хочу сюди!
 

Альона

36 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 30-40 років

Замітки з міткою «вірші»

Песня ветра



. . . . . . . На перекрёстке Будды, встречаются тысячи отдельных путей,
. . . . . . . где каждый отвечает учению и ведёт к просветлению...
. . . . . . . Духовный прогресс не сводится к одному универсальному пути —
. . . . . . . важно лишь движение к истине, состраданию, любви и осознанности.

. . . . . . . ~ + ~

И, быть может, ответ затаится в безмолвной бескрайности,
Отражением неба в бурлящей стихии воды у бездонной тропы.
Где встречаются прошлое с будущим, будто в случайности,
Заблудившись меж звуками ветра и пенных сплетений судьбы.

Я шагну, отпуская тоску, что тянула поникшие плечи вниз,
У далёкой, невольной, как тучи, легкоголосой изгнанницы,
На незваном, как чайка, меж рокота волн затяжном рубеже
И почувствую, как растворяется холод озябшей её души.
Море шепчет: "Живи", — и навстречу мне новый бриз тянется,
И сливаются волны с мечтами в спокойной лазурной тиши.

Одиночество — только иллюзия в танце угасшего быстро дня,
В сердце место найдется для света, что скрыт был на пол пути.
Я прощусь с этим чувством, как с ветром, что мчится меня дразня,
И открою глаза, наполняя свой мир: "Скорбь с тоской, отпусти..."

лирика, иллюстрация © 2024, Alex Sikorsky

«ECHOS» - Pink Floyd


.
«Відлуння» Річарда Баха
.
.
Угорі альбатрос нерухомо висить у повітрі,
І глибоко під хвилями, що гайдаються,
В лабіринтах коралових печер,
Відлуння далекого часу
Приходить, хвилюючись по піску,
Де все зеленіє від підводних рослин.
.
І ніхто не вказав нам землю,
Ніхто не знає, де і чому,
Але щось ворушиться, намагається
І починає рухатися до світла.
.
По вулиці проходять незнайомці,
Випадково зустрічаються два окремих погляди,
І я — це ти, і те, що я бачу, — це я.
І Я беру тебе за руку
І веду землею?
І допомагаю себе зрозуміти якнайкраще.
.
І ніхто не кличе нас йти далі,
Ніхто не змушує нас опускати очі,
Ніхто не говорить, навіть не намагається,
І ніхто не літає навколо сонця.
.
Кожен безхмарний день ти потрапляєш
На мої недрімлі очі,
Заохочуючи і манячи мене підвестися.
І через вікно у стіні
Прилітають на сонячних крилах
Мільйон яскравих посланців ранку.
.
І ніхто не співає мені колискових,
Та не змушує мене заплющувати очі.
Тож розкидаю вікна навстіж
І кличу тебе через неба простір.
.
«Отголоски» Ричарда Баха
.
.
Над головой альбатрос спокойно парит в воздухе,
А глубоко, под качающимися волнами,
В лабиринтах коралловых пещер,
Отголоски далекого времени
доносятся, вздымаясь по песку,
И все зелено и подводные растения.
.
И никто не указал нам землю,
И никто не знает где и почему,
Но что-то шевелится и что-то пытается
И начинает лезть к свету.
.
Незнакомцы, проходящие по улице,
Случайно встречаются два разных взгляда,
И я — это ты, и то, что я вижу, — это я.
И Я возьму тебя за руку
И поведу по земле?
Помоги мне понять это как можно лучше.
.
И никто не зовёт нас двигаться дальше,
Никто не заставляет нас опустить глаза,
Никто не говорит, даже не пытается,
И около солнца никто не летает.
.
Каждый безоблачный день ты попадаешься
На мои недремлющие глаза,
Побуждая и маня меня подняться.
И через окно в стене
Прилетают на солнечных крыльях
Миллион ярких посланников утра.
.
И никто не поет мне колыбельных,
Никто не заставляет меня закрывать глаза.
Поэтому я широко распахиваю окна
И зову тебя через (распростёртое) небо.
.
~*~
.
«Echoes» - Pink Floyd
.
.
Overhead, the albatross hangs motionless upon the air,
And deep beneath the rolling waves,
In labyrinths of coral caves,
The echoes of a distant time
Comes, billowing across the sand,
And everything is green and submarine.
.
And no one showed us to the land
And no one knows, the where’s or why’s,
But something stirs and something tries
And starts to climb towards the light.
.
Strangers passing in the street,
By chance, two separate glances meet
And I am you and what I see is me.
And do I take you by the hand
And lead you through the land?
And help me understand the best I can.
.
And no one calls us to move on,
And no one forces us to lower our eyes,
And no one speaks and no one tries,
And no one flies around the sun.
.
Cloudless every day you fall
Upon my waking eyes,
Inciting and inviting me to rise.
And through the window in the wall
Come streaming in on sunlight wings
A million bright ambassadors of morning.
.
And no one sings me lullabies
And no one makes me close my eyes.
So I throw the windows wide
And call to you across the sky.
.
~*~
.
© 2024, одналюдина, (пока дословный русскоязычный перевод и более свободный на украинском ( https://stihi.ru/2024/08/11/4089 ).
Эта песня безусловно была отголоском вышедшей в свет в 1970 году повести-притчи Ричарда Баха, «Чайка по имени Джонатан», от того уже в 1971 году она стала основной темой в шестом студийном альбоме группы «Pink Floyd» — «Meddle». Музыка дополнительно подчеркивала мистическую и филоософскую суть содержания, а стихи тесно переплетались с литературным произведением. По сути это путь человека к самому себе, где чайка Джонатан живет в каждом из нас, и каждый раз пробудившись утром нового дня, мы совершаем собственные преодоления и маленькие изменения в своей жизни…

