хочу сюди!
 

Маша

50 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 37-65 років

Замітки з міткою «блог світанок»

Віктор Бойко НЕ ЗАБУТИ НІКОЛИ



НЕ  ЗАБУТИ  НІКОЛИ

Перше кохання не повторить
І  не  забути  ніколи.
Вічним вогнем воно в серці горить.
Вогнем  незабутнім і болем.
            
Біль той солодкий, як подих весни,
Як  літа  гарячого  подих.
Він сумом осіннім приходить у сни
І хмелем  невпізнаним бродить.

Я пам’яті прошу: верни! Де ж ти є?
Мене у часи  незабутні.
Я хочу побачить кохання моє,
Побути хоч хвильку присутнім.

Воно виринає десь з забуття,
                                      У блузочці білій, шовковій.                                                 
 Іде біля мене, вже ціле
Примарою  тої любові.

Кохання збирає квітки на лугу,
Йому  вітер розтріпує коси,
А дні все летять, як зірки на бігу
І скрипочка  ніжно  голосить.

Боже! Яке  відчуття!
У серці  моїм  верховодить.
Перше кохання вже ціле життя
Поряд  у  пам’яті  бродить.

Я знаю. Воно  таки  є,
Хоч  роки вже давно посивіли,
                                          А я все чекаю кохання моє                                               
У  шовковій  блузочці  білій.



Про добрих людей

До  чого ж я радий, що вже аж на схилі життя мені усміхнулося бути свідком, причетним і можливо, навіть учасником до тих можливостей, які дає інтернет. Ще здається тільки вчора я з завмиранням серця дивився на стіну нашої сільської хати, де появився паперовий динамік з якого вперше я почув слова і музику. А сьогодні, як на диво, вже зовсім в похилому віці мені пощастило притулитись до можливостей бути почутим. Я, на жаль, ще не є таким досконалим комп'ютерщиком (бо ще тільки  недавно  я самотужки став освоювати цю складну для мого віку техніку), та все ж попробую висловись.  

 Сьогодні, навіть якось несподівано, почитав у блозі lady-com (на жаль не знаю її справжнього імені) її поетичні твори, в яких розкривається її талановита творча душа. І щоб хто, й що не говорив про тяготи життя, та ось коли пошле Бог притулитись до доброї душі, до людини, яка дарує людям добро, то тоді хочеться жити вічно й по можливості залишати щось людям. Я такий радий за молодих, що їм випало жити в час такого розвитку, коли, не виходячи навіть з дому, є можливість спілкуватися зі світом. Тож попробую і собі подарувати крапельку добра людям. Звісно я пишу українською, але сьогодні відступлю від правил і в дарунок для lady-com напишу російською мовою.

А НОЧЬ, ТАКАЯ ТИХАЯ
Мне сон приснился в полночи.

Душа моя горит.

Как буд-то моя юность

Со мною говорит.

 

Как буд-то йдём мы пополю,

Нам месяц светит в след,

 И мы  такие нежные,

И нам по двадцать лет.

 

А ночь, такая тихая -

Любовью расцвела

И пахнет облепихою

От ближнего села.

 

Мы смотрим в небо звёздное,

А там звезда горит.

И время наше позднее

Любовью говорит.

 

И перепел в пшенице

Кричит нам спать пора,

А мы всё бродим вополе 

До самого утра.

 

В глубоком небе звёздочка,

Нам дарит яркий свет

И время уже позднее

И нам по двадцать лет.

 



 

 

Віктор Бойко "ЛЕЛИК"

   
               


                                          «Летять лелеки навесні,
                                           Летять у небі, над полями.   
                                           Здається лист несуть мені,
                                           Несуть від тата, і від мами.
 
                                            Летіть  «лелечики»,  летіть,                                                                                      
                                            Я кожну весну вас чекаю,
                                            Бо з  вами образи батьків
                                            У моїм  серці  воскресають»
                                                                         (Автор)
                                        
