзал и на диету.
Бухари делали вид, что согласны, но довольно резво улепётывали от спортсменов, предпочитая сдохнуть слегка пьяным, а не сильно уставшим.

Ответственные родители несли своего Годовасика на развивающие курсы китайской каллиграфии и к антистрессовому психотерапевту.
Просто родители всё время норовили откосить от родительских собраний.

Бухие прокуроры давили людей своими «инфинитями».
Пока ещё не раздавленные люди сновали через дороги в рандомных местах так непринуждённо, словно у них автосейв по умолчанию.

Переселенец из Донецка нежно трепал за шкирку аборигена и твердил: «Хорошие мы! Добрые! Вежливые! И паркуемся нормально!».
Абориген неистово пинался и ехидничал: «Чому не державною?!».

Веганы унижали всеядных своей навязчивой одухотворённостью.
Всеядные кидались в веганов стейками и обидно обзывались.

Евроинтегрированные люди несли плакаты против меховой индустрии.
Прості люди шли и покупали шубу в кредит.

Гуманитарии 3,14здили технарей томиком Ожегова и шипели: «Надеть! Надеть куртку! Одеть куклу — надеть куртку!».
Технари насмерть озадачивали гуманитариев примерами для пятого класса на последовательность действий.

Атеисты просили доказать веру.
Верующие советовали сгореть в аду.

Под администрацией Пороха граждане требовали прекратить войну и топтали конфеты.
С биллбордов смотрела всё та же Вона.

фото

Густі сутінки закутали втомлене від літнього спекотного дня місто. Вмиканням вуличних ліхтарів воно перейшло у режим ночі, але містяни не квапилися на спочинок. Кінець суботнього дня навпаки збирав у центрі міста людей шукаючих розваг. Тільки я з рюкзаком за плечима з пристебнутими до нього кариматом та спальником проходив повз гучний гомін веселих компаній ідучи від людей у темряву ночі. Сьогодні я полишив свою зону комфорту та спокуси маленького острівця цивілізації – моя ночівля має бути серед  лугових трав та просто неба. Там я буду сам на сам з природою, буду вкушати її буття, насолоджуватись подихом літньої ночі, питиму ніжну ранкову красу.

Дійшовши до мосту, я спустився стежкою в густі темні берегові зарості річки… ще через деякий час вийшов на відкритий простір лугу. Поодинокі дерева та чагарники ще вирізнялися силуетами на тлі більш світлого неба, в західній частині якого яскраво світила сусідка Землі  – Венера. За римською міфологією – богиня садів, краси та кохання. Через деякий час вона зникне за обрієм у  своєму вічному бігу за Сонцем. В південно-східній частині неба споглядав на світ Юпітер – головний бог неба і грому Стародавнього Риму, а за сумісництвом – найбільша планета  сонячної системи. Високо в горі гордо сяяв Арктур – з давньогрецької «Страж Ведмедиці» – зірка далекого чужого світу. Мої очі вловлювали  фотони світла,  які залишили зірку 36 років тому. Ким я був тоді, що робив, про що мріяв...

Мої ноги ступали вже по скошеній траві, деінде ще лежало незібране сіно. Я йшов і йшов, занурювався в потоки повітря – то теплі з запахом сіна, то прохолодні  болотні, які приходили зі сторони річки. Позаду мене на небосхилі зливались між собою, губились десь у далині вогні міста. Пройшовши ще трохи,  я  потрапив у місце нескошених трав та побрів вже по ромашковому  килимі.  Щоправда, більшість квітів вже перецвіло, але були й ті, котрі ще раділи життю. Я вирішив, що заночую серед них в останній час  їхнього буття.

Вмостившись  на кариматі,  довелось зачохлитися у спальнику по самі очі, так як у траві, крім мене, вподобали собі місце наші «друзі» – комарики. Хай їм грець, жаб на їх не вистачає! Вони з пронизливим писком, немов бомбардувальники, заходили в піке до мого шнобеля. Я чмихав, крутив носом, прикидався  поліном з річними кільцями… мов «Звідки в мене та кров…» …але цих голодних монстрів не можна було провести, вони були невблаганні, ламали мені всю романтику та підточували підвалини моєї філософії. Згодом,  чи то я вписався в пейзаж, чи то небеса змилувалися наді мною, чи то пискляві втомилися та стали рідше мене турбувати, я розслабився  та почав сканувати навколишній світ заглиблюючись в стан  тут і зараз.