What is time? - Blind Guardian. Brendan Perry



«Time, what is time?»

Час знати правду,
І кожен на це власне право має…
Ти слухаєш? Транслюю, поясняю…
Будь вільним… і ніколи не слухай брехню.

...... (*)
...... Дивні люди, а може навіть не люди,
...... Час міксують у події життя,
...... Грають, програють, беруть у борг…
...... Час, ресурси, можливості, події...
...... Відбуваються, про – з – стікають ...
...... Не думай про це. — Прийом? Транслюю! —
...... Приймаю… диктуй, перекладаю, співаю…
...... Час, тільки час… — приймаю… —
...... Передаю!

Час, що таке час?
(Від болю протікають криваві стигмати…
Неба сльозами… і хто тоді «ми»?)

Коли цілий місяць дитина плаче,
І мовчання зламане —
Воно порушене самою похмурою правдою,
Те, що вона пам'ятала, їй ніколи не належало.
Людина чи реплікант?
Я знаю спосіб, як тобі показати...
Те, що я відчуваю,
Те, що я бачу…

Що я бачу? Що я знайду?
Дізнайся відповідь усередині, це твій останній крок!
(Це твій останній шанс, який я тобі дарую…
На згадку, а може на вдачу… а потім,
На незнайомій мові, я тихенько щось тобі пою…)

...... (** «Wintersun»)
...... Не можу зупинити біль, Той біль вже взагалі не мій…
...... Не можу зупинити кровотечу часу. Я невидимий…
...... Неможливо зупинити а ні думку, а ні почуття
...... Мене взагалі не існує.
...... Але коли ти називаєш моє ім'я
...... Хіба ти не відчуваєш те саме? —
...... Що ми в пастці власного часу,
...... Ми різні, але живемо в тенетах самообману брехні.
...... Так, так, о…  Я живу у вежі програмного коду, яку я створив…
...... Я неподільний
...... З думок, з яких складаються всі мої трансцендентальні спогади.
...... Так, так, о… Багато днів прийшло і багато минуло
...... З дня народження
...... І ось нарешті настала осінь життя… часи золоті та сумні
...... З обіцянкою тернових шипів зимового сонця.