                                      ЛЕЛИК
 Спитаєте: хто це такий? Якщо хочете взнати, то поїдьте в Вікторове рідне село Глиняна Балка, що на Черкащині, і спитайте у його тітки Єлі Альошківської. Це вона приклеїла йому це прізвисько: «Лелик». Тож і пішло воно гуляти по всьому селі: «Лелик пішов, Лелик пішов». Спочатку, коли Віктор ще був малий, то сердився трохи за те прізвисько, а як став зовсім уже дорослим і не жив у своєму селі, то ще й сумував за тим словом. Та старався час від часу приїжджати у своє село, щоб через те слово повернутись у дитинство. І як ото приїжджав, то спершу кого провідував, так це тітку Єлю, щоб почути, як вона вимовить це слово.
– Доброго здоров’я, тітко Єлю. Як поживаєте? Що тут новенького трапилось за мою відсутність?, – а вона бере в руки кінчик своєї білої хустинки, витирає куточки очей і якимось здавленим голосом каже: «О! Лелик приїхав!  – Надовго?.. То пішли до хати. Я якраз корову подоїла, то молочка свіженького вип’єш  з дороги».
  Від тих  її слів у Вікторовому серці стає гаряче і він, стримуючи сльози, йде за тіткою до хати, сідає на довгий, застелений рядном стілець і, чекаючи, поки тітка Єля процідить молоко, довго дивиться в вікно.
   А там, як на екрані кіно, видніються пейзажі з його дитинства і йому здається, що він і не від’їжджав звідціля ніколи, що він досі десятирічний, що ось зараз з-поза  хати вийде його мама і скаже: «Ну що, вітрогон, набігався?
  Віктору від спогадів стає добре на серці і він  радіє, що повернувся у дитинство.  Поговоривши з тіткою Єлькою, він вибачається, бере блокнота і йде на своє улюблене ще з дитинства місце, що на високому шпилі. Сідає на пахнущу чебрецем землю, довго, з висоти гори, дивиться на село і в нього виникає  ідея розповісти про того «Лелика», що все життя живе в його серці, ще з самого дитинства. Може колись хтось і прочитає. Нехай і йому стане так добре, як  зараз Віктору.

