У безмятежности

Такие нежности,

Благополучности

И милозвучности.

Свежо дыхание

И расстояния

Не давят силою

И не унылые.

Там нет страдания,

Но, жаль, желания,

Пусть не преступные,

Мне недоступные.

На зламі непритертих поколінь,

Приховувала сенс небесна сила,

Пливли хвилини в сиву далечінь,

Напнувши свої зоряні вітрила.

Йшли в небуття забуті племена

Та згадували з сумом про минуле,

І вічність обплітала сивина,

І пам'ять покривалася намулом.

Та поки світ на порох не зітлів,

І вітер не розніс, немов полову,

Я разом з ним пручався і горів,

Життя його підтримуючи словом.

Не бесконечна автономность,

Есть край у самопогруженья,

В борьбе за собственную скромность

Корёжит мироощущенье.

Изменно всё, что слыло вечным,

И путешествуют границы,

Но улыбаются беспечно

Некстати выбранные лица.

Наивные…

Подобны чувства палачу,

И он бесстрастно убивает,

Ты слышишь, я тобой кричу!

Кричу напрасно. Понимаю.

Не отдавай всё сентябрю,

Пусть даже манит он умело,

Ты ж видишь, я тобой горю,

Хоть до того тебе нет дела.

И до тех пор, пока живой,

Не прерывай моё дыханье,

Ведь ты же знаешь, я тобой

Подсчёт веду существованью.

Вітри ганяють хмари батіжками,

Хвилини ніч безсовісно краде,

Малює осінь жовтими мазками,

Вкрапляючи червоне де-не-де.

Злітаючи над осінню думками,

Пливу я у обіймах теплих хвиль,

І вічність розмальовую словами,

Не знаючи, чи варто це зусиль.

Блестит асфальт, как будто лаковый,

Осенне – холодно и дождь,

Минуты слишком одинаковы,

Что где какая – не поймёшь.

Вторичен день, хотя и знаковый,

Вторит себе осенний арт,

И только я неодинаковый,

Чужой и лишний. Нестандарт. 

Незнаних почуттів бажаєш вволю?

Забути про рутину вічних справ?

Кохання хочеш справжнього? Ти болю

Ніколи у житті не куштував.

Не мають сенсу сліз прозорих ріки,

Очікування, віра – все дарма.

Від мук тілесних вигадали ліки,

Від мук сердечних – пігулок нема.

Кохаючи, забудеш ти про міру,

І всесвіт понесеться шкереберть…

Що, вже ідеш? То не забуть про ліру,

Вона печаль вгамовує. На чверть.

В холоднім світлі осені пожеж

Я гріюсь тільки думкою єдиною:

У добрих почуттів – немає меж,

Погані – помирають із людиною.

І у моїх, на ласку бідних, снах

Живуть надії, програшом нескорені,

У добрих почуттів терновий шлях,

Тому їх небагато попід зорями.

Тому вони дорожчі за життя,

Хоча за нього море крові пролито,

Цінуйте, люди, добрі почуття,

Їх не придбати і за щире золото.

Життя – неголена стерня

Та забаганок мішанина,

Щось кожен хоче без упину,

І зовні – нібито людина,

По справах дивишся – свиня.

І небо не дає поблажку,

Знайти людину – дуже важко.

Мечта должна быть истинно большая,

А мелочи – не стоят суеты,

И что ты есть – я это точно знаю,

И что я есть, надеюсь, помнишь ты.

А если понапрасну я надеюсь,

А если, вдруг, на самом деле нет,

Тогда я с тихой горечью развеюсь,

Лишь зря увидев этот странный свет.