Щось робила на кухні, та краєм вуха почула одну телепередачу, яку дивився мій чоловік. Щось типу про передбачення, які описані в творах письменників.
Часом вони правдивіші за передбачення ясновидців.
Зразу згадала "молодість", раніше я бавилась картами "Таро" і взагалі мене цікавило усе паранормальне. Не те, щоб до фанатизму... та передбачення майбутнього цікавило особливо.
Я ще з 1999 року вела особисті щоденники до того часу, поки не з'явився цей сайт. І замітила тенденцію, що як я опишу якісь майбутні події (те, як я думаю все може бути) стосовно себе, найближчого оточення... все здійснювалось на відсодків 80. Можливо справа в психології, адже знаючи людину можна розрахувати, як вона вчинить у тій чи іншій ситуації, а може й ні? Може кожне сказане, а тим більше написане слово має якусь силу. Тим більше були орисані події, які не завжди залежали від мене чи знайомих. Пам'ятаю, писала навіть якісь абсурдні речі, чисто, щоб перевірити чи буде. І знаєте, було. Досить часто писала "листи в майбутнє". Приміром в кінці року старого описувала свої надії, сподівання, думки на Новий рік. І відкривала рівно за рік, тоді коли вже зовсім забула, що писала і про кого.
Часто, коли складна ситуація в країні і світі, починають по ТВ цитувати Вангу, Біблію, Шевченка. І що цікаво, слова які цитують, можна трактувати по різному. А трактують їх проектуїчи саме на ці події. І все підходить.
Так от про містику. А ви вірите у всякі там передбачення, ворожіння, віщі сни і всіляке таке? Чи думаєте все співпадіння? Може справа у подачі інформації? Адже одну і ту ж інфу можна спийняти порізному.

На вулиці стійкий запах паленого цукру, смаженої кави і попкорну, і все це під аккомпанемент блискавок і грому. Невчасна нічна чашка міцного чаю змусила мене сісти  за клавіатуру. Що я хочу сьогодні обдумати? В голові стільки думок, і їх все більше і більше після кожної нової книги. Кіно не дивлюсь, люблю його до безтями, та втратила надію знайти щось цікаве. 

Сніданок приводить мене до тями.. Кава не найкращої якості, сонячні промені в потилицю - все говорить про те, що мені не вистачає світанків. Чомусь так викладати думки в щоденнику мені не вистачає тями. Там більше емоцій, а тут пишу все що пишуть пальці))). Ніч виявилась безсонна, Просто в який момент не захотілось впадати в небуття, а віддатись потоку думок. Я певно варю найгіршу каву в світі))) Добре, що чоловік її не п"є, а то б його любов до мене затьмарилась) Якби не карантин, то я б прогулялась до Макдака і замовила їхні сніданки і мою улюблену каву. Це моя слабкість) Ще з часів студентства, коли дівчинка з села потрапила в "великий город", я намалювала собі звичку рано вранці ходити в Мак на Севастопольську плошу, що в в Києві. На столах свіжі газетки, ще сонними мухами метушаться працівники, і машини ще не заполоняють весь простір.  А тут, у Львові, коли сонце гріє мою нову піжамку зі спини, я чую неймовірний щебет ластівок, немов зажована плівка старого Fisher)) І тут як ніде співають церковні дзвони, вперше, коли вони не навівають тривогу. Це перша річ, за якою я буду сумувати, якщо поїду з цього міста. В Києві я запам"ятала  милий моєму серці парк Островського, з його високими липами, і намальованими клумбами. Вінниця полонила мене спокоєм і затишком, а ще маленька затишна кав"ярня на Хмельницькому шосе. З вікон Винниківської квартири, я милувалась безмежними просторами лісів з мого високого поверху, і ці заворожуючі грози, які лякають до тремтіння, а погляд відвести не в силі.  А коли ми жили в Конотопі, я зловила себе на думці, що перед сном я постійно чую гудок потягів, які мчаться одне за одним)) Ціла корзина ностальгії.. І я вдячна за це) Буду допивати мою "смачнющу" каву)) Здибаємось. Всім Доброго ранку.

