28 травня в Україні відзначається Всеукраїнський день краєзнавства – він відзначається, починаючи з 2017 року, і вважається офіційною датою інституціоналізації вітчизняного краєзнавчого руху.

На Радивилівщині, яка відома Національним історико-меморіальним заповідником "Поле Берестецької битви", краєзнавчий рух розвивається давно. Новим імпульсом для цього послужило відкриття у 1967 році в селі Пляшевій музею "Козацькі могили". Головне свідчення роботи краєзнавців - пожвавлення роботи заповідника, а також районного історичного музею, створення краєзнавчих музеїв у ряді шкіл (ліцеїв).

Наприклад, Радивилівський історичний музей, яким завідує Олеся Шикало, свого часу виграв грант голови облдержадміністрації на проведення пошуково-краєзнавчої роботи. До цієї справи було залучено й місцевих вчителів історії, журналістів, літераторів, представників громадських організацій. Вони виїздили у найвіддаленіші села району, зустрічалися зі старожилами, записували перекази та легенди, фотографували пов’язані з ними урочища та старовинні житла, пам’ятники, збиралися давні сільські картини, рушники, серветки, предмети хатнього побуту.

На Радивилівщині в межах колишнього району було і є чимало ентузіастів-краєзнавців, які давно й наполегливо вивчали і вивчають минуле рідного краю. Наприклад, цінні реліквії зібрав колишній житель Добриводи, почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців Андрій Паничевний – серед знахідок були і камінні знаряддя праці, нуклеуси, зуб мамонта, і речі більш пізніх епох, зокрема, козацькі шаблі, люльки тощо. Усі ці речі були виявлені краєзнавцем або його приятелями під час обробітку городів, на земляних роботах при прокладанні доріг, газопроводів. Свого часу з колекцією знайомився доктор історичних наук, відомий дослідник Берестецької битви Ігор Свєшніков і дав їй високу оцінку, що знайшло відображення і в написі на подарованій ним Андрію Даниловичу книзі. Про діяльність А.Паничевного знав і Президент України Віктор Ющенко, який познайомився з цікавим рівненцем ще в 90-і роки. Помер Паничевний у 2020 році.

Колоритний етнографічний матеріал склало зібрання домашнього музею члена Національної спілки краєзнавців Надії Мельник у селі Хотині. Там з’явилися предмети, які характеризують Волинь від часів кам’яного віку, було зібрано чимало предметів глиняної кераміки, основну частину експозиції склали старовинні предмети, зібрані в старожилів села, в тому числі пов’язані з ткацтвом, гончарством. Краєзнавчі статті Надії Андріївни публікувалися у пресі, наукових збірниках за підсумками конференцій з нагоди річниць Берестецької битви, в Інтернеті. Надія Мельник написала і видала книжки про історію сіл Хотина і Полуничного. Між іншим, біля Полуничного за її сприянням свого часу було проведено певне археологічне вивчення поселення доби бронзи, а також Х - YІ століть до нашої ери та давньоруського городища. Там працювали археологи під керівництвом доктора наук Ігоря Свєшнікова.

За архівними матеріалами, рідкісними виданнями, спогадами старожилів збагатили уявлення земляків про історію Радивилова та всього нашого краю юрист Василь Кушинський, вчителі-пенсіонери Георгій Костюк, Євген Гудима, Юрій Арламовський, Іван Мельничук, Михайло Горлач, Микола Пасічник, лікар Іван Дурда, вчитель історії Василь Ярмусь, колишній голова районної ветеранської організації Віктор Повшик, пенсіонери Тетяна Куделко, Микола Павлов, Андрій Мельничук...

Нинішні краєзнавці не забувають, що свого часу поглиблювали знання земляків про свій край Микола Мошкун, Валентин Пащук, Йосип Крам, Денис Андрійчук, Адам Лень, Григорій Камінський, Микола Симчук, Василь Семеренко... І це дало поштовх до нових пошуків.

Так, ветеран «афганської війни» Василь Ярмусь обладнав два десятки років тому в Радивилівському професійному ліцеї, де навчаються майбутні столярі, муляри, трактористи, швачки і оператори комп’ютерного набору, краєзнавчий музей. Особливо цінними реліквіями і документами був представлений відділ про роки Другої світової війни, діяльність Української повстанської армії в нашому краї, її визначних командирів. Василь Дмитрович зустрічався з ветеранами війни і руху Опору, записував їхні спогади, систематизував зібрані фотодокументи, робив усе це надбанням підростаючого покоління.