Переді мною на небокраї над темною смугою лісу слабке світло заграви – десь там  у декількох кілометрах  за лісом розкинулося село Березці. Ліворуч від мене ланцюжком з точок  світла вуличних ліхтарів простягнулося село Лутівка. Праворуч в берегових  хащах верболозу шуміли води річки Тетерів, долаючи на своєму шляху рукотворну  греблю з каміння. Над головою небозвід розкинувся шатром рясно сяючих зірок. Я  лежав просто неба, мої очі вишукували обриси давно вже  знайомих сузір’їв. Сатурн, а за ним і Марс вже вийшли на свою нічну прогулянку. Ніч набирала силу: Чумацьким шляхом, який  вже просипався сіллю зірок, мовчанням пташок, прохолодою та вологістю повітря…  Я  з головою загорнувся в спальник, лишивши невеличкий отвір для дихання. Мої думки почали плутатись, чіплятись за якісь невиразні образи…  усвідомлення себе, місця, часу щезало…

Не відаю я скільки  пробув у небутті, розбудила мене нічна німфа своїм пекучим поцілунком. Коли я прийшов остаточно до тями, то зрозумів, що то була лише самка комара – вона залишила мені на спогад припухлу та затерплу губу. До того  ж я відчув ще й прохолоду ночі, взявшу мене в свої обійми. Нажаль, мій тонкий спальник не схожий на спальник, а на чохол від комарів. Єдине місце, яке не облизувало мене прохолодою – це каримат, і я  притискався до нього, немов немовля до рідної матері. Так я в напівдрімоті проводив залишок ночі. Я слухав ніч. Шум води на греблі… квакання жаб – вони що працюють в три зміни та ніколи не замовкають?.. Гавкіт собак, який доносився з  села… Напевно, так вони спілкуються між собою, а тиха ніч створює собачу соціальну мережу. Про що вони там між собою… хто зна… На цьому звуковому фоні з’являється невпевнений меланхолічний спів одинокого чорного дрозда. Через декілька хвилин до його пісні долучається ще якась пташка. Я трохи підводжусь спираючись на лікті та  висовую голову зовні зі спальника…

Світ змінився… На небосхилі з’явилася тонка бліда смужка світла. Простір навколо втратив свою чорноту, став трохи сіруватим, більш прозорим, хоча на небі ще багато зірок. Насичено-жовтий рогатий місяць завис над лісом. Ще декілька хвилин і радісним  переспівом пташок наповнюється світ. Тепер він домінує серед  навколишніх звуків. Все, я відчуваю, що магія ночі миттєво втратила силу, настає полегшення! Згадується момент  фільму  «Вій», де його головний герой Хома Брут, перші півні та щезання нечисті. Цю тонку межу переходу між темрявою і світлом можливо відчути тільки на самоті. Напевно тому, що в людині глибоко в підсвідомості криється древній інстинктивний страх ночі. Він формувався мільйони років, адже ніч для наших пращурів була наповнена небезпеками. Темрява – світ хижаків та невідомого.

Дивлюсь на годинник і лише трохи за третю, до сходу сонця ще майже дві години, а вже цей темний світ не можна назвати ніччю.

До четвертої години я ще верчуся, кручуся в спальнику. Потім виринаю в ранкову прохолоду, збираю  свої пожитки та  іду на Кам’яне озеро зустрічати схід сонця. Чим ближче до сходу – тим більше світ проявляється кольорами. М’яке ранкове світло проникає в найтемніші закутки чагарників та лісу. Хмаринки на небі підсвічуються різнобарв’ям. Набирають золотавини верхів’я сосен. Ось і Кам’яне озеро – насправді це давній рукав річки, який з часом перетворився на систему озер довжиною більше двох кілометрів. Йду берегом порослим кущами верболозу та очеретом. Води озера спокійні та віддзеркалюють берегові порослі та тон ранкового неба. Я дивлюсь на пагорб, де повинно з’явитися сонце… Ще мить… і перші промені сонця торкаються мого тіла, я примружуюсь від яскравого світла…

Сонце,  або древній Бог Ра, в своїй величі  підіймається  над світом!

Груди наповнюються чистим ранковим повітрям!

Серце перебуває у захваті!

Розум усвідомлює буття!