*****
   Навпроти Баронівського городу, поза річечкою Глинянкою, поза  луговину був великий і старий, зарослий бур’янами, сад. Він, може, був і ні чий, та всі чомусь називали  його «Баронівський».
   Біля саду збоку, аж під самою горою росла велика стара осика, на якій, казали, вже може років із десять тому поселилися лелеки. Гніздо, що вони спорудили на тій осиці, щороку збільшувалось, бо кожну весну ті самі, а, може, і друга пара лелек, його  добудовували.
  Воно, якщо дивитись згори, було подібне на величезного коржа, що ніби хтось ненароком наштрикнув його на осику, а якщо його розглядати зблизька, то воно виглядало як величезна гарба, навантажена сіном.  В ту далеку весну 1946 року, як і кожний рік, в гнізді знову поселилося двоє лелек. Вони підправили своє велике гніздо і заходилися старанно бродити по березі, вишукуючи жаб і вужів, кожного ранку дзвінко стрекотали свої любовні лелечі пісні, щоранку будячи селян до роботи. А вже, як починалася весняна оранка, то вони перебирались на поля. Не боячись, бродили поважно на своїх довгих, червоних ногах за орачами, старанно видзьобуючи із свіжої ріллі черв’яків і всяку земляну живність.
   Так і біг той людський і лелечий час, не звертаючи уваги; ні на війни, ні на голодовки, ні на важке колгоспне життя. За тими клопотами селяни і не вгледіли, як в лелечиному гнізді з’явилося двійко маленьких  лелечат.  Якось одного ранку дід Микола вивів малого Віктора на ганок.
  Ткнувши своїм товстелезним пальцем в сторону осики,  усміхаючись, сказав: «Дивись внучку, а їх уже четверо». 
   З тих пір кожного ранку і кожного вечора Віктор бігав до тої осики, щоб дивитися, як ростуть лелечата. Забереться  на гору, біля якої росла та осика, і зверху те сімейство розглядає. Лелеки з часом до нього так звикли, що зовсім не звертали на нього уваги і йому  здавалося, що як його біля них немає, то вони неначе сумують і ведуть себе якось по-іншому. Напевно, вони вважали його своїм сусідом чи, може родичем?..
    Рік той, як ніколи, був «жаб’ячий», живності тої було –  не порахувати, і лелечі батьки швидко вигодовували своє потомство. І Віктору було цікаво спостерігати, як старі лелеки приносили жаб, як смішно і невміло підростки хапають тих істот і смішно, задерши голову до неба стараються проковтнути. Сміхота та й годі. Здавалося, можна годинами сидіти і все дивитись, і дивитись на цей дивовижний світ.
   Якось так вийшло, що хлопець  не вгледів, як ті лелечата повиростали. Одного разу, перед вечором було видно, як лелечата чогось стали підстрибувати на гнізді і розмахувати своїми, ще не зовсім опереними крилами.
–   Діду, діду, а чого то вони скачуть? – питає малий Віктор діда Миколу, а той лагідно усміхається, повільно підкручує вуса і каже: – то  вже, внучку, скоро літо кінчається і лелеки у вирій полетять. – І внук   знов морочить дідові голову: «Діду, а де ж той вирій?» – То, внучку дуже далеко,  за морями, там, –  де теплі краї, – каже дідусь. Тоді Віктор мовчки йде до хати, лягає на лежанку і заклавши руки за голову ще довго, довго думає:  «І де то – воно за морями?.. А вже засипаючи, сам до себе шепоче: «Добре дідові, що він був колись моряком і все знає». Десь опівночі в небі щось загуркотіло, заблискало, і пішов сильний дощ, а за ним посипався  град. Та такий густий, що здавалось, зима на дворі. Земля враз побіліла і від світла блискавок було видно, як градини, підскакуючи, вдарялись об землю. Відчувши якусь тривогу, Віктор зіскочив з лежанки і прилип до шибки.
  Хлопчині здавалося, що хтось сердитий –  той, що сидить десь там на небі, зі злості сипле на землю з решета білу квасолю; а потім, наганяючи на людей страх, піднявся страшенний вітер.
  Та такий сильний, що, як пушинку, підняв копицю сіна і розметав її по подвір’ю. Надивившись на те природне страховисько, до ранку вже ніхто не спав, а малий Віктор  в гарячці метався на  лежанці в передчутті якоїсь біди.
   На ранок, так як і почалося –  все раптово стихло. Буря полетіла далі, несучи людям біду, а після цього, десь за годину, над пораненою землею зійшло сонце якогось дивно-червоного кольору, і перед очима селян постала сумна картина: стара груша, що росла біля тину, лежала,  переломлена навпіл, на землі, а на клуні, що була до того вкрита соломою –   маячили білі мокрі бруси, до яких перед тим кріпились снопи покрівлі.  Картина того природного содому була занадто сумна. Ранком, повиходивши з хат надвір, селяни з якимсь острахом спостерігали за видовищем, що залишила після себе буря.
     Раптом дід Микола чогось пригорнув внука до себе і мовчки показав рукою туди, де росла та стара осика. Та на жаль, її там вже не було, бо вона, вирвана з корінням,  лежала на землі під горою. Віктор вирвався із дідових  рук і з криком «Там же мої Лелеки!» – погнався на берег, а за ним, чвакаючи по болоті своїми здоровенними чобітьми, певно боячись, щоб із малим щось не трапилось,  біг  дід Микола.
     Картина, що з’явилась  перед їхніми  очима, до глибини вразила дитяче серце і, якби не дідо, то хто знає, що тоді з Віктором могло статися, бо від побаченого йому неділь на дві  відібрало мову і мама потім казали, що він не міг навіть слова вимовити. Тільки довго лепетав два слова: Мої лелики, мої лелики. Тож напевно після того до нього і приклеїлось тоді  прізвисько. «Лелик».
