Я по колу ходжу,
Немов зачарована,
І до слів дослухаюсь,
У очі дивлюсь...
Я тобою - відмічена
І - затаврована.
Я тебе - так безмежно,
Відверто - люблю!

Сипле сумніви день,
Перекочує роздуми,
І зринають щовечора
Спогади злі...
Я тебе - не люблю -
Захолодженим розумом,
Візерунками глузду
На морозному склі.

Ти - моє каяття.
Ти - моє перехрестя.
Ти - любов, на яку
Я чекала роки...
Моя згуба. Мій біль.
Моя віра. І хрест мій.
Дивовижний дарунок,
Незбагненний такий...

Я в небуття думки свої складаю, В полоні мрій живу усе життя . Лише один є, той, кого кохаю Та до минулого нема вже вороття!  Свої долоні, лише до нього простягаю, Свої вірші лише йому завжди дарю. Хоча в віршах усе життя моє, я знаю, Він кращій в світі з ним одним я як в раю! Душа моя і серце у полоні, Ти світ надій, бажаний чоловік! Тебе кохаю, до нестями від любові, Ти надзвичайний та єдиний на весь вік! 

Ну ось й зірвалась із обриву!
Й мою руду тифозну гриву -
Розхристану і непокірну -
Положено на плаху
Жорстокою юрбою.
Одним-єдиним махом!
За те лиш, що була з тобою.
За те, що я - невдаха
В словах, у вчинках...
Для людей
Я не осяйний Прометей,
А лиш підступний, хитрий злодій,
Співець примарної свободи.

По шиї - точеним мечем!
Знесли... Залишилось іще
Маленьке серце в грудях.
Ще - б'ється...
І - осудять,
Що стугонить іще воно.
Доп'ю отруєне вино,
Молитву тихо прокажу
Й покірно стану на межу...

Постій, хвилино!
Ну чому - покірно?!
Тому, що я невпинно,
Постійно, вірно
Сповідую - любов??
Де - боротьба? Де - запал?!

Доп'ю я краплі залпом
Непрошеного трунку.
І всі з душі малюнки,
Усі пісні, все серце
На плаху покладу.
Дивіться! Я - іду!..

Із гордістю - до краю.
Із мрією сконаю,
З моїм переконанням,
З несповненим бажанням!

Караєте? Карайте!
Я не боюсь вас, знайте!
І навіть там постану,
І піснею я стану,
І словом незабутнім,
Цнотливим і розпутним -
Коханням!...

...Зоря займеться рання,
Червлене схлипне небо...
Є в смерті цій потреба...

А ти - на згадку усміхнись мені.
І пам'ятай хвилини наші й дні...

Спалахнуло -
згоріло -
зітліло...
Димом
в небо пішло.
Схаменулося
серце!
А тіло -
Загубило
роздерте крило.
Те, що зліва.
А справа -
тріпоче іще.
Та з одним -
не злетіти.
І судомить,
сочиться
роздерте плече...
Не смертельно.
Буду ще жити!
Притрусити
попелом
сивим
Свіжу рану
гарячу...
Не ячіти
над цим
розривом...
Я - сміюся!
Не плачу!
...не плачу...

До самотності
звикаєш...
В ній, мов в коконі,
живеш.
Серце болем
вже не краєш.
Й що посієш -
те й пожнеш.
Ні тобі -
дощів розливи,
Ні - гарячий
суховій.
Мають щастя -
лиш сміливі -
У веселці
своїх мрій!
А самотність -
це самотність.
Сам - лягаєш.
Сам - встаєш.
Це уже -
невідворотність.
І не знаєш,
чи й живеш...

Солодкий мій.
Солоний мій.
Гіркий...
Мій рідний.
Мій єдиний.
Мій - чужий.
Мій спогад.
Біль.
Мій страх.
Я - лиш в тобі.
В твоїх очах
Шукаю
Відгуки надії...
І сподіватися
Не смію -
На спалах,
На хмільну зорю.
В любові
Спрагло
Я згорю.
У снів
Осінньому вогні.
Гіркий мій сум,
Ти - ще в мені...

