Мене тягнули в
небо крила
Моїх, життям
не вбитих, мрій,
Я знову був
незрозумілий,
Хоча нечувано
простий.
Сліпих богів
ламала сила
Та сонце
кидала в зеніт,
Ти знов була
незрозуміла,
І це тягнуло,
як магніт.
Жаданна відповідь
блудила,
Та не цуралася
того,
І знов був
світ незрозумілий,
А ми – забавою
його.
Я – не подножный корм,
Не стёршаяся литера,
Я – ураган, я – шторм,
Я – красный глаз Юпитера.
Я – трудности в пути,
Ненужные тревожности,
Попробуй, проглоти,
Порвёт до невозможности.
Со мной и ночь горит,
Я – не ходок дорожкою,
Я – книга про гранит.
Под мягкою обложкою.
Напевне
так судилось у житті –
Чекати
те, на чого прав немає,
І
падали хвилини в самоті,
І
навіть «Ні» мені здавались раєм.
Хай
слово – ляпас, але ж я – живий,
Не
скам’яніла степова богиня!
Та
знову вік, мовчазний та чужий,
І
світ, немов нездолана пустиня.
Ховала доля
істину в долонях,
Шифруючи уміло
візерунки,
Вік малював сріблинкою
по скронях,
І не було від
цього порятунку.
Був кожен
подих новим одкровенням,
Був кожен
погляд альфою святого,
І я кипів коханням
нескінченним
І порятунку не
бажав від нього.
Життя –
безмежний простір океану,
Куди не
подивись – вода довкруж,
Та прийде час,
і я минулим стану,
М’яким словесним
дотиком до душ.
Без підлості
отрути, без обману,
Без солі під
розмахом довгих вій,
Настане час і
спогадом я стану,
Живим та
теплим в пам’яті твоїй.
Луноликая,
Лунобликая,
Как ещё мне тебя назвать?
Лунно-звёздная,
Лунно-поздняя,
Не достичь мне тебя, не обнять.
Лунно-вешняя,
Лунно-прежняя,
И подобна, всё также, лучу,
Лунно-мягкая, Лунно… всякая,
Я замены тебе не хочу.
Души словесный капитал
И средоточие печали,
Не я всё это сочинял –
Мне это всё надиктовали.
Догнали, вбили впопыхах
Всё, что хотелось, и не очень,
И я теперь в одних словах,
Что не светлее чёрной ночи.
У відлунні
зажурених слів
В’януть серця
палаючі квіти,
Я би небо тобі
прихилив,
Аби ти не
боялась злетіти.
Я би повінню
вимив цей світ,
Я добро би,
нарешті, прославив,
Я жбурнув би
надію у цвіт,
Я би долю на
місце поставив.
Розтопив би
бездушності сніг,
У жорстокості
вирвав би жало,
Я зумів би
усе, що не міг,
Якби ти цього
трохи бажала.
Несплетене не
може розплітатись,
Не може бути
волею тюрма,
Як я не можу
сам собі зізнатись,
Що все, що
наробив – усе дарма.
Підвладний нерозгаданій
химері
Продовжую я
прагнути мети,
Малюючи червоним
на папері
Знайомих слів
небачені сліди.