    Лелече гніздо, навпіл розірване, валялось на землі і було придавлене стовбуром осики, а метрів за чотири від нього лежало двійко лелечат.
  Великим сумом віяло від того видовища і над всім тим, високо в небі, кружляли двоє старих лелек, оплакуючи своїх дітей.                                           
    Одне лелечатко, уже мертве і холодне, лежало поміж листям, з простягнутою вперед голівкою і розпластаними крилами. Здавалося, що воно хотіло, та не встигло злетіти в небо. Друге ж лелечатко, лежало трошки в стороні. Живе!!! Воно сумними, зволоженими очима дивилось на діда з внуком, а його довга червона ніжка, склавшись літерою Г, була придавлена  важкою, мокрою гілякою.
   Забравши лелечат, внук із дідом пішли додому. Кожний несучи в своєму серці біль трагедії, а коли прийшли, то мертве лелечатко похоронили в садку під яблунею. Після чого та яблуня назавжди стала називатись лелечиною.  Домашні потім так і казали: «Збігайте, діти, та нарвіть лелечиних яблук на пиріг».
    Друге ж лелечатко, притуливши до грудей, Віктор поніс до хати. Сівши з ним біля столу на лавку, пригорнув його до грудей, та так і просидів з ним в безпам’ятстві  аж до самого вечора. Запам’яталось йому тільки  з того, що біля нього сиділа мама, чомусь плакала і гладила йому голову своїми шершавими, добрими руками.
   Дочекавшись ранку, дід Микола вистругав два патички і мама, як лещата, прибинтувала їх до ніжки лелеки, та, обгорнувши його рушником, занесла до світлиці і поклала біля вікна на тапчані.
На другий день Віктор зі старшим братом Миколкою наловили в копанці жабенят, щоб нагодувати  те нещасне лелечатко, та воно, бідненьке, й не доторкнулось до їжі, тільки лежало і сумними очима дивилося на вікно. Вся  родина була шокована цією лелечою трагедією. Та й не тільки. Бо селяни завжди любили цього білобокого птаха – вічного супутника селянського життя, і все село проводжало і зустрічало всі літні дні з тими лелеками. Тому  цілий день до двору Ніковських  прибігали сусідські хлоп’ята, заглядали у вікна і звертаючись до баби Саші, канючили: «Бабо Сашо, а можна подивитися на вашого лелеку?»
   Бабця впускала їх до хати і діти зграйкою збившись біля дверей, сумуючи, подовгу дивились на  лелечатко, що залишилось  сиротою.  До того ж, ще й з поламаною ніжкою. 
  До обіду вже все село знало про цю лелечу біду. Навіть дід Василь, що жив аж на краю села, шкандибаючи,  певно, в магазин за махоркою, зупинився біля  двору. Опершись на свій сукуватий посох, довгенько стояв, про щось думаючи.  До двору якраз вийшла баба Саша і дід Василь голосно покликав її з дороги: Агов! Олександро Федосіївно! – То як там ваш лелека?
– І Ви вже знаєте? – здивовано відповідає бабця. –  Та ще, слава Богу живеньке.
   А баба Льончиха, коментуючи цю лелечу трагедію, сказала, що це поганий знак для села,  коли гинуть одвічні супутники сільських жителів  лелеки. І була права. Тому, що  потім  цілих два роки (1946-47-й роки), одіта в білі шати смерті, гуляла по селах голодовка,  збираючи свою жорстоку данину.                 
   На третій день дід Микола пішов рано до комори, взяв там своє улюблене велике решето, обтягнуте шкірою, на якому решетили зерно від полови і яке ще довго могло б прислужитись у господарстві, а за тим покликав внуків: «Беріть, діти, свого лелеку і пішли зі мною, бо для вас є робота. Діти, знаючи дідів твердий характер,  не сперечались, а мовчки взяли своє лелеча і слідом за дідом пішли до берега, де понад річкою Глинянкою росли величезні старі верби.
     Дідо довгенько ходив по березі, мугикаючи собі щось під ніс (була в нього така вада), потім підійшов до старої крислатої верби, що росла біля кладки, дав Миколці довгу мотузку і наказав закріпити її аж на самій вершині верби. Тут вже Віктор з братом зрозуміли, що дідо пожертвував решетом, ще зовсім добрим для роботи, заради лелеки.    Миколка за мотузку витягнув те решето на вершину верби і міцно його там  закріпив, а потім брати натягали туди гілляччя, сухої трави і спорудили гарне гніздо. Потім  обережно затягнули туди й лелеку в торбинці. 
  Не маючи надії, що буде їсти, все ж наловили для нього маленьких жабенят і поклали перед ним у гніздо і щоб не повистрибували – прив’зали за ніжки. –  Може поїсть?..
   Та, на жаль, в той день лелека так нічого й не їв, і вся  родина переживала, що він помре, а дід Микола весь цей час ходив насуплений, подовгу стояв на подвір’ї  і все щось шептав собі під ніс, а на наступний ранок дід Микола, звертаючись до Віктора, сказав: «Іди зніми його і якщо воно померло, то треба похоронити. Жива ж істота».
  До берега Віктор йшов, придавлений жалем, не в силі повірити, що лелеки більше не буде, але, на всяк випадок, наловив у копанці  маленьких жабок   і поліз на вербу, з сумом чекаючи присуду. Та, на його велику радість, лелека був живий. Поклавши перед ним тих жабенят, ні на що вже більше не надіючись, вмостився на гілці біля гнізда і став подумки  просити: «Лелику мій ріднесенький, ну з’їж хоч однісіньку жабку. Ти ж голодний. Ну, будь ласка». Хоча важко сказати хто в 46-му році був голодніший: лелека, чи сам Віктор?
