Без тебе і небо не синє,

І зорі без тебе не сяють.

Знов думка до тебе лине,

Лиш з твОїм ім’Ям засинаю.

В очах твоїх – тепле літо,

Кришталеві дзеркальні росинки.

У них лагідне сонечко світить,

Це любові моєї краплинки…

Ніжних вуст оксамитовий дотик…

Тільки ми і чумацький шлях.

І цю мить неможливо забути,

Бо залИшилось серце у твОїх руках.

Сотні кілометрів, тисячі людей,
краєвидів казка… Ранок… день… і вечір
поцілує подих втомлених очей
і моя молитва обійме за плечі.

Сотні кілометрів. Так багато мов,
але все ж я поруч – протягни лиш руку.
Дивна й незбагненна іноді любов,
навіть якщо стане відблиском розлуки.

Пролітають мимо сотні роздоріж,
ліхтарями вечір тихо догоряє…
Кращого немає, повертатись ніж
знов до свого додому, де тебе чекають.

Заблукало літо у колоссі
Золотих не стиглих ще пшениць.
Потонуло в гомінкому стоголоссі,
Що чарує краще чарівниць.

Я стояла на краєчку мрії,
Де межі не було небесам,
Де не було горизонту жодних ліній,
А лиш світу літнього краса.

Я дивилась поглядом волошки
Вздовж хмарин невидимих доріг,
Небо, тому погляду під колір трошки,
Тоді падало дощем мені до ніг.

Я стояла. Вітер гнув колосся…
Спраглі губи… блиск очей мов свіч…
Руки-крила і розпатлане волосся…
Як же добре з літом віч-на-віч!..

P.S. сегодня утром вспомнила мелодия песни,  вспоминала слова, а пришло совсе другое...

P.P.S. я поэт, зовут Незнайка

          вновь дарю Вам балалайку))))))  

тут лучше видно http://www.playcast.ru/view/1261133/54012eac4255acc4a0c03bbbd29922dc0bb10b52pl