Час, що таке час?
Хотілося б, щоб я знав, як тобі донести, чому
Боляче знати, чи ми машини?
Час, що таке час? — Відчиніть двері
І правду побачите, тоді час знову час.
(Той, що тобі беззворотньо дарую…)

Шепотіння цих мрій ніколи не було моїм,
Всередені так холодно.
Все те, що він бачив, назавжди зникло.
Хто може сказати, що правильно, а що ні?
Бачення вільного життя,
Його очі бачили все, про що він просить.
Видіння або справжнє бачення? —
Я знаю, що цей світ все це нарече на брехню!

Я згадую його минуле життя,
І час по краплям з пам'яті виймаю…

Що? — Що я зробив, що побачив?
Господи, я знав відповіді,
Коли він почувався таким втомленим…

(Ось… чорна та гола земля, де ніяк не зійде світило,
Непроглядні небеса, бо зорі вже так далеко від нас,
Галактика мчить на зустріч цього сутінкового світу,
Де стискаючи крижану сталь гострої зброї
Я обережно й тихо стою… прислухаюсь… чекаю.
Чорна площа під ногами, чорну субстанцію витискає…
Наче вода, вітри сплять… тиша… що навіть чутно думки…
Пам’ять на цьому місті свій показ виключає…
Повільний і приємний вітерець лице обдуває,
І на невідомій мові я щось сумне і тепле тихо  пою…)

...... (*)
...... Дивні люди, а може навіть машини,
...... Час фіксують у подіях життя,
...... Грають, програють, беруть у борг…
...... Час, ресурси, можливості, події...
...... Відбуваються, про – з – стікають ...
...... Не думай про це. — Прийом? Транслюю! —
...... Приймаю… диктуй, перекладаю, співаю…
...... Час, тільки час… — приймаю… —
...... Передаю!

Час, що таке час?
Так, підійди… замкни двері, не впускай мене! —
Я єдиний, твоя доля!
Час, що таке час?
Насправді мені так боляче,
Коли час знову стає лише час.
(То цей час ключник, що замикає час в довічну в’язницю мою…)
Коли час знову лише час…

Подивися в мої очі, відчуй страх хоча б на мить.
Я — генетичний реплікант, що любить життя.
Невже все минулося, тільки ці роки?
Я, розумію, піду свого часу,
Але я стою, та тихесенько співаю!
(І повільний приємний вітерець обдуває шкіру мою…)

Час, що таке час?
Він чітко бачить, що вже занадто пізно
Він впливає і не лікує, але дозволяє забути… й болю позбутись…
(Лише запеклі сльози стигматів про дійсність нагадають…)
Час, що таке час?
Ми ніколи не дізнаємось, тож не хвилюйтеся
Тоді час знову час… і він минає… на реальність впливає…
(А той воїн все стоїть і чекає на лагідному до часу вітру…)

Чи варто мені забути те, що я відчуваю?
Бог лише знає, як довго я намагався…
Відчуйте, що немає більше причин сумувати…
(Стигмати, годі плакати… й нести в незрозумілий світ криваву платню…)
Я мешканець свого життя
У вічних мріях про щастя...
Яке я відчуваю… завершуючи назавжди
Генетичної програми репліканта платню…


© 2023, одналюдина,(«Time, what is time?» — Blind Guardian,
в моєму вільному перекладі).
* реприза;
** «Wintersun» — Brendan Perry. Переклад ще однієї теми, яка суцільно пов'язана з основною...

*** Репліканти (істоти) — вигадані біоінженерні андроїди (людиноподібні роботи), продукт генної інженерії. Описані американським письменником Філіпом Діком у романі «Чи мріють андроїди про електричних овець»? (1968). Репліканти є повноцінними особистостями, тому задумуються над своїм рабським становищем. Аби вони не здогадувались про своє походження, їм у пам'ять починають вживляти чужі спогади... Також репліканти з'являються у знятому за мотивами книги фільмі «Той, хто біжить по лезу» (1982) та його продовженні "Той, хто біжить по лезу 2049" (2017). Рапліканти (сленг, програми), завдяки яким в програмному коді іншої будови створюються нові програми для обміну інформацією в соціальних мережах... в вірші це генетичний код, що відбудовує буття людини назовні і тому таємно уявляє його трансцедентний досвід.