   Можливо, поступившись благанню свого спасителя, чи може з великого голоду, лелека підняв голівку і так, якось знехотя клюнув жабку, що ворушилася перед ним в листі. Довго, як би не наважуючись, потримав її в дзьобі і потім, смішно покивавши головою,  проковтнув. Ще не вірячи в чудо, малий Віктор вітром злетів з верби і погнав додому, щоб поділитися своєю радістю з рідними.
  З тих пір  лелека пішов на поправку. Днів з десять після цього брат зняв йому з ноги пов’язку і він вперше сп’явся  на ноги. Тільки, на жаль, одна ніжка залишилась в нього кривою. Недостатку в їжі в нього не було, то ж десь тижнів через три він перетворився на гарного, великого лелеку. Радості дітей не було меж.  Тепер уже всі сільські дітлахи наввипередки  стали ловити всяку водяну живність і носити для лелеки, а дід Микола вже й став бурчати на малечу: «От шибеники, скоро всю траву витоптчують, а сам радісно усміхався в вуса».             
  Незабаром, якраз перед спасом, на берегах стали осідати перші осінні тумани – передвісники близької осені.
  Дід Микола вставши раненько поратись по господарству, глянув на беріг і побачив, що гніздо на вербі  пусте.
   Він бігом побіг до хати будити хлоп’ят: Вставайте! Вставайте! вашого лелеки на гнізді немає.
   Із криком: «Убили?!» Віктор вискочив на двір і щодуху погнав до берега.  (До речі, з тих пір він знов почав нормально говорити). Та тривога  була даремною.  По березі, як господар на своєму дворі, поважно, прикульгуючи на одну ногу, ходив його Лелик і щось старанно видзьобував у траві. З того часу лелека уже сам злітав на вербу, голосно скрекотав свої лелечі пісні, смішно задираючи до неба голову. Чогось підскакував, немов виважуючи сили, або ставши на одну свою здорову ногу надовго завмирав у такій позі, думаючи про щось своє: Може він згадував своїх батьків, чи, може, свого мертвого братика, або ту страшну бурю, що лишила його материнської ласки?  Хто ж його знає, бо говорити по людському він не вмів.
   Та все-таки, коли малий Віктор приходив його провідати, то вони  вдвох подовгу розмовляли: він  своєю лелечою мовою, а хлопець  своєю, людською, але вони розумілись. 
  Через деякий час, мабуть вже аж на спаса, по березі стали ходити ще з десяток лелек, а разом з ними, прикульгуючи на одну ногу, ходив і Лелик.
Незабаром  беріг опустів. Лелеки, покружлявши востаннє над селом, ніби фіксуючи в пам’яті  місце свого народження, полетіли у вирій. В далекі і теплі краї, підвладні вічному поклику природи.                                       
   Зима 1946-47 років була надзвичайно холодною і голодною. Голод поставив людей перед запитанням: «Бути, чи не бути?» Хто вижив в ту зиму –  вважали себе народженими заново. Думки змучених голодом людей зводились до однієї мети – наїстися. Селяни молили Бога дожити до весни, чекаючи коли зазеленіє кропива, чи лобода, щоб хоч трохи підкормитися.
 Тож коли прийшла весна, селяни стали потроху веселішати, бо разом з весною прийшла і надія на життя, а для Віктора і його брата Миколки, весна сорок сьомого року була особливою. По-перше, вони вижили, переживши голодну зиму, а по друге їм та весна дорога і запам’яталась  ще й тому, що принесла  радість.                
   Сон у Віктора в той ранок був на диво міцний і глибокий. Хоч танком по ньому їдь – не проснеться. І будити його могла тільки мама. Вона завжди чогось біля його лівого вуха прикладала свою теплу долоню і він вже знав, що то мама. Навпомацки, не розплющуючи очей, брав мамину руку, клав собі під щоку і досипав ранковий сон. Та в цей раз мама була, як ніколи настійливою: «Вставай, ледащо. Он твоє щастя прилетіло».
   Віктор звішує з лежанки ноги, тре кулаками очі і сонно розмірковує: «Дивно. Як це щастя може літати?»
 Мама  все-таки стягує сина з лежанки, за руку підводить до вікна і мовчки показує рукою на беріг. А там!.. Боже ж  милий! На вершині верби, що була якби відрізана ранковим туманом від стовбура, на старому дідовому решеті стояв його Лелик. Він про щось стрекотав  своєю мовою і кивав на всі сторони головою. Здавалося, що то він кланяється і дякує людям за спасенне життя. То був найщасливіший день у  житті сільського хлопчика Віктора і  він завжди носить пам'ять про той  день  в своєму серці, і  напевно носитиме до кінця днів своїх, бо то пам'ять про його дитинство.  
   Трохи пізніше, як сонце піднялось над левадами,  на беріг зійшлось напевно, півсела. Дивились на Вікторового кривого лелеку, щиро радіючи, що він тоді вижив і тепер повернувся додому. Радувались, що пережили важку голодну зиму, ділились новинами і просто раділи, що живуть, а дід Олекса сусід, промовляє: «Кажуть лелеки щастя приносять».  Потім до Віктора підходить тітка Єля, звіхрює йому чуба  і привітно усміхаючись промовляє: «Ну що «Лелик» Полегшало?»
   Десь днів за п’ять по тому, на вербі з’явився ще один лелека, а незабаром, десь може через місяць в них і лелечата появились. Вони, як і «тоді»,  смішно задирали голови, ковтаючи жабенят, а над ними, про щось стрекочучи своїми червоними дзьобами, освітлені ранковим сонцем, стояли двоє дорослих лелек.     


