Плацдарм імперії
- 29.03.11, 04:53
- Ми любимо тебе, Україно!
Нинішнє становище з українською мовою в Україні подібне до коливання курсу валют на світових біржах. Коли ми бачимо курс долара США до англійського фунта ми мусимо розуміти – за цими цифрами стоїть змагання двох могутніх світових економік. Так само коли ми говоримо «такий-то % населення України говорить українською» це означає не те що той самий відсоток населення є українцями за генним набором та світоглядом, українців насправді набагато більше. Це означає що саме стільки людей в Україні ще НЕ відмовилися від мови свого народу попри всі намагання агітпропів Російської Імперії, Більшовицького СССР та нинішнього московського телебачення відповідно, або вже будучи русифікованими повернулися знову до мови своїх предків. Це не статична ситуація створена кимось – це постійна боротьба.
[ Читати далі ]
8
- статевими інтересами, воно залишатиметься такою собі капризною, дурнуватою, невихованою і нетямущою дитиною, яку, незважаючи на ніжний вік “добрі дяді” з сусіднього під'їзду присадили на анашу і горілку . Поки замість того, щоб навчатися і творити попередні сходи до свого майбутнього, забезпечувати потенціал подальшого розвитку (ставати Нацією), суспільство незалежної нібито України ридає за “низьким рівнем життя” та “економічним занепадом” (так алкаш сварить дружину за те, що “не наливає”). Мовляв, годі зі своєю національною ідеєю, зі своєю національною культурою, годі вже зі своєю мовою – є справи важливіші. Наприклад, шмат улюбленої, гнилої... Піднімемо економіку, а там подбаємо і про мову, і про культуру. Тільки питання – чи залишиться вона, та мова, чи залишиться на той час та культура Та й з якого б то дива подбаємо тоді ? Тоді підвищиться рівень споживання, знову апетити наші зростуть, знову нам мало буде… Яка там в біса культура!
, не для вихованців “лєнінського комсомолу” , не для тих, хто в усіх своїх бідах звинувачує Україну та її “самостійність” (якої ще ніхто, якщо чесно, й в очі не бачив
). Ні, звертаюсь до українців , які ще не забули, до якого народу вони належать, і який шанс – непевний, але такий рідкий в історії – мають наразі. Використати цей шанс, не прогавити його – ось наше історичне завдання, наша, якщо бажаєте, місія. Як ми виконаємо цю місію, як ми її виконуємо наразі?
Ось, наразі, й приклад. Шевченківське свято в Центральній Міській бібліотеці. Виступають наші патріоти, артисти, митці, діячі України в Українському місті на 19 році незалежності. Виступають яскраво, іноді навіть блискуче, з патосом, з завзяттям, просто соловейками заливаються. І такі вже вони патріоти, і так уже в них болить душа за Україну, за її долю, за культуру, за мову! Аж настільки, що виходячи по закінченні заходу на вулицю, розмовляють... виключно російською. І поміж собою теж. І до інших людей звертаються російською. Буквально – одежі змінено! Для українського заходу одна мова, для вулиці – друга. (А вдома що – третя? ) І не офіційні ж особи, не “голови”, які за законом мають (з гріхом навпіл) уживати ледве вивчену, калічну українську – але “совість нації”, інтеліґенція, що за хвилину перед цим розпинався про “занепад рідної мови”!
.
. Пригадується Станіславський: “Не вірю!” Що малорос – вірю. Що хохол – вірю. Що “донєцкій” – вірю. А що українець – НЕ ВІРЮ!
”, досягла таки своєї мети . Повернення до рідної мови в нанівець зрусифікованому Дніпропетровську, в середовищі, де російською (а скорше “суржиком” - "Сердючкиною" мовою) спілкуються здебільшого в родині, на вулиці, на роботі, в школі, в інституті, вимагає певних зусиль. Певного морального ризику. Певної сили волі й духу.
.
Чехія. Втратила незалежність у середині XVII ст., майже тоді, коли й Україна. Отримавши незалежність 1918 року під час розпаду Австро-Угорщини, мала у спадщину цілком німецькомовні міста. Чеська мова ледве жевріла деінде по селах. Завдяки “чехізації”, що її здійснювала національна інтеліґенція, сьогодні в чеських містах, як і у селах, панує виключно чеська. Словаччина – саме така ж історія, тільки словакам довелося боротися не з германізацією, а з мадярізацією.
, 
, 
Балтія. Дві країни – Естонія й Латвія – ніколи в своїй історії не мали власних державних утворень. Міста були переважно німецькомовні. Але, втримавши 1918-1919 рр. навалу більшовицьких банд (що, на жаль, не вдалося Україні), ці країни зробили такі успіхи в націоналізації всього культурного життя, що сьогодні “націоналізм” “прибалтів” став майже притчею.
Фінляндія. Відбила навалу більшовиків двічі – у 1918 й 1940 рр. Мала анальогічні з Балтією проблеми, але сьогодні має виключно “фінське” обличчя (в Фінляндії другою державною вважається мова шведської меншини; втім ніякої загрози “шведизації” для фіннів ці шведи, що компактно мешкають в деяких районах країни, не ставлять).
Польща. Щодо Польщі варто, на мою думку, навести таку історію. Отримавши незалежність, ця країна теж зустрілась із проблемою “не польських” міст. Утім, уже за декілька років городяни впевнено балакали не російською чи німецькою, а саме “посполитою”. Здивовані іноземні журналісти звернулися до тодішнього керівника Польщі, маршала Пілсудського: “В якій же спосіб вам вдалося так швидко навернути поляків до рідної мови? ” – “В гуманний”,– відповів маршал. І пояснив шановним допитувачам, що тут маються на увазі гумові кийки, якими поліціянти
частували в Польщі "небажаючих" переходити на польську.