Трансцендентальний — лежачий поза досвіду, недоступний пізнанню, незбагненний розуму (в ідеалістичної філософії). Трансцендентне - одне з центральних понять ряду філософських течій, характеристика абсолюту, що перевершує всяке буття (Єдине в неоплатонізмі); у теологічних навчаннях - синонім потойбічності Бога. У філософії Канта — те, що виходить за межі можливого досвіду ("світу явищ") і недоступне теоретичному пізнанню (напр., ідея Бога, душі, безсмертя). Багато що з висновків та тверджень нашої свідомості, що йдуть від емоційного інтелекту, мають трансцендентне, не обмірковане логічно, походження.

                ~(*)~
( «Time, what is time?» — Blind Guardian )

Time what is time


When the moon child is crying
And silence has broken the darkest truth
The things she remembered had never been her own
Replicant or human, I know the way to show you

What do I see? What will I find?
Know the answer inside, it's your last step

Time what is time?
I wish I knew how to tell you why
It hurts to know, are we machines?
Time what is time, unlock the door
And see the truth, then time is time again

Whispering these dreams were never mine
It's cold inside
It's gone forever the things he saw
Who can say what's wrong or right
The vision of a free life
His eyes had seen it all for what he's asking
The vision, I know it's all a lie

I'll remember his past life
And I'll remember time

What did I see? What have I done?
God I knew the answers when he felt so tired

Time what is time?
Come lock the door don't let me in
I am the one, your destiny
Time what is time?
Reality it hurts me so
When time is time again

Look into my eyes, feel the fear just for a while
I'm a replicant and I love to live
Is it all over now, only these years
I'll leave but I'm singing

Time what is time?
He saw it clearly it's too late
It does not heal, it lets us forget
Time what is time?
We'll never know, so don't take care
Then time is time again

Should I forget the way I feel?
God he knows how long I've tried
Feel there is no reason to cry
I live my life in fortune dreams forever

                ~(**)~
( «Wintersun» — Brendan Perry )


Can’t stop the hurt, can’t stop the bleeding
I am invisible
Can’t stop the thought, nor the feeling
I don’t exist at all

But when you call my name
Do you feel the same way?
That we’re trapped in time
We’re both living a lie

Yeah, yeah, oh
Yeah, yeah, oh

I live in a tower of my own creation
I’m indivisible
From the thoughts that make up all my memories
Transcendental

But when you call my name
Do you feel the same way?
That we’re trapped in time
We’re both living a lie

Yeah, yeah, oh
Yeah, yeah, oh

Many days have come and gone
Since the day I was born
And the autumn of life has finally come
With the promise of winter thorns

   *      *      *

p/s: це той випадок, коли музична тема та лірика дуже різні. Від того саму музичну тему пропускаю повз свою увагу, навіть у рамках музичного спрямування в якому вона написана (несумісність та окремість прочитання музичного ряду та лірики, це взагалі окрема тема, але завжди тішить, коли є поетична змістовність ліричної теми). Для мене в даному випадку лірика і музика не склали цілісності, але перше заслуговує на особливу увагу, за неоднозначність піднятої теми. У музичному ключі набагато ближче за духом та музичним прочитанням "Led Zeppelin" — "Stairway to Heaven". Якщо брати тему (Pink Floyd), то це таке ж неоднозначне розчарування, як прекрасна музична тема, але таке вузько і банально читане в перекладі самої лірики в темі "Time - (Pink Floyd)", і в цьому ключі ця тема розкрита набагато ширше. Бо у Pink Floyd це лише часосприйняття та цінність часу для кожного віку людини, а у Blind Guardian, це спроба знайти причини, що призводять до різного світосприйняття. Доречи, символічне "реплікант", і як программа, що утворює нову программу, і як персонаж відомих фантастичних творів "андроїд", більш доречні при розкритті цієї теми... Можливо ви цьому ставленню й заперечуєте, тому це лише мій вільний переклад та розкриття ліричної теми. Дякую, за приділену увагу!

Гормони та метаболiзм



"ГОРМОНИ ТА МЕТАБОЛІЗМ"

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . "Просвітились! та ще й хочем
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Других просвітити,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сонце правди показати
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сліпим, бачиш, дітям!"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Т. Г. Шевченко, "Кавказ".