Віктор Бойко МИ ВІРИМО!

                                                 


Ми віримо! Орлиця прилетить,
Змахне крилом з очей людських полуду,
І знову люди  вільно стануть жить,
І будуть дихать  знов на повні груди.

І на Майдан підніметься народ,
І дух свободи на гарячій хвилі,
Змете цих новоспечених «господ»,
Нажме «курок» рука чиясь змарніла.

Запломенить Надії нам Зоря,
Знов закипить гаряче наше слово,
Впаде корона з недолугого «царя»
І будем жити в Вірі і Любові.

 Єднаймось люди, до плеча плече,
Скидаймо з себе розбрату колоду,
І піднімімось браття із колін
В ім’я Свободи вільного народу.

Віктор Бойко РІДНА МОВА

             

 РІДНА  МОВА

Ми мову  рідного народу
В далекому  дитинстві вчили,
Носили все життя з собою
Прості слова, що так  любили.
 
Прості слова, ті  серебринки:
Про поле, небо і гаї
І пісня добра, материнська –
То є наставники й  мої.
 
Вони ведуть мене по світу,
Коли я десь, в далечині,
Про отчий дім, про мою мову
Вони нагадують мені.
 
І я тоді дитинство бачу,
Коня  з вербової  лози
І повоєнний перший клас,
І мови рідної ази.
 
Я вчивсь писати: Мама, Тато,
Якеєсь  дивне  дієслово,
В торбинку суфікси складав,
Щоб взнати, що ж таке є мова.
 
Та відповідь шукаю й досі:
Чи то вогонь, чи може лід?
Слова, що стали вже дорослі,
На серці залишають слід.

Коли в село я приїжджаю,
Іду до свого джерела,
Поп’ю водиці і питаю:
«Чи ви ще тут мої слова?..»
 
Слова: Дзвіночки серед поля,
І крапля крові, і роса,
І вже засохлая тополя –
То мови рідної краса.
 
А мова щиро все фіксує:
Молитву тихую прочан
І ті  слова, що мовив хлопчик,
І слово, рубане з плеча.

Я всі слова, як колосочки,
Складаю в сніп отой, єдиний,
І віддаю від серця щиро
Моїй  Матусі Україні.
         Записник. 1970 рік.
*****
 Ходив по світу, думав може
Знайду якісь такі слова,
Щоб на мої були всі схожі,
Та мови неньки дорогої
На світі кращої нема. 
2007 р.

Віктор Бойко МОЇЙ УКРАЇНІ

          

 МОЇЙ УКРАЇНІ

Вставай! Прокидайся!
Народе Вкраїнський.
Вставай і шикуйся в ряди.
Під марш бойовий,
Під козацькую пісню
У бій за свободу іди!

Ми ж люди з Тобою,
Геройської вдачі,
Прадавнього роду сини.
Вставаймо до бою
Із серцем гарячим
Щоб Україну звільнить!

Нам східного «брата»
Ніколи не треба –
Від нього ми вмились слізьми.
Ми хочемо жити
Під сонячним небом
Вільними завжди людьми.

Бо скільки вже можна,
Щоб кров з нас червону
Зайди чужії пили.
Щоб знов у кайданах,
В пилу придорожнім
Нас знов у «гулаги» вели.

Ми ж можемо браття
Віддати свій голос
За достойних, щоб в світ повели.
Щоб наше багатство,
І хлібний наш колос,
Найкращими в світі були.

Вставай! Піднімайся!
З колін Україна –
Нова уже Ера гряде.
Щоб Ти була вільна,
Щоб Ти жила вічно,
За Тебе у бій ми підем.

