1 червня, 11.00 Пікетування Київської міської державної адміністрації (вул. Хрещатик, 36) З вимогами забезпечити якісну шкільну й дошкільну освіту замість повального відкриття російських класів у школах та російських груп у садочках Шановні кияни! Вам добре відомо, в якій ситуації перебуває шкільна й дошкільна освіта. У школах не вистачає вчителів, а в садочках – вихователів. Якість навчання постійно падає, оскільки вчитель та вихователь, отримуючи мізерні зарплати, не мають можливість вдосконалювати свої навички, бути в курсі всіх сучасних тенденцій, купувати професійну літературу, а тому змушені покидати стіни навчальних закладів й шукати іншу роботу. Це відбивається на дітях, які, не отримуючи достатніх знань, потім не можуть вступити до вищого навчального закладу, особливо, якщо в них місяцями не читається той чи інший предмет через відсутність вчителя. В той самий час нинішня влада в особі Міністра освіти, науки, молоді і спорту Дмитра Табачника та Голови Київської державної адміністрації Олександра Попова замість вирішення цих нагальних проблем планує спрямувати кошти на непотрібні ні вчителям, ні батькам, ні дітям “реформи”. Так, у Києві планується повальне відкриття додаткових російських класів у школах та російських груп в дитячих садочках. Звичайно, що це відбуватиметься за рахунок тих коштів, яких і так не вистачає на найнеобхідніше. Це означає, що вчителі й надалі отримуватимуть мізерну зарплатню. Їм доведеться або поділити свій фонд заробітної плати з новими колегами, які викладатимуть предмети російською, або переучуватись, щоб вести заняття двома мовами. В результаті ваші діти отримуватимуть іще менше знань, а умови навчання та харчування стануть ще гіршими. Можновладці прагнуть таким чином завуалювати свою професійну некомпетентність, яка виливається у зменшенні популярності влади в очах народу. Саме тому, замість того, щоб будувати для національних меншин окремі школи, прагнуть створити мовну мішанину в рамках одного навчального закладу, яка лише погіршить якість знань як україномовних, так і російськомовних (в разі хвороби різномовні вчителі не зможуть замінити одне одного, і діти змушені будуть пропускати уроки). Бо не про національні меншини дбають можновладці, які пропонують дітям, що вже провчилися 4 роки українською мовою, перейти з 5 класу на російську (про яку якість знань можна тут говорити?).

Тому ми, Громадянський рух “Відсіч” разом з нашими партнерами (Рух “Не будь байдужим”, Молодий Народний Рух) закликаємо вас прийти червня об 11.00 на пікетування КМДА, аби сказати чиновникам: 

“ЗАЙМІТЬСЯ ДІЛОМ, А НЕ ЯЗИКОМ!”

Місце: Київська міська державна адміністрація, вул. Хрещатик, 36

Початок: 1 червня о 10:00

 

Про те саме у Вконтакті: http://vkontakte.ru/event27451886

Аналогічна подія на Фейсбуці: https://www.facebook.com/event.php?eid=189644797754247

Від голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації Олександра Вілкула вимагають говорити українською мовою під час офіційних заходів.

З такою вимогою виступили представники опозиційних політичних партій – "Нашої України", "Свободи", організації "Просвіта" та інших.

Як тільки глава ОДА почав урочисту промову російською мовою на відкритті Єдиного освітнього центру в Дніпропетровську, представники опозиційних сил розкрили транспаранти з написами "Геть Табачника", "Русіфікації стоп", "Дніпро - серце України" і, перебиваючи голову області, закричали "Ганьба".

"Хоча б на урочистих заходах може губернатор Вілкул говорити державною мовою, тим більше - на відкритті освітнього центру? Він зобов'язаний виконувати закон про мову і Конституції України", - сказав голова Дніпропетровської міської організації партії "Наша Україна" Олександр Соколик.

На відкриття "Єдиного освітянського центру" мав приїхати міністр освіти, науки, молоді та спорту Дмитро Табачник.

За словами представників опозиційних сил, гасла призначалися Табачнику, оскільки вони не розділяють його дії в сфері освіти і вимагають його відставки.

Єдиний освітній центр буде займатися дистанційним навчанням педагогів, організацією курсів для дітей з особливими потребами і проводити онлайн-консультації.

Як повідомлялося, у минулому році меру Миколаєва Володимиру Чайці заборонили виступати російською мовою без перекладу на українську.

ТСН.