Мій друг, поет, що саме ти мені хотів розповісти?
І що з того, що вже сказав, було корисно і доречно.
Бо я вмирав в степу від спраги, мов квітка без води,
А ти, замість склянки води, що дійсно в час той мав,
Завзято й щиро так розповідав про недолуге й недоречне.
В дитинстві всі ми грали в різне, — в «імена», й в «міста»…
Щоб подолати нездоланий час, що тягнеться,
Начебто так повільно для дитини, — мабуть треба вітаміни?
Та ні, то діють так на час, гормони та метаболізм… єдино.
На злітній смузі, швидкість набирає оберти, та кожен з нас,
Щоб танути миттєво, летить вже стрімголов,
На  власній долі швидкоплинній мерехтливій смузі.
Ви начебто супроти танку безшабашні пацифісти,
Лілея форму вислову, лишили свої строфи змісту.
І все — і ваша радість, злість, провина і туга,
Як шторм, та в іграшці скляній збовтана пурга.
Чи це, як тренування перед справжнім боєм,
Чи це бажання щире складні рими подолати?
Ніхто не змушує порожнє вас творити, не неволіть
Ваш час, з яким ви в ілюзорному полоні
Себе стискаєте, мов вихід не змогли знайти.
І плине час, і рими наче хмиз, здіймають дим
Та попіл від багаття. А прогорить, й нічого не знайти.
Мій друг, чи все то було варто, щоб стільки крокувати,
А після, у залишку сухому, і сенсу і причини не знайти?
Присядь, спочинь, — я розумію, що все витерпить папір,
Але поглянь, бо осінь вже на дворі… Ти відливаєш дзвона,
Але над полем лине і змовкає дзвін, що тане у багатті, —
І споруджених дзвіниць, і недоречних та порожніх дзвонів.
Кажи! — Але ковтаєш ти слова, і начебто с задишкою пихтиш,
Так, сплинув час, а що було — гормони та метаболізм.
Я епіграм давно вже не писав, за те простить, тому
Така тривала й одночасно кисла вийшла моя «міна».
Але, якщо складатиме ви форму дійсно красоти,
Не лийте ви туди порожньої води, надайте зміст,
І байдуже, нехай не кожного рядка, а на строфу єдину…

Марiуполь...




Привіт, я Маріуполь! Я не бачу, бо напхані пеплом мої очі,
Але кажуть, що прийшла весна... Кажуть, що навкруги весна.
..........................................................
Я маленький гелікоптер з кінематографічною-камерою,
Але фото-дрон теж серце має, і тому мікросхеми замикає,
І моє начебто порожнє місце болить, бо останній запис
Це голос хлопчини з полум'яної ями, — люди, я хочу жить!
Порт, та вигорівши чорні остова скаліченого бетона
Дивляться дірами своєї порожнечі в збентежене море.
Але море своїх хвиль рокотом вже не лікує наші рани,
Море повне гомону останнього подиху, та гіркоти сліз...
Грохіт і стогін,— і з суші, і з неба, і з моря... Так...
Воїни ганьби розстрілювали півмільйонний город...
Деякі там загинули декілька раз, раз від вибуху, а інший
Від всепожираючого полум'я... і нема кого хоронить...
Город-кладовище, безвихідь, безвісність та голод...
Пітьми геноцида не спалити в мобільних крематоріях,
Як і позора загарбникам-катам ніколи не змити...
Весна, тепло, бетоном не залити сморід людського горя...
Фільтраційні табори, поневічені життя... Нежіть
Дикарської армії веде охоту на тих, кто пам'ятає цю мить...
Я Маріуполь, мої люди залишають мене, але немає жалю,
Хай вони живі, радію, як споконвічна про мій пульс пам'ять,
Хай вони продовжують за померлих жить... говорить...
Я пам'ять, що немає ні часу ні суперпозиції... бо не загоєна. —
Я Маріуполь, чия пам'ять до ворогу не буде мати жалю...
Бо моє серце, в серцях кожного з моїх горожан... щємить.
© 2023

