Душа сказала літу: не іди,
Лишилась осінь та зима за нею,
Де крижані видзвонюють сади
І добрий сміх давно не панацея.
Не йди, від тебе я не відріклась,
Пощо мені пустиня несвятая,
Де дражнить снами тільки тінь чиясь,
Але чия – ніхто не пам’ятає.
на кроки усі готові
в бажаннях своїх відверті
імперії хочуть крові
імперії хочуть смерті
імперіям все єдино
людина будинок кішка
чи небо сьогодні синє
чи котяться зорі нишком
чи весна блукає садом
чи кригою води скуті
у цьому немає влади
у цьому немає люті
в імперіях не світає
не сяє любов блаженна
і Бога у них немає
бо Він не живе в геєнах
Химерні форми. Змісту вже нема.
Виходить будень чорно-білим друком.
Тривожить безмір подихом зима.
Думки краде. І погляди. І звуки.
Холодний світ до дива зголоднів,
І у дрімоті мариться чудесне:
На плащаниці зораних полів
Лежить Христос і теж чекає весну.
Тонуть вікна в білім подиху.
Ніч новий зриває куш.
Сни катаються на соняху,
А до хати – ані руш.
Небо бавиться люстерками,
Спомин бавиться в любов,
І міркує над цукеркою
Чай, голодний до розмов.
Хуртовина. Метелиця. Віхола.
Сива ніч. Посивілий день.
Те, що кольором вчора дихало,
Просить білих, як сніг, пісень.
Утекло в невідоме бачене.
Загубився до весни час
Там, де зорі іще не втрачені,
Ті, що й досі чекають нас.
Осиротіло на городі.
Самотня ніч. Самотній день.
Там тільки вітер тихо ходе
І сніг витрушує з кишень.
Мовчить безмежжя триєдине.
Поснуло все, та снів нема,
І запорошена морквина
Чекає зайчика дарма.
фото автора
Не йди у сни. Не увижайся. Гріх.
Не стій німою звісткою у брамі.
Поля між нами устилає сніг
І шлях єдиний всипано льодами.
Та ні… Брешу…Навіщо то мені?
Дивлюсь – душа. Дивлюсь – у ній є чисте,
Щось дороге. Із невловимим змістом,
З яким резон, нарешті, мають дні.