Я вже не можу просто так читати
ні повідомлення в Інтернеті, ні новини...
Чомусь весь час натрапляю на кальки з російської на україномовних сайтах.
Ось зараз, прочитавши новини про події в Японії, я знову пишу уявного листа до редакції:



Так само, як на україномовних  Інтернет-ресурсах
часто-густо вказується, наприклад, таке:
Думаю, краще написати: "кількість".
З повагою і найкращими побажаннями,

Один із найвидатніших футболістів світу і екс-тренер збірної Аргентини Дієго Армандо Марадона уже взявся за вивчення української мови. Про це повідомили співробітники його штабу, інформує Експрес.ua з посиланням на ЛІГА.net.

Сам Марадона заявив, що навіть якщо не вдасться коли-небудь вивести збірну України на поле в ранзі наставника, ще одна мова інтелігентній людині не завадить. Незалежно від свого рішення, Дієго Марадона планує обов’язково відвідати Євро-2012 як почесний гість – він упевнений, що організатори турніру його запросять.

Pаніше екс-тренер збірної Аргентини отримав пропозицію попрацювати в національній збірній України. На даний момент в.о. головного тренера збірної є Юрій Калитвинцев. Як виконувач обов'язків він керував національною збірною в п’яти товариських матчах 2010 року.

Україна - Ukraine.

 

Поки українське суспільство перебуває в стані інфантильної загальмованості , інертної пасивності та зацікавленості виключно шлунково  - статевими інтересами, воно залишатиметься такою собі капризною, дурнуватою, невихованою і нетямущою дитиною, яку, незважаючи на ніжний вік “добрі дяді” з сусіднього під'їзду присадили на анашу і горілку . Поки замість того, щоб навчатися і творити попередні сходи до свого майбутнього, забезпечувати потенціал подальшого розвитку (ставати Нацією), суспільство незалежної нібито України ридає за “низьким рівнем життя” та “економічним занепадом” (так алкаш сварить дружину за те, що “не наливає”). Мовляв, годі зі своєю національною ідеєю, зі своєю національною культурою, годі вже зі своєю мовою – є справи важливіші. Наприклад, шмат улюбленої, гнилої... Піднімемо економіку, а там подбаємо і про мову, і про культуру. Тільки питання – чи залишиться вона, та мова, чи залишиться на той час та культура Та й з якого б то дива подбаємо тоді ?  Тоді підвищиться рівень споживання, знову апетити наші зростуть, знову нам мало буде… Яка там в біса культура!

Розпочинати треба негайно, просто зараз, в цю годину, в цю хвилину! Двадцять років уже змарновано, віз і нині там, в Українській "Совєцькій, Соціялістичній" (недарма на “гербі” міста Дніпропетровська живіший за живих червоно-синій прапорець того байстрючого держутворення). Сьогодні сумнозвісний німецький злочинець, ґяуляйтер Еріх Кох, відомий своїм висловом: “Якщо я зустріну українця, гідного зі мною разом сісти за стіл, я його негайно розстріляю!”, обідав би спокійно. Бо нема в нас гідності ні на краплину. Бо подарували нам пам’ятник ґяуляйтеру Щербицькому, а ніхто з нас не спромігся принаймні виявити своє обурення, не кажучи вже про щось інше.   Для кого я це все пишу?   Ні, не для присяжних читачів “Свойого мнєнія” , штибу “канд. іст. наук” Івана Пономаря й компанії , що впадають при слові “УПА” в коматозний стан , не для вихованців “лєнінського комсомолу” , не для тих, хто в усіх своїх бідах звинувачує Україну та її “самостійність” (якої ще ніхто, якщо чесно, й в очі не бачив ). Ні, звертаюсь до українців , які ще не забули, до якого народу вони належать, і який шанс – непевний, але такий рідкий в історії – мають наразі. Використати цей шанс, не прогавити його – ось наше історичне завдання, наша, якщо бажаєте, місія. Як ми виконаємо цю місію, як ми її виконуємо наразі? Ось, наразі, й приклад. Шевченківське свято в Центральній Міській бібліотеці. Виступають наші патріоти, артисти, митці, діячі України в Українському місті на 19 році незалежності. Виступають яскраво, іноді навіть блискуче, з патосом, з завзяттям, просто соловейками заливаються. І такі вже вони патріоти, і так уже в них болить душа за Україну, за її долю, за культуру, за мову! Аж настільки, що виходячи по закінченні заходу на вулицю, розмовляють... виключно російською. І поміж собою теж. І до інших людей звертаються російською. Буквально – одежі змінено! Для українського заходу одна мова, для вулиці – друга. (А вдома що – третя? ) І не офіційні ж особи, не “голови”, які за законом мають (з гріхом навпіл) уживати ледве вивчену, калічну українську – але “совість нації”, інтеліґенція, що за хвилину перед цим розпинався про “занепад рідної мови”!