Фiалки




Прийшла весна, зненацька та непрошена,
Туди де чорний сніг і дим землю стискав.
Цвіркає пташка на цеглянім хати крошиві —
Затишшя тимчасове, але мир ще не настав.
Краплі дощу зриваються з буремних хмар
І кола, як відлуння, що тремтить в калюжах,
Немає тільки кіл в його душі... краях примар
увінчаних залізом в чорних закипілих ружах.
Давно немає в світі заспокійливих оман...
Сумне відлуння, сморід і людські кавалки...
Тремор землі, в спокуті, понівеченій від ран,
Лише вишивані спалахи неба — квітнуть фіалки.
А потім знову рине в прірву з вітром холода,
І вже не дощ блукає, сипле білий чистий сніг. —
Спокій потойбічного вбрання, та світу нагорода.
Сідай, заспокійся, ти наче знемігся від зайвих слів,
Залиш позаду всі шляхи та необачливі тривоги.
Прикрий свої очі, нехай це лише зачарована мить,
Коли пташка співає, та серце щемить, зрозумієш,
Живий, і ніщо навкруги не тремтить, не гримить.
Напевно волієш ти далі йти до мети, і радієш, —
Тане сніг на губах, і що в божих руках кожна мить...
Напевно тебе хтось чекає завзято, від куль боронить,
Тримає свої кулачки і струною до неба бринить...
Ти ж завжди чекай і вір у нього, він спокій твій.
Не інший хтось, а той, лЮбий, очікуваний та жаданий,
І цим буде живий він кожну мить, непохитний й незламний.
Пам’ятай, лише ти до повернення життєдайний прецедент.
Прийдуть ще спільні весни, та рясно заквітнуть сади,
Загарбникам не зрозуміти нас, хай згинуть вщент. —
Непорозуміння, бо кожна війна від жадоби завзята…
Прихована агресія, що призводить до сварки…
Все в полум’ї та смороді… але на морок для неї начхати, —
Розквітають з весною відлунням неба фіалки.
Прийшла весна теплом, зненацька та непрошена,
Туди де чорний сніг і дим рідну землю стискав.
Цвіркає пташка на цеглянім знівеченим крошевом —
Затишшя тимчасове, але спокій в світі ще не настав.

Лютий



«ВЕЧІР»
.
Опускається вечір на місто,
І мороз до ранку міцніє,
Вогнів розсипалося намисто,
Що з сутінків полум'яніє.
.
Ліхтарі, незвичні на вулицях,
Мабуть відступила війна?
Але не сховати на обличчях
Слідів, що залишає вона.
.
Не вчасно завірюхи й хуртовини.
Йде сніг, але ніхто його не помічає,
Умкнулися усі у зведення новин.
Я теж тримаю кулачки за близьких,
Щоб всім зустрітись потім, після бійні,
Зима? — Нехай ніщо, нас не зупинить!
.
І час розтягнутий, мов день на цілий рік,
Все лине в прірву й нікого не помічає…
І лютий нескінчений настигає,
І знову мерзлий б’є весни поріг,
Але весни, ще в нас немає.
Червоний сніг лише, і чорний сніг…
Та кожен день гуде по неба краю.
.
Чи бачене таке, щоб взимку грім?
Щоб попіл падав, а не білий сніг...
З буйної впертості, по дурості, по злості —
Даремно, хай ніхто нам так не завадить?
Непроханих ми випровадимо за поріг,
Бо з ядом й ножами, ніхто не завітає в гості.
.
Опускається вечір на місто,
І мороз до ранку міцніє,
Вогнів розсипалося намисто,
Щось з сутінків полум'яніє...
.
*
.
«ЛЮТИЙ»
.
Лютий демон, ходить колом,
Ходить колом, несе горе…
Лютий, ти прийшов й пітьма —
Цілий рік лише зима…
.
І страхів вже давно немає,
Лиш руди круговерть одна кружляє —
Лиш гар і дим, і не відроджує себе зоря,
Ти в темряву вже навмання стріляєш,
Бо схід закрила лицемірна пітьма... і йдуть,
Придивишся, а там людей немає...
Реве батіг і мелють жорна,
Від попілу, сніг білий — чорний...
Отруєна зневірою в людей, кривава й мерзла…
.
Така, як лютий, цілий рік, одна зима.
.
І страхи сплять, а демон бродить…
І навпіл рве тендітну людяну тканину,
Якби я міг, порвав би часу й світу пуповину…
Бо скільки душ вміщає прірва ця?
І за яку таку провину довічні зими?
І скільки ще, щоб досхочу
Нажерлася та клята пітьма,
Потрібно в її жорна напоїсти?
Щоб вже її поганицю рвало…
І накопивши карми злої короб повний,
Само себе згубило споконвічне зло…
.
Лютий демон, ходить колом,
Ходить колом, несе горе…
Лютий, ти прийшов й пітьма —
Цілий рік лише зима…
.
*
.
© 2023 