Важливі матеріали з історії Радивилова і навчальних закладів міста, про учасників АТО подавалися в музеї Радивилівського загальноосвітнього ліцею, який згодом був приєднаний до школи №2. У 8 класі там упродовж кількох років викладалася навчальна дисципліна "Краєзнавство". На уроках широко використовувалися матеріали з історії Рівненщини, зібрані такими ентузіастами, як колишній голова Рівненського краєзнавчого товариства Іван Пащук, кандидат історичних наук Гурій Бухало, бродівський історик Дмитро Чобіт, млинівський письменник Євген Цимбалюк... Учні мали змогу знайомитися з їх книгами, а також краєзнавчими роботами Ігоря Свєшнікова, Ярослава Пури, Ярослава Поліщука, Євгена Шморгуна, Миколи Пшеничного, Василя Попенка, Григорія Дем'янчука та інших рівненців.

За участю членів спілки були відкриті краєзнавчі музеї в Радивилівському навчально-виховному комплексі "Школа №1 - гімназія" – нині це ліцей №1 (вчитель Юрій Арламовський), Немирівській, Пляшевській, Дружбівській, Іващуківській та інших НВЗ.

Важливими віхами в краєзнавчій роботі Радивилівської організації спілки стали випущені у видавництвах масовими тиражами книги Максима Будька ("Степань"), Георгія Лотоцького ("Козацькі могили. Музейний літопис"), буклет про заповідник "Поле Берестецької битви" Леоніда Галабуза, об’ємний том "Національний пантеон "Козацькі могили" (серед його авторів був Павло Лотоцький, заслужений працівник культури України, почесний член Рівненського краєзнавчого товариства). Вийшли й мої ілюстровані книги «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004), «Радивилів у перегуках віків» (два видання – 2014 і 2020 років), про Крупець є історична довідка в книзі "Володимир Варфалюк: з людьми і для людей" мого авторства.

Краєзнавчі конференції присвячувалися історичним пам’яткам сіл Перенятина, Крупця. Радивилівські краєзнавці неодноразово брали участь у регіональних конференціях істориків і краєзнавців, які організовує Бродівський історико-краєзнавчий музей на чолі з директором Василем Стрільчуком. Матеріали про Радивилівщину з’являлися на сторінках випущених у Бродах краєзнавчих збірників-альманахів.

Віднайдено і опубліковано в соцмережах рідкісні фото з видами Радивилова початку ХХ століття, а також 20 - 30-х років (автор знімків «польського періоду» краєзнавець Федір Бортник, який прожив 92 роки), є сайти із знімками старих захоронень на кладовищах у Бродах на Львівщині і в Радивилові, з видами пам’яток Почаєва, Кременця, Дубна, Демидівки, Бродів, з фоторозповідями про Тараканівський форт біля Дубна і місце паломництва християн – озеро святої Анни біля села Онишківці Дубенського району, про православні церкви Радивилівщини, серед яких є пам’ятки дерев’яного зодчества ХYI - XІХ століть (Пляшева, Хотин, Митниця, Довгалівка, Теслугів).

Багатопланову роботу проводять і ентузіасти, які працюють науковцями Національного історико-меморіального заповідника "Поле Берестецької битви", Радивилівського історичного музею. У міському музеї багато уваги приділяють вивченню подвигів наших земляків – учасників російсько-української війни. Андрій Чобіт (Броди) випустив книгу "Сержант В'юн", присвячену героєві цієї війни Миколі В'юку із села Бугаївки Радивилівської громади. Краєзнавчими пошуками займається і етнорезиденція «Ладомирія» (Радивилів). 

Уже понад сорок років займається вивченням історії Радивилова та Радивилівщини почесний член Національної спілки краєзнавців України, автор книг «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004), «Радивилів у перегуках віків» (2014) та інших, журналіст за основним родом своєї діяльності і вчитель української мови та літератури за вузівським дипломом Володимир ЯЩУК. Він відповідає на запитання кореспондента.

 - Ми давно знайомі, тож спілкуватимемося на “ти”. Як до тебе прийшла потреба займатися краєзнавством?