---

Якщо такою є “совість нації”, якою ж мусить бути “простий” загал? Кого брати за взірець?  Для людей дуже важливо, як до них звертаються. В транспорті, магазині, на ринку, будь-де переважна більшість відповідає українською на українську. Але тільки відповідає, тобто знову таки поводиться пасивно, інфантильно, і вимагати від цих людей більшого неможливо. Ця справа цілком лежить на плечах національної інтеліґенції: сьогодні спілкування українською для українського інтеліґента (причому не важливо, якого: гуманітарного, технічного, творчого, старого, молодого, жінки, чоловіка...) є принциповим питанням. Почувши українську не раз і не два, та ще з вуст освіченої і культурної людини, загал потроху переходитиме на неї. Не вірите?  Знову приклад:

Один мій знайомий, працюючи охоронцем на виробництві в нашому місті, щоранку вітався з робітниками, які йшли через прохідну:

– Доброго ранку! І йому всі відповідали: – Доброе утро! Так тягнулося тиждень, два... аж раптом один робітник, потім другий, третій, десятий почали відповідати:

– Доброго ранку!

За місяць усі робітники того підприємства віталися вже саме так – доброго ранку! І тоді мій знайомий вирішив пожартувати. Одного дійсно доброго ранку він привітався:

– Доброе утро!   

Обуренню робітників не було меж!

Намітився ледве не скандал із загальною мотивацією:

“Що ж ти по-нашому припинив розмовляти! ? !”...

Гадаю, коментувати цей приклад зайве. Наскільки цей охоронець робить більше для Української культури , ніж та наша “свідома богема” з вищезгаданого заходу ! Оце і є справжнє відродження  І.

---

Сьогодні в Україні досить патріотичних організацій – як політичних, так і громадських, до яких може прилучитися українець, особливо молодий, що відчуває, що нинішній стан речей неможливий, ганебний, згубний. Але і без організацій людина має досить можливостей працювати в царині боротьби за відродження Української культури, бо головна зброя в цій боротьбі є доступною всім. Це – УКРАЇНСЬКА МОВА.

---

Головний індикатор національної ознаки українця, принаймні в наш час, є МОВА.

Їй-богу, буває смішно чути патетичні вигуки “я українець! я люблю Україну!”... російською мовою . Пригадується Станіславський: “Не вірю!” Що малорос – вірю. Що хохол – вірю. Що “донєцкій” – вірю. А що українець – НЕ ВІРЮ!

---

Русифікація в нашому краї, що велася й ведеться в купі з міцною ідеологічною “совєтізацією ”, досягла таки своєї мети   . Повернення до рідної мови в нанівець зрусифікованому Дніпропетровську, в середовищі, де російською (а скорше “суржиком” - "Сердючкиною"  мовою) спілкуються здебільшого в родині, на вулиці, на роботі, в школі, в інституті, вимагає певних зусиль. Певного морального ризику. Певної сили волі й духу.

Але й подолання "перешкод" приносить неабияке задоволення. 60 років тому найкращі сини й дочки нашого народу брали в руки зброю й шли до лав Повстанської Армії. Вони йшли на незрівнянно більший ризик, чим той, що вимагається від нас сьогодні.

Наша зброя – слово. А життя за всі часи кожний обирає собі сам: або життя Людини, або життя хробака. Той, хто погодився з тим, що він хробак, чи може скаржитися на те, що його роздушили?

---

Часто доводиться чути від людей (особливо чомусь жінок), котрі ніби й не від того, щоб спілкуватися українською: “Та я б розмовляв, але не дуже добре вмію, соромлюся помилок… Так що краще вже ніяк, чим абияк”. А як же, даруйте, позбавитись помилок, якщо не розмовляти, не практикуватися? І кого ми, українці, зрештою мусимо соромитися на Українській землі?  Де ж ще навчатися – й через помилки в тому числі – українській мові, як не в Україні? Хто має нас соромити? Чи не та “інтеліґенція”, про яку я наводив вище? Так хай соромляться вони. Хай соромляться ті, хто, мешкаючи десятиліттями в Україні, не спромігся вивчити мову нашого народу. Хай соромляться ті, хто поливає брудом Україну, її історію, її Героїв (в тому числі й на шпальтах “Своего мнения”), ті, хто каже, ніби не було ніякого Голодомору, що українців не існує, що мова наша вигадана, що треба “єднатися” зі “старшими братами” та т.і. Хай соромляться ті, хто намагається зробити з нас дебілів за допомогою всіляких “русскіх шансонов” і “русскіх радіо”, хай соромляться смердючки, “кролікі” та інші “джентльмен-шоу”. А нам-то чого соромитися?