Стандартний перфораторний день, благо всі затихли в той час коли у мене була робота) Прочитавши коменти до попереднього поста, я знову (вже вкотре) зауважила, що багато людей не розуміють, бояться негативних емоцій. Бояться, утилізують, капсулюють, закопують і не проявляють. Навіть на папері, я вже не говорю, щоб вголос виказувати своє незадоволення. Від таких людей не розумієш, що очікувати, бо рано чи пізно все це вилізе на поверхню. Абсолютно  нормально проявляти незадоволення коли порушують твою комфортність, і ти нічого не можеш з цим зробити. Сварка? Вже розмовляли, пояснювали, просили проявити розуміння, так як карантин. Проте коли всі цивілізовані способи вичерпуються, наша психіка починає шукати безпечні виходи для негативних емоції: виписувати їх, фантазувати, жалітись рідним, коту, кактусу, гіпсовій фігурці жабки (в моєму випадку)  - і стає легше. У нас є певний спектр базових емоцій, (і далеко не всі присипані солодкою пудрою ), проявлення яких допомагає нам зберігати нормальний психічний стан. Така собі захисна дамба, яка вибудовувалась еволюцією більше ніж мільйон років, ще від Homo antecessor ( попередника людини розумної).  І ось такі "протуберанці" в виді яскравого вираження емоцій, нормалізують нашу психіку, як клапан на скороварці, що випускає зайвий пар, щоб каструля не зірвала кришку.  Звісно, тут мова НЕ йде про фізичне насилля та жорстокість, я розмірковую про психічно здорових людей.  Ех, піду готувати кабачкові оладки) Здибаємось)

Чергова сторінка мого online - щоденника. Я ненавиджу людей. Всіх: хороших, поганих, білих, чорних, традиційних, нетрадиційних. Чому? Бо всі вони роблять ремонти. І я не можу нічого з цим зробити і кудись втікти.  Навіть ходили розмовляти, щоб хоча б не починали о 9.00 ранку.. Так, я розумію, що закон дозволяє. Но, блядь, коли карантин і всі вдома, можна зробити якісь етичні висновки. Навіть насунувши на себе наушники для звукозапису, і слухаючи позитивного Моцарта, я мимоволі уявляю, як під цю ж музику я піднімаюсь сходами, знаходжу потрібну квартиру і  виконую роль Тоні Монтана з кулеметом, а потім з спокійним щастям на обличчі повертаюсь в свою квартиру і сідаю за філіжаночку кави. І мені не соромно, мене не гризуть  докори сумління за цю жорсткокість, бо вже з листопада місяця я прокидаюсь під перфоратор, і закінчується ця симфонія вже ближче до 22.00. Я розумію, що ремонт справа буденна, но я людина і нерви у мене не сталеві.  Здибаємось

Впоравшись зі справами, вирішив прогулятись і пофоткати маршрутки в одному районі. Там я буваю рідко і, на відміну від інших околиць, транспорт не перефотканий вздовж і впоперек. Тим паче, після послаблення карантину туди ще не ходив. Як не як, хоч якесь різноманіття. Так ось, фоткаю собі. Ось тільки забув правило "Жадність фраєра погубить", бо поптався довгенько. Так ось, збирався постояти ще дкілька хвилин і піти як поруч зупиняється автівка, підходить мужик і запитує, що фотографуєш. "Маршрутки". "А на кого працюєш?" "Ні на кого. На себе. Фотографую для себе". Якось не додумався дати посилання на Лукомор'є — там цікава статейка про дослідників громадського транспорту. Попросив, що не фоткав маршрутки з окремого маршруту. Значить, щось там не так.  Чмо російськомовне. Але все одно, 99% місцевих маршруток відфоткано. А 1%, якщо шо, то київські фотографи відфоткають. І радісно від того, що заборонили вмикати музику в маршрутках.

Вже двоє моїх клієнтів зіткнулись з Ковідкою. В однієї батьки захворіли, а в іншої взагалі вся родина.. Трішки підщипує мою тривогу, що і не дивно. Чоловік на нервах трохи, та це скоріш робочі моменти, навіть кіт якийсь тривожний, хоч це певно його ластів"їне гніздо на балконі бісить, і в нього фрустрація) Я вже сама третій раз розігріваю чай в мікрохвильовій. Робота відволікає, да і прибирання на мене дивиться котячою шерстю по кутках. Ладно, треба щось робити. Здибаємось

Чогось не працюється, та й взагалі настрій якийсь хріновий. Згадував минулорічні поїздки і вилазки. Погода в домі (психологічна) теж така, що не сприяє роботі. А про температурний режим тим паче мовчу — то спека, то протяги. А частіше і те, і друге. Ще й по роботі виникає відчуття дежавю. Здається, що роблю одне й те саме по другому колу. Але підрахував, мінімальний середньостатистичний підробіток буде — тож формально до кінця місяця можна відлежуватись. Спробував зробити мікс з танцювальних треків — та й то щось не підбирається плейлист. Назавтра мама сказала, що не можна нічого робити — тільки спати. Мовляв, рівнодення. Ну, не знаю. Все одно якась апатія. Нічого не хочеться.