хочу сюди!
 

Кристина

34 роки, діва, познайомиться з хлопцем у віці 30-40 років

Замітки з міткою «п'єса»

Демон державності. Політична панквистава.

Демон державності.
Політична панквистава.

Дійові особи:
- Демон державності, у вигляді здоровенного собацюри з позолоченими зубами і посрібленим яйцем,
 - Янукович,
 - Кличко,
 - Яценюк,
 - Тягнибок.

Дія відбувається у  таємничій печері, глибоко під Банковою, де з покон-віку перебуває Демона державності України.  Стелю засмалено факелами ще при Ярославові Мудрому. Збоку світить галогеновий освітлювальний прилад. На підлозі лежать кістки та різноманітний історичний мотлох, тут же - алюмінієві бляшанки з-під пива.

Заходить Янукович з торбою. Оглядається, причиняє за собою важкі двері.
З глибин печери доноситься ричання.
Янукович здригається і сахається.
З надр вдразу доноситься спів півня.
Янукович виструнчується, прислухається, але схаменувшись шипить крізь зуби:
- Сука!
Виймає з торби і кидає у темряву шмат золота.
Чути радісне скавчання і хрумкіть.
Усміхається і йде до підсобки.

Тим часом заходить висока і плечиста секретарка.
Оглядається і незграбно шкутильгає на високих і тонких підборах.
Нарешті, підковзнувшись,падає, з матюками починає роздягатьсь.
З-під блузки постають боксерські плечі, з-під перуки - стильна зачіска Кличка-молодшого.
Колишній боксер витирає помаду і перевдягається у спортивний костюм.
Увесь цей час він похапцем поглядає у темінь, ніби когось пильно виглядає.
Нарешті заходиться вимикати мобільний.
- А бодай Яценюк з Тягнибоком і тут мене не знайшли!

З підсобки в одязі секс-покоївки виходить Янукович, штовхаючи перед собою тацю з золотом.
Помітивши Кличка, лякається:
- А бодай тобі!
Кличко:
- Віктор Федорович, не полишайте свідомості!
Янукович:
- Іди під три чорти! Дурнобріх! - сміється.
Обидва сміються.
Янукович:
- Я тебе ще "на горі" примітив! (Киває на перуку і блузку). Мене великі жіночки заводять!
Кличко надимається як індик і стає у боксерську позицію.
Янукович:
- Тю, пошуткувать не можна? Брек!!  Що прийшов на нього подивитись? Так?
Кличко розслабюлюється і облизує губи, відразу починає говорити швидко, як дитина:
- П-прийшов! Покажіть мені його!!! Будь ласка!! Який він, демон? А правда, що він - тварина! Правда, що жив ще при Ярославі, тому Мудрому? А правда, що... їсть золото? А правда... що... кусається... правда... може обертатися?...
Янукович вислуховує весь потік спокійно, а коли той вщухає, просто штовхає тацю і закликає жестом Кличка до краю печери.
З глибини з залізним цепом на шії виходить здоровенний собацюра, в нього золоті зуби, з рота тече нафта, одне яйце посріблене. Він сідає навпроти чоловіків і спокійно роздивляється.
Кличко вщухає і перелякано дивиться кудись вдалечінь.
Янукович:
- Бач, Демон державності! Так, він їсть золото! А як Юля його нафтою підпоїла, їсть і її. Якби ще, курва, його фетишистом не зробила... (Гидливо оглядає свій стрій покоївки ). Це при ній він став псом, а при Ярославі, кажуть він соколом шугав, при Володимирові - огирем брикав...
Починає кидати потворі шматки золота. Демон хапає їх і гризе.
- Золото їсти його Путін привчив, падлюка... А яйце йому Ахметов розфарбував. Добре, що швидко втік, а то б своїх позбувся.
Від того, що Демон гризе шматки золота Януковичу стає зле.
Кличко:
- Цікаво, а коли я стану президентом, якої він форми набуде?
Янукович виймає з кармана невеликого ножа і врізає Кличкові пальця, крапле кров на шматочок золота. Золото кидає потворі.
Демон пожадливо глитає і перетворюється на кущик томатів у горщику,
згодом обирає звичну форму.
Пауза
Янукович хитає головою, ніби жалкує:
- Бач, синку! Та то нічого! За часів Віктора Андрійовича тут блакитний Шевроле Мустанг з міні баром  і світломузикою стояв.
Кличко похапцем прощається з Януковичем.
Йде.

З-за дверей вже виглядають Яценюк і Тягнибок.



