Ми житимемо, нам настачить сил
На небеса, на води, на дороги,
У світі ще не створено чорнил,
Якими нам заплачуть некрологи.
І ти не плач – у сліз немає дна,
Хоча у них втопилося півсвіту,
Узимку краще чується весна,
Яку іще ніхто не зміг спинити.
Моя незгублена любове,
О, знали б Ви, як у четвер
На Вас дивилось з неба Слово
І сонцем сіявся етер.
Прощанням вабили вокзали,
Холодний день на час біднів,
Дивилось Слово і мовчало,
І я не мав зі Словом слів.
Не всім, не всім, кого Господь створив,
Не всім, хто нині радо землю топче,
Він дарував обійми добрих слів,
Не всім Він дав натхнення світлі очі.
Не кожного проймає висота,
І зорями не всім ворожить вечір,
І тесаного думами хреста
Не кожному Господь поклав на плечі.
Моя любов усюди і ніде.
Моя любов в мені і поза мною.
Чи осінь жовтим листям опаде,
Чи сивий день розчиниться луною,
Чи виметуть вітри колючий сніг,
Чи вічність принесе себе у жертву,
Моя любов у всесвітах моїх
Тримає небо, тиха і безсмертна.
Ідуть у темряву віки,
Ідуть у темряву неспішно,
Цвітуть туманом білим вишні,
Печуться хмарні пироги.
І від біди і до біди
Якесь тепло тримає душу,
І я не йду, хоч, ніби, мушу,
І ти у темряву не йди.
Чом немає в тобі
Сорому?
Чом це світ поділивсь
Порівну?
Чом це очі блищать
Зорями?
Чом це стали думки
Хворими?
А праворуч – ріка
Стривожена,
А ліворуч – глухі
Праліси,
І не підеш назад –
Ходжено,
А вперед – у тобі
Втопишся.
Сьогодні йшли зі мною двоє,
Куняли в пазусі літа,
Із неба чорною дірою
На нас дивилась пустота.
Не вороги і не герої,
Не привиди моїх хотінь,
Зі мною йшли сьогодні двоє:
Моя душа і просто тінь.
Чи воно було колись, те літо?
Може й так, а може й зовсім ні.
Та свіча, яку не погасити,
Місяцем блукає у вікні.
Без чудес. Немає в світі чуда.
Тільки думи, та й вони не ті,
Та зима, яку не оминути,
Що свічу несе у пустоті.