 - Кожній людині притаманно цікавитися історією міста чи села, де вона живе. Коли сорок років тому, на початку грудня 1976 року, мене перевели з Дубровиці на роботу в Червоноармійськ, я вже мав певне уявлення про це містечко. Адже читав про нього статтю в багатотомній «Історії міст і сіл УРСР». Ще перед від’їздом з Дубровиці, читаючи книгу Андре Моруа про Бальзака, натрапив там на згадку про те, що в Радзивилові (тодішня назва містечка) були приятелі великого французького письменника. Схотілося докопатися до подробиць. Як працівник районної газети «Прапор перемоги» я зустрічався з багатьма людьми, любив розпитувати про минуле в тих, хто вже були в поважному віці. Щось із їхніх спогадів потрапляло в газетні статті.

 - А в Дубровиці теж займався краєзнавчими пошуками?

 - Там я прожив лише три з половиною роки. Працював у районній газеті завідуючим відділом сільського господарства, а це залишало небагато часу для інших тем. Проте цікавився Другою світовою війною; фронтовики ще були молоді, багато чого пам’ятали. У дні 30-річчя Перемоги, тобто в 1975 році,  їздив з ними територією району по місцях колишніх боїв. І вже тоді зрозумів, що спогади – ненадійне джерело історичної інформації. Бо ветерани сперечалися з приводу обставин того чи іншого бою, так і не знаходили спільної думки. Отоді, мабуть, і визріло розуміння, яке значення можуть мати документи, хоча й вони, ясна річ, бувають не позбавлені суб’єктивності.

 - Отже, в основу краєзнавчих книжок про Радивилів лягли твої газетні статті?

 - Задуму писати книжку не було. Коли в 2004 році в райдержадміністрації виникла ідея до 440-річного ювілею міста випустити книжку, малося на увазі сформувати збірник статей різних авторів. Була затверджена редколегія. Однак час минав, відзначення ювілею наближалося, а матеріалів від членів редколегії не було. Тоді і запропонував голові адміністрації Сергію Віталійовичу Шевченку, що я міг би впорядкувати збірник своїх краєзнавчих статей. Через деякий час він дав згоду – за умови, що представлю рукопис для ознайомлення. Ось тоді я і засів за роботу. Опрацьовані матеріали були оформлені в книжку, надруковану в одному примірнику на принтері. Керівник району знайомився з нею не один день і врешті дав згоду знайти кошти на тиражування у рівненському видавництві.

 - Мабуть, матеріалів у тебе було більше. Як ти визначився з обсягом книжки?

 - Визначився інтуїтивно, адже усвідомлював: товстіша книжка більше коштуватиме, – і це може заглушити ініціативу щодо випуску. Матеріалів справді було набагато більше. Наприклад, я не торкався багатьох важливих тем ХХ століття. Хоча досить серйозно займався, скажімо,історією сталінських репресій у нашому краї, вивчав долі реабілітованих.

 - Знаю, що ти працював у редколегії з випуску серії книг«Реабілітовані історією» при Рівненській обласній організації Спілки письменників. Пам’ятаю, як приїздив по матеріали і в Млинів.

 - Так, ця робота за сумісництвом упродовж семи років (1993 – 2000) багато мені дала як краєзнавцеві і журналісту. Наша редколегія на чолі з тодішнім головою обласної письменницької організації Євгеном Івановичем Шморгуном випустила понад 20 книг. Я відповідав за збір матеріалів по Радивилівському, Дубенському, Млинівському і Острозькому районах. Бував у сусідніх районах у вихідні дні, під час відпусток, жив у готелях, вивчав документи в районних комісіях з відновлення прав реабілітованих, записував спогади. Наприклад, згадуються важливі для мене зустрічі з такими людьми, як Микола Олексійович Боришкевич (Дубно), Петро Власович Момотюк (село Верба), Микола Іванович Мартинюк (Млинів), Федір Каленикович Бортник (Радивилів) та інші.

 - Ось ти і в своїх краєзнавчих книжках не раз згадуєш тих, хто допомагали «докопуватися до істини».

 - Справді, без їхніх спогадів, без збережених ними документів, нехай навіть сімейного значення, багато чого залишилося б поза увагою. Серед таких помічників були Йосип Трохимович Крам із села Підлипки, Валентин Володимирович Пащук з Пустоіванного, Денис Йосипович Андрійчук (Андріюк), Адам Лукич Лень, Микола Терентійович Ратинський, Федір Каленикович Бортник, Віктор Якович Повшик, Микола Гурійович Павлов, Лідія Никифорівна Ващук, Тетяна Захарівна Куделко з Радивилова та багато інших. Допомагає і спілкування з краєзнавцями сусідніх районів, насамперед Бродівського. Уже п’ять років підряд беру участь у науково-краєзнавчих конференціях у Бродах, мої статті з’являються в альманахах конференції. Бо раніше друкувався лише по одному разу в такого роду збірниках Житомирської і Луцької конференцій.

