Коли в Небес вихідний
- 26.06.22, 19:25
Ішла весна по правий бік,
По лівий – літо шелестіло,
І падав синій молодик
Над виднокраєм посинілим.
А я між ними ніс любов,
Не оглядався на вчорашнє,
І світ зі мною мій ішов,
І говорив ранковопташно.
Стою мов перст, схвильований стою.
Безвітряно, і сонячно, і сухо,
Зелений ліс поклав зелене вухо
На землю зачаровану мою.
А там – віки, і люди, і дива,
Яких не знати – бути бідним духом,
І я знімаю мовчки капелюха
Та слухаю загублені слова.
Світанок липою цвіте.
Світанок в небі родить птицю.
Хмарина хмару в гості жде,
Ховає в торбі блискавицю.
Червоний сонця самоцвіт
Тримати ніч уже не в змозі,
І йдуть слова в далекий світ
Та слід лишають на порозі.
Любить до смерті і по смерті,
І вічно спокою не знать,
Усі думки на порох стерти,
Усі слова пересказать.
Не знати сни куди подіти.
Не знати як здолати час,
І зрозуміти сутність світу,
Який багатим був на Вас.
Прокинусь я, а темряви – немає,
І, начебто, ніколи й не було,
Далекі стукотітимуть трамваї,
Ранковий дощ насіється на скло,
Живим думкам не стане знову ліку,
Болючих днів подінеться імла,
Бо темрява… бо темрява навіки
У свій барліг конати заповзла.
За дві тополі й три сосни,
За край доріг, за світу межі,
Де загубив туман одежу
І шаленіють цвіркуни,
Ходи, не думай. Був я там.
Я був собою й не собою.
І пахло ніччю голубою,
І степ вклонявся небесам.
І тішить день, і не гірчить полин
І на землі, і в небі, і на морі,
Коли в часи Содому і Гоморри
Я чую Вас під вибухи новин.
Народи нині люблять пустоту.
Народи сніг нерозуміння криє.
Я чую Вас, бо слухати умію
Тендітних мрій нескорену ходу.
В чорну весну шаленіють люди.
В чорну весну перебор химер.
Сивий Бог нікого вже не судить,
Сивий Бог у людях тих помер.
Біла смерть потомлена, у милі,
У холоднім трансі німоти,
На полях, де щедро уродили
Трощене залізо і хрести.