10 липня 2011 р.



З Днем Народження Oll@

              
          

  ТО ХТО Ж ВОНА ТАКА?.


СЬОГОДНІ В НАШОГО КОЛЕГИ
БЛОГЕРА Oll@ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ.

ВІТАЄМО!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Віктор Бойко
То хто ж вона така?..
Чи ніжний шепіт тихого струмка,
Чи пісня жайвіра, що лине з висока,
Чи лань на злеті – буйна і стрімка.

В її душі вмістився цілий світ:
Спів солов’я і яструба політ,
           І сльози не заслужених образ,                
  А ще любов – і все, як в перший раз.

                       А в погляді замріяних  очей,                          
Сліди її недоспаних ночей,
Що випливають в кожнім її слові –
Назавжди щирім й трохи гоноровім.

Буває, що в лиці її – «броня»,
Чи може біг нестримного коня,
                   А може й не долюблена любов,                     
Що є завжди основою-основ.

Коли в душі її щось гаряче пече,
Чи може ненароком хтось врече? –
Зумій підставить їй своє плече
За те, що просто є вона на світі. 

Я знов питаю: Хто ж Вона така?
На добре слово щира і швидка,
Вся соромлива й трохи гонорова –
Це Oll@ наша. Бути їй здоровій.


                                  

                                     





Віктор Бойко ПАДІННЯ І НАСЛІДКИ

                      

ІЗ ЩОДЕННИКА 2006 р.
(Записано 3 серпня, 2006 р. в проклятий Українцями
день, коли Ющенко вперше злигався з мафією)

Я звертаюся до влади і кажу їй чемно.
Хочу з нею говорити мабуть не даремно.
Я особа пересічна, з тої «біомаси»,
Що копійки отримує у пенсійній касі.

Хочу владу запитати, чи ба, не забула?,
Як в обіцянках своїх дуже «добра» була.

Ми не зрадимо Майдану: всі кричали гучно,
На повірку виявилось – теє дійство штучне.
Цілувались, обіймались, били себе в груди,
В мікрофона все кричали: рай в країні буде.

Та до Раю, як до неба – все брехнею вкрите,
Головна тепер «задача» хапнути з «корита»

Люди мерзли на Майдані, все чекали «чуда»,
Та надіялись на Бога: може краще буде?
Десять «кроків» усім людям там наобіцяли,
А тим часом потихенько усіх обікрали.

Тими чистими руками Вам сказати мушу,
В нас не тільки гроші вкрали. Обікрали душу.
«Любі друзі» всім керують з Заходу до Сходу,
Із держави кров помпують все собі в угоду.

Люди ждали, надіялись, все Бога просили,
А тим часом на Банковій «кнесед» утворили.
Правлять там «Рошен» і «Раше», і буряти тоже.
А де ж наші Українці?.. – Не дай йому Боже!

Закон новий там відкрили. Геополітичний.
Стали бджоли вже виводить, якісь «генетичні».
Нектар вони не збирають – мерседеси носять,
А як хочте, то й лексуса – це вже хто, що просить.

Можна «вишку» у Полтаві, чи трубу газову.
Кинуть в торбу з пів мільярда, то й будьмо здорові.
А хто «пасіки» немає – то той зубожіє,
Просить кусня по Європі, та так якось жиє.

Уряд швидко утворили, наче все, як треба,
Гей би все обговорили – роботи ж до неба.
За гаряче щире слово, як винагороду
Дали урядом тим править Лідерці з народу.

І належне треба дати – вона щось зробила,
За народ почала дбати й ворогів нажила.
Борг державний віддала, збільшила зарплату
І надію принесла в кожну людську хату.



Дбала щиро про людей, хотіла всім добро зробити,
Та «бджоляр» той головний, щось своє «змикитив».

Він ніяк не міг стерпіти, щоб якась там пані,
Була в нього попереду в політичнім плані.
Та ще й друзі все шаптали: «Що ти робиш? Друже.
Вона ж «нас» по вітру пустить. Чи тобі байдуже?

Вона ж наші «девіденти» віддасть голодранцям
І залишимось в калюжі, як зівота вранці.

На здибанці, на центральній прийняли поставу:
«Хай не пхає дівка носа в чоловічі справи».
Штучно кризи утворили: «Паливну й цукрову»
Політично дали в писок. І… Бувай здорова.

На річницю майданову віче сотворили
До серця руки прикладали й «наче» щиро говорили.
Чопо-цар*, так чуть не плакав – тепер така мода:
«Цей уряд є найкращий, він же для народу».