 



Олександр Олесь «На свій шлях»

-Скажи мені, чого ти хочеш? Я все зроблю для тебе.
-Волі. Єдиної я волі хочу.
-Безповоротно ти рішила?
-Безповоротно, любий.
-А ти не думала, що сам я можу кинутись у вир життя, зустріти кого-небудь… Полюбити…
-Ну що ж люби! Себе не силуй! Любов сильніша нас!
-І ти спокійна будеш? Знаючи, що я люблю вже другу, що я уже не твій, а іншої?
-Що ж … Я радітиму за тебе.
-Радітимеш? Ти мене не любила?
-Любила і люблю.
-Любила?
-Так я тебе любила і люблю. Тобі здається дивним, що кидаю тебе, коли люблю?
-Не дивним – неймовірним!
-Ах! Все нещастя в тому, що ми не можемо один другого зрозуміти.
-Скажи мені,чого ти хочеш? Я все зроблю для тебе.
-Волі. Єдиної я волі хочу.
-Ти полюбила кого-небудь?
-Нікого я не полюбила й не люблю. Але з тобою мушу розлучитись, щоб розкувати душу.
-Куди ж ти йдеш?
-Я не знаю.
-Невже не думала? Не вірю я … не можу.
-Не ображай! Не маєш ти не права, не підстави…
Мені хотілося б кудись до моря, кудись на берег океану. Могучий, вільний, мудрий, він скаже,чого я хочу.
Він знає безліч тайн, яких не знаємо ми. Я буду довго з ним. Я буду дні і ночі з ним самотньо розмовляти.

-Неначе сон… Неначе ти вві сні… Жартуєш. Скажи се, справді, жарти?.. Ну усміхнись, скажи, що жарти…
-От ти мене не хочеш зрозуміти…
-Не можу… Як? Ти любиш і ідеш від мене…
-Так я іду, щоб відшукати себе колишню. В мені здається не лишилося
свого нічого. Усе полонено, заповнено тобою. Я думаю, як ти! Ненавиджу
й люблю, як ти ненавидиш і любиш. Бажаю я - тобі бажаного. Мене немає –
я умерла. Моя душа – твоя раба. Колись в мені своє щось мучилось, жило,
боролось – тепер воно окам’яніло. Я йшла кудись і думала: а чи не буде
се для тебе неприємно? Стрівалася на вулиці з ким-небудь, хто був тобі,
тобі лише, не до вподоби, і обминала. Ти уяви - нікому я, і досі, ні
одного листа не написала, з ким листувалася до шлюбу. Я думала про тебе
тільки.

-Чому ж мені про се раніше ти не слова не сказала?
-Я за собою стежила, я прислухалась, як в мені поволі умирає власне
«Я». Я чула, як твоє велике, дуже «Я» вривається в усю мою істоту. Як
без жалю воно моє все власне убиває, душить. О, без жалю…
Не знала я, що робиться зо мною і вже коли я вгледіла саму себе в труні, я зрозуміла, що умерла.
Ти все в мені убив.
Ти уяви струмочок. Ось він біжить, співає пісеньку, шумить, воркоче. У
його власний світ, хоч може й не широкий. У його власні радощі і муки.
Так роки йдуть, а він біжить і розмива собі дорогу. І враз страшний
південний вітер несе пісок, каміння і огонь! Минуло вісім років і там,
де тихо він шумів колись, буяло часом море! Ревли, стогнали, бились
хвилі,але були ті хвилі не його. Вони були чужі. А я від щастя
задихалась. Я стала дзеркалом твоїм.

-А я не так се розумію. Мені здається, що наші душі злилися так, що ми самі не знаєм, де починається твоя і, де кінчається моя.
-Я довго думала, багато я ночей не спала. Я думала: от встанеш ти,
ніхто тебе не стріне усміхом і ніжним словом. Самотньо сядеш ти за стіл
і схилишся на руку. Любов до тебе я могла б перемогти, та не могла перемогти жалю до тебе.
Але мені здалось, що жаль для дужого - образа.

-Як хочеш…
-Спасибі… без кінця… Спасибі… без кінця… Колись ти зрозумієш і простиш…
-Знайти… Прожити стільки років… І розлучитись… До берега пристати і
опинитись серед моря, серед колишніх бур, без керма… і мети…

-Хіба не знаєш ти, що берег – сон, спочинок? Але для стомлених, хто сил уже не має, щоб взять весло у руки…
-Так! Так… Ну що ж… поборемось! О, ще у мене стане сил для боротьби з
негодами життя! В цих грудях серце ще не перестало битись! Вперед!
Ха-ха! До островів нових, незнаних! Назустріч хвилям і вітрам, назустріч
невідомому!!! Життя одно і все воно в шуканні! І я піду шукати! Була
одна дорога, а тепер лежить переді мною безліч! Тепер я вільний!
Ха-ха-ха! О, зараз серце все в крові, а мозок – у огні думок колишніх.
Тепер мені самому тісно в стінах! Я хочу волі сам!

-Коли дерева оцвітуть, вони скидають лист, щоб знову зацвісти новими, свіжими квітками.
-У нас колись росла акація в саду. Вона щороку восени удруге зацвітала двома-трьома квітками,
але ні разу плоду не дали квітки…

-Прощай! До зустрічі…
-Скажи, коли ти вернешся?.. Весною?..
-Не знаю… Не знаю, скільки пройде весен, але тебе несу я в серці…