---

Ми – попри всі негаразди і трагедії – нація переможців. Ми століттями не мали власної держави, нашу культуру асимілювали, мову забороняли, нас виморювали голодом, нищили як гарматне м’ясо на війнах і як робочу худобу на будівництві “північних пальмір”, наші книгарні спалювали, наших митців запроторювали в психушки, наших патріотів називали зрадниками, а ми всупереч усьому вижили, існуємо, розмовляємо. І тому нашу Українську Ідею бояться наші недруги, це з великого переляку вони брешуть на Українських Героїв, називаючи їх бандитами, запроданцями, різунами. Великий страх панує в їхніх рядах. Пам’ятаймо про це.

---

І зараз чую, як “здіймається великий рейвах” усіх тих, кого образили мої слова. Вже чую крики: “не про мову треба сьогодні думати, а про... ковбасу!” Подивіться на Європу! На Європу!

Ну, добре, дивимось на Європу.

Чехія. Втратила незалежність у середині XVII ст., майже тоді, коли й Україна. Отримавши незалежність 1918 року під час розпаду Австро-Угорщини, мала у спадщину цілком німецькомовні міста. Чеська мова ледве жевріла деінде по селах. Завдяки “чехізації”, що її здійснювала національна інтеліґенція, сьогодні в чеських містах, як і у селах, панує виключно чеська. Словаччина – саме така ж історія, тільки словакам довелося боротися не з германізацією, а з мадярізацією.

 ,  ,  Балтія. Дві країни – Естонія й Латвія – ніколи в своїй історії не мали власних державних утворень. Міста були переважно німецькомовні. Але, втримавши 1918-1919 рр. навалу більшовицьких банд (що, на жаль, не вдалося Україні), ці країни зробили такі успіхи в націоналізації всього культурного життя, що сьогодні “націоналізм” “прибалтів” став майже притчею.  Фінляндія. Відбила навалу більшовиків двічі – у 1918 й 1940 рр. Мала анальогічні з Балтією проблеми, але сьогодні має виключно “фінське” обличчя (в Фінляндії другою державною вважається мова шведської меншини; втім ніякої загрози “шведизації” для фіннів ці шведи, що компактно мешкають в деяких районах країни, не ставлять).

 Польща. Щодо Польщі варто, на мою думку, навести таку історію. Отримавши незалежність, ця країна теж зустрілась із проблемою “не польських” міст. Утім, уже за декілька років городяни впевнено балакали не російською чи німецькою, а саме “посполитою”. Здивовані іноземні журналісти звернулися до тодішнього керівника Польщі, маршала Пілсудського: “В якій же спосіб вам вдалося так швидко навернути поляків до рідної мови? ” – “В гуманний”,– відповів маршал. І пояснив шановним допитувачам, що тут маються на увазі гумові кийки,  якими поліціянти  частували в Польщі "небажаючих" переходити на польську.

ЧИ БУДЕМО ДАЛІ РОЗМОВЛЯТИ ПРО ЄВРОПУ ? ? ?

В інтернет потрапило відео, на якому зафіксовано, як одеський інспектор ДАІ відверто продемонстрував неповагу до державної мови.

Відео було зняте 22 січня 2011 року, передає ТСН.

Видно, як інспектор ДАІ Одеси, старший сержант Швець (номер посвідчення ОД0148) на питання водія, задане українською мовою, заявив: "Нє понімаю тєлячью мову".

Відео можна переглянути тут: http://www.youtube.com/watch?v=cJmwsBsHk2U

Наприкінці 2010 року мер Одеси Олексій Костусєв запропонував спілкуватися на засіданнях міськради російською мовою.

До того ж він зажадав, щоб документи йому подавали також виключно російською.

Поки що у підвішеному стані залишається майбутнє скандального законопроекту "Про мови в Україні", який був внесений до Верховної ради у вересні 2010 року.

Як відомо, цим документом пропонується на законодавчому рівні визнати, що російська є для більшості громадян або рідною, або мовою щоденного спілкування.

Ухвалення закону парламент відклав на невизначений термін. Однак раніше віце-прем'єр Борис Колесніков заявив, що до кінця свого президентського терміну Віктор Янукович має зробити російську другою державною.

Українська правда.

Ви ніколи не замислювались над тим, скільки треба заплатити сучасним пересічним українцям, аби вони змогли повторити подвиг 21-річної давнини – живий ланцюг від Львова до Києва? А якби до Донецька чи Криму?