А на ранок, тихим сапом, з «високої» вишки:
«Юльчин уряд є найгірший. І… уряду кришка.
Так і хочеться «послати» – оте штучне братство,
Що над державою творили страшне святотатство.

Знову щось «хімічить» стали,  строїть шури-мури,
Та, як завжди утворилось на сміх сільськім курам.
Коаліцію створили, та в неї щось не зладилось,
Усе про щастя нам плели, та потім нас і зрадили.

Вони, як Лебідь, Рак і Щука – тягнули воза не туди
І утворилась така штука, що привела нас до біди.
Та що тут зробиш? – жаба давить. Кого куди і як поставить,
Щоб любі друзі «жить» могли, а вони… Хрясь і підвели.

Поки «хмиря» свого ділили, поки в калюжі щось ловили,
А їх тихенько, як змогли, на фініші та й обійшли.
Сашко-Мороз той брат сивіли, усе шептав, як того хтіли:
Лизав, хімічив без зупину, а сам тихенько ніж у спину.

Свою реформу він придумав – йому завжди таке пасує,
Щоб прослизнути у «держдуму» і головою стати всує.
Та дивись пане, бо зашкодить, бо що посієш – те і вродить.
Не будеш ти у своїй хаті, спокійно жити й тихо спати.

Бо що замішане на зраді, у всі часи всього буття,
Завжди стояло на заваді людського чесного життя.


 *«Чопо»  з Грузинської – рябий.






 

 

Віктор Бойко КОЛОВОРОТ

                                  

КОЛОВОРОТ

Бреду один лесною просекой,
Кружит устало голова
И тайну нежной, тихой осени
Мне шепчет, падая листва.

Она ложится мягким кружевом,
На пожелтевшую траву,
И с ней сплетясь единой дружбою
Ведёт тысячелетнюю молву.

А я бреду себе, и думаю,
Что этот жизненный закон,
Всегда имеет суть свою
И свой испытанный резон.

Так жизненный коловорот,
Нас  возвращает друг до друга
И кто-то ждёт нас у ворот –
То враг, то нежная подруга.

      1958 год. Черкассы.

АПРЕЛЬСКИЙ ЛЕС

Пахнет лес апрельский прелью
И птичья слышится молва,
А на опушках освещённых
Так и спешит расти трава.

Деревья все, как насторожены,
От первой свежести весны.
Шумят ветвями заворожено
Под всплески солнечной волны.

Берёзы в прелести не тронутой,
Стоят, как краскою окрашены,
В своей, прекрасной,
                      нежной строгости
Весною буйной ошарашены.

А старый дуб. Могучий, древний.
Шумит оставшейся листвою,
Гудит маняще и напевно.
Наверно встрече рад с весною.

Трещит замшелый сухостой,
Ломаясь под лосиными рогами,
Да след весеннею водой
Задорно брызжет под ногами.

И сердце вдруг сильнее бьётся.
Нежданно, звонко и негаданно.
От встречи с лесом песня льётся
И Мир становится загадочным.
            
1975 год.
                    
 P. S.
Друзья мои. Проститесь с креслом,
На миг. Запыленным, скрипучим.
Идите все на встречу с лесом
Прекрасным чистым и дремучим.

Кто встрече честно рад с природой,
Он ею будет одарённый.
Хоть будь он старец многолетний,
Хоть будь он юноша влюблённый.
      
 1975 год.




Віктор Бойко ОДНА НА ДВОХ БУЛА ВЕСНА

                                      


Одна на двох була весна,
Одне на двох нас гріло літо,
Одна черешня нам цвіла,
Світились роси самоцвітом.

Як тільки сходив сніг з полів,
Ми журавлів своїх чекали
І солов’їний ніжний спів
Й кохання наше зустрічали.

Одна на двох була біда,
Одні на двох в душі пожари.
З одного джерела вода –
З Тобою все долали в парі.

Твоя сльозинка на щоці
Промінням сонячним світилась,
А я читав в твоїм лиці,
Що Ти для мене народилась.

Що кожний день, що кожну мить,
Наше життя на двох ділили,
Не бачили, як час біжить,
Нектар кохання  терпкий пили.

Одне на двох було життя,
Нас гріли літом теплі промені
Все десь пішло у майбуття,
А нам лишилися лиш спомини.

За все заплачено з повна,
Схрестились шпаги у двобої
І чаша випита вина –
Оця, остання нам з Тобою.