De La Luna




Сидеть у реки, когда тает по каплям заката вино.
Прижаться спиной к граниту — оковам её серебра,
Глядеть в огоньки, на россыпь вечернюю звёзд,
И ждать когда свой рассвет начинает диво-луна.

Глаза призакрыв, бродить по дорогам звёзд,
Сползая за млечный путь на утлом моём челноке.
Давай мой челнок, плыви, злое время поправ...
И плыла Земля меж звёзд, со мною в тихой тоске.

Луна незаметно мой осветила скромный чертог,
И старую реку, бродя по волнам разливным серебром.
И я не отвечу, на странный далёкий вопрос, —
Куда вам идти? — Или плыть, от себя и к себе напролом...

                ~ @& ~

Para Anastasia, por su cumpleanos... con la luna.

And then Ja enters...




Тиша, джа...
По чорно-білим клавішам
Мчить скорим поїздом
Життя
Остання межа...
Хвилини, години — невчасно  втрачені...
І ні що не має значення.
Пасха. Все оплачено.
Три на двадцять чотири години поспіль...
Сижу в якісь печері,
Поруч лине час та води Дніпро. —
Чекаю...
Бурхливі води, перетворюються в вино...
Три, два, раз. — Джа —
Все вже було... і давно.
Тому, навіть зараз,
Повтор з минулого,
Де все вже було означене
Колись... дівча і хлопча...
Будьмо...
І вас зі святом!
А далі вступає Джа...

[ Читати далі... ]

Крым, море, восход...



Камни холодные, мрачные без живительных вод,
Море слепая сила, когда в его глади смятение.
Пой, птица певчая, тихо пой, и солнце взойдёт,
Сметая уползающие прочь пугливые ночные тени…
В тихом лесу, далёко от моря качаются сосны,
Словно упругие мачты своими скрипя стволами…
Горы коварны, и под шагами их камни пугливы,
Крепкие ноги воздушной походкой к морю летят,
Тропка сбегает назад и теряется в разнотравье…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пусть так… сзади синева, и осыпи шумят в оврагах…
Высоко на холмах, коснулось соцветий трав
Солнце первым лучом, и те ароматом на ветру
Клонятся… купаются в медовых росах по утру…
Расправляя свои к небу пряные листья-руки-травы.
Хорошо на шелковой траве сидеть и глядеть,
Наблюдая восход, вдыхая красоту одними глазами.
А ветер треплет волосы твои и мои, утром свежо,
И с ветерком зябь, прокатит по встревоженной коже…
Ты, как трепетная лань… но оставим это «пока»
И возможно уже на века, а сейчас судьба легка…
И твой беззаботный, счастливый и сладкий смех
Разносит и повторяет горное эхо и гасят ветра,
А за ними смыкают время в едином порыве века...
Ты всегда хранила в своей груди яркое,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Горячее пламя…
Холодный ветерок, колышет пух на груди,
Птицы головы в тепло перьев своих вжали…
И ждут… ни звука – тихо, и настороженно…
Светает, всё что было уже давно у нас позади,
Только волны гальку у брега с шумом гоняют.
Камни холодные, мрачные без живительных вод,
Море слепая сила, когда в его глади смятение.
Пой, птица певчая, тихо пой, и солнце взойдёт,
Сметая уползающие прочь пугливые ночные тени…

p.s. * — на иллюстрации работа (Жан Жиро) Мёбиуса.