Україна є єдиною і незалежною уже майже 20 років, з 1999 офіційно відзначає такий собі День соборності, але насправді, як не прикро це визнавати, це скоріше формальна єдність.

Великою помилкою було б вважати, що схід і захід живуть у ненависті одне з одним, більшості, схоже, це взагалі байдуже. Проте вони зовсім різні… Це настільки різні у своїх поглядах світи, що іноді стає страшно – як вони взагалі уживаються поміж собою уже скільки років. Я зі своїм криворізьким суржиком на сході і півдні України не раз чув, що я бандерівець, а то і взагалі фашист. А на заході з цим же суржиком цілком би згодився за клятого москаля. Одне добре, таке мало хто каже в очі. Більшість злобних безхребетних істот в силу свого боягузтва відважуються хіба що на срач в інтернатах. Хоча і клінічні випадки також бувають.

Власне, відрізняють нас тільки 2 питання – мовне і історичне. Але цього більш ніж достатньо. Люди, які є безумовними героями для одних, для інших протягом багатьох років виставлялись підлими злочинцями. Питання дуже спірне і болюче – такі не вирішуються одним махом. Не буде так, що сьогодні Бандера – герой всієї України, а завтра – ні. Насправді – це не більше, ніж маніпуляція недосконалими законами. Адже офіційно таке звання мають і інші люди, померлі до 24 серпня 1991 року, але в них його ніхто не відбирає. Просто діюча влада ще більше розпалює обстановку.

Так само і з мовою – для людей, які з дитинства росли в російськомовному середовищі, насправді не так просто себе переламати. Головне, що вони не розуміють, навіщо це потрібно. Відверте нав’язування викликає ще більший опір. Українські переклади в кінотеатрах, пресі, на телебаченні мають нести певний ефект, але це у будь-якому разі розтягнеться у часі, і незрозуміло, чи взагалі щось дасть. Звісно, бидло ниє і далі нитиме з приводу тих же кінотеатрів – бо їхні тупі і обмежені мізки не здатні осилити ще одну мову. Ба, вони власне і рідну російську частіше за все осилити не можуть – пишуть і говорять з помилками та матюками. Зате скільки самовпевненості… Що там говорити про простих смертних, коли один з очільників держави подає приклад – це ж яким треба бути, вибачте, тупим, щоб після скількох років життя в Україні максимум читати з папірця з таким жахливим акцентом.

Здається, цю державу злегка зачепи – і вона розвалиться як карточний будиночок. Особливо сумно, що нам не потрібні ніякі зовнішні вороги, вистачає внутрішніх. Самі ж західні українці вважають єдино правильною українською свої діалекти. Самі ж східні і південні етнічні українці, але ніяк не росіяни, так сильно ненавидять єдину поки що державну мову і топчуть її при першій-ліпшій можливості. Але і сама Росія не забуває підливати масла у вогонь, то обшуками у українській бібліотеці, то відвертою маніпуляцією нашими першими особами.

І тому у підсумку ми маємо, що сьогоднішнє свято, якщо розібратись, зовсім не виправдовує свого звання. Більшість про нього б і не згадала, якби не дивилась новин, а згадавши, все одно проігнорувала б його значення. Втім, у країні, яка 70 років поклонялась кривавій і дегенеративній Жовтневій революції, це і не дивно.

Відсутність єдності – наша головна біда з хтозна яких часів. І радикальність. Моя думка правильна, а усі інші або дурні, або куплені. А ще хибне відчуття, що ми комусь потрібні - Європі чи Росії. Нікому не потрібні, хіба що у якості дармової сили або гарматного м'яса.

Ніби ж пройшло не так багато часу з 1990 року, але як усе змінилось. Сучасні українці і близько не здатні повторити щось подібне до того дійства, та й думок напевно таких не мають. Відмазки типу дайте нам достойне життя, а тоді в же поговоримо, не приймаються. Навряд учасники першого живого ланцюга були аж занадто багатими і забезпеченими… То ж давайте собі визнаємо – напевно ми все-таки гірші за них. Більш ледачі, пасивні і морально спустошені. Як і вся Україна. І напевно ті, хто хотів бачити її єдиною протягом багатьох століть, дуже б розчарувалися від такого видовища.

254 297статей і близько 1 мільйона відвідувачів щодня – показники, які роблять українську Вікіпедію однією із найкращих версій у світі. Наразі електронну енциклопедію створюють на 270 мовах. Восени минулого року з’явилася Вікіпедія гагаузькою мовою (мова народу, який проживає в Молдові й Україні).

[ Читати далі ]