 - Отже, є певні напрацювання для нової книжки?

 - Напрацювання є. Але випуск книжки, навіть невеликим тиражем, тепер обходиться дуже дорого. Маю про це добре уявлення, адже рік тому вийшла моя книжка «Володимир Варфалюк: з людьми і для людей» у високоякісному поліграфічному виконанні. Та й книжка «Радивилів у перегуках віків» (2014) навряд чи була б можлива без суттєвої фінансової допомоги міського голови Миколи Аракеловича Карапетяна.

 - Мені випало бути редактором твоєї поетичної збірки «Слова» (2014), готував твої добірки віршів для журналу «Погорина». Знаходиш час і на віршування?

 - Знаходжу. Але нечасто. Більше люблю читати чужу поезію. До речі, ось цю поетичну книжку та інші мої збірки, які не виходили окремими книжками, можна знайти в Інтернеті.

 - Для тих, хто хотів би займатися краєзнавством, що міг би порадити?

 - Ну, це, можливо, порада для старшокласників, які хотіли б стати істориками. Почніть з історії своєї родини, дійдіть до найдавніших попередників, про яких ще є інформація, зберіть фотознімки. Замалюйте якнайдокладніше відображене у фактах «родинне дерево». Великий малюнок чи плакат з ілюстраціями може стати окрасою дому. Саме так я пробував зацікавити старшокласників, коли в 1999 – 2013 роках вів уроки краєзнавства в Радивилівському загальноосвітньому ліцеї.

 - А що для краєзнавства дає твоє захоплення фотосправою?

 - Напевно, допомагає уважніше придивлятися до цікавих місць. І не тільки місць нашого краю. Перший фотоапарат мені купили, коли ще був старшокласником, у середині 60-х років. Шкільні роки я прожив у селищі Клевань недалеко від Рівного, а там є середньовічний замок. Ось там і фотографував, і започатковував у собі інтерес до старовини.

 - Твій фотоальбом «Личаківський цвинтар: випадковий погляд», де представлено понад 700 знімків, уже зібрав в Інтернеті майже 530 тисяч переглядів.

 - Цей альбом увібрав знімки чотирьох років. Є в Інтернеті і інші мої фотоальбоми. Регулярно виставляю в соцмережах і нововиявлені старі фотознімки, які стосуються Радивилівщини та нашого краю. Хочеться, щоб про Радивилів і наш край знало більше людей, щоб радивилівці пишалися своїм містом.

 - Дякую за розповідь. І нових тобі творчих успіхів!

 - Спасибі.

 Розпитував Євген Цимбалюк,

член Національної спілки письменників України, журналіст.

24 вересня 2017 року.

Україна – це саме Край (але не лише в значенні "країна", а в значенні Вістря боротьби, Форпосту), як Передній Край бойових дій, і аж ніяка не «малая "окраина" большой империи». Україна як земля з коренним стародавнім етносом (що звалася і Араттою і Скіфією і Київською Руссю), споконвіку стоїть на перетині великих цивілізаційних шляхів "із варяг в греки" і зі сходу на захід!

Калинові зорі в калиновім краї,

Фильм Алексея Учителя «Край» стал лидером российского кинопроката. За первый уикенд проката картина заработала 2,5 миллиона долларов.  Бюджет фильма, главную роль в котором исполнил Владимир Машков,  составляет около 11 миллионов долларов. Примечательно, что «Край»  выдвинут от России на соискание премии «Оскар».

Під таким девізом інспектори Державної автоінспекції  побили члена МГО «Українська Громада» та ГОТП «Край» Андрія Савицького. Потерпілий рішуче налаштований довести справу до кінця та притягнути до відповідальності правоохоронців, які перевищили свої посадові повноваження і мають бути  покарані.

Боротися із протиправними діями інспекторів ДАІ можна, шляхом об’єднання і розуміння свої конституційних прав!

Детальніше: http://ukrhromada.org/ua/media/news/item/808/

                                                             

                                                                      

                                                                          

                                                 

 

Хочу такой же!

.