ЗАГЛЯДАЄ ОСІНЬ У ЛЮСТЕРКО,
ЗОЛОТУ ГУАШ КЛАДЕ НА ЩІЧКИ,
"А ЧИ ГАРНА Я? ВРОДЛИВА? МИЛА?"-
У БЕРЕЗИ ВСЕ ПИТА, В СМЕРІЧКИ .
" А ЧИ ДО ВПОДОБИ .ВАМ ОБНОВИ?
ВЖЕ, ПОВІРТЕ, ФАРБИ НЕ ЖАЛІЛА,
ВСЕ ЗМІШАЛА, ЩО ДЛЯ СЕРЦЯ МИЛЕ.
ЗАКВІТЧАЛА Я ЛЮДСЬКІ ОСЕЛІ.
ФРУКТІВ, ОВОЧІВ НАСИПАЛА В КОМОРИ.
ЗВІРІВ ДО ЗИМИ ПІДГОТУВАЛА.
І ПТАХІВ ВІДПРАВИЛА ЗА МОРЕ..."
ЗАГЛЯДАЄ ОСІНЬ У ЛЮСТЕРКО,
НА ВУСТА КЛАДЕ ГУАШ БАГРЯНУ,
ОЧІ ПІДФАРБОВУЄ БЛАКИТТЮ,
ЩО ВЗЯЛА У НЕБА ВРАНЦІ - РАНО..
.

ПОХМУРО ОСІНЬ ПО ЗЕМЛІ СТУПАЄ
І ЖОВТИМ ЛИСТОМ ЗЕМЛЮ УКРИВАЄ.
НЕСЕ З СОБОЮ СІРІ Й СИВІ ХМАРИ,
ВЖЕ НЕ ЗАПАЛЯТЬ НЕБА КРАЙ СТОЖАРИ....
НЕ ЗАГУДЕ В САДКУ БДЖОЛА У КВІТЦІ...
НЕ ЗАБЛИЩИТЬ РОСИЦЯ У ТРАВИЧЦІ...
НЕ ЗАСПІВАЄ СОЛОВЕЙ В ГАЙОЧКУ...
НЕ ВИЙДЕ КРАСНА ДІВЧИНА В ВІНОЧКУ...
ВАЖКИМИ КРАПЛЯМИ ЛИШ ДОЩ В ВІКНО ПОСТУКА,
ВІН НАГАДАЄ НАМ - ПРИЙШЛА З ЛІТОМ РОЗЛУКА.
І КОЖЕН ДЕНЬ ТУМАНОМ ОПОВИТИЙ,
РЯСНИМ ДОЩЕМ І ЗЛИВОЮ УМИТИЙ...

Я боюсь тебе,
немов вогню.
Я боюсь - себе,
себе - виню.
Нащо я пустила
в серце гріх?
Вже несила...
Людям - сміх.
Буде - що?
Що буде?
Розкажи...
По вустах моїх
Поворожи.
Розчаклуй
це серце,
Розчаклуй...
Подивися, 
доторкнись,
почуй...
Що тобі мої
заморені вуста?
Я - вже
не ядриця,
Я - пуста...
Я зносилася
у болю іменах,
Я зморилася
у втрачених словах...
Я - скалічена,
побита на стерні,
Вже - не плакать,
й не співать мені.
Йду порожнім
шляхом - навманя.
Йду - щоночі.
І бреду - щодня.
Дивні фрази
я гублю з руки,
Дикі вчинки
стеляться в роки.
Думка поглинає,
і обман
Переходить
в ситу
стиглість ран.
А тобі - на серці -
синя рань!
А мені - по серцю -
та й ножем!
Зможу
усміхнутися...
А щем -
Скиглить
усередині іще...
...Чи тобі потрібні
ці роки,
Що повзуть
впродовж
душі й руки?
Чи тобі потрібні
ці рубці,
Що смішать мене...
а в кулаці
серце понівЕчене
лежить...
Чи тобі потрібна
вся ця гидь?...
...Та тобі -
ще хочеться -
вогню!
...Я себе..
я лиш себе -
виню...

Я напишу,
Що ти -
найкращий
від усіх.
Тобі скажу,
Що погляд твій,
твій сміх -
Кришталь
мого життя.
Його
крихку красу
Боюся я
розбити...
Тому у спогади
летять,
І лише в пам'яті
несу -
Примарні
перші квіти,
Твої не сказані
слова,
І не даровані
дива,
І поцілунки,
і тепло,
Яких - ніколи -
не було...