мертвий сорому не має
Повість врем'яних літ

Віктор Баранов
До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

Джерело: Вечірній Київ 10 липня 1999 року

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей, Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці: Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, Коли ми, українці, забули, що ми - українці?                                                                              (Віктор Баранов)

Ми є. Ми є на цій землі.

Мов ті дерева. Мов травинки.

Мов золотисті береги,

В яких ріка несе піщинки

               життів людських у небуття:

Лиш спомин тихий – та й по всьому,

І знову плин, і забуття.

Чи був, чи ні. Чи прав, чи схибив...

 

Мине у всіх земне життя,

Та в Небесах у нас є крила,

І книга записів Буття

Іще ніколи не горіла.

 

Там кожне ім’я – то рядок,

Що про життя чиєсь розкаже.

Там знає всяк, хто – він, хто – Бог,

І кожна думка вічність важить.

 

Там все записано. То – карб,

Що пише долі всі поволі:

Хто – цар, хто – злодій, а хто – раб,

Хто годен волі, хто – неволі.

 

Ми є. І в кожному із нас

Є й Світло, і Любов, і Бог.

І як терпіти вже несила,

Твори життя – одне за двох.

 

Не час іще ламати спис -

Він ще згодиться, Воїн Волі,

Чи бій той скоро?..

                               Вгору й вниз

Гойдаємось на хвилях Долі…

 

Не думай ні про що лихе,

Знайди в душі любов і спокій –

І сумнів скоро промине,

Бо в світі ми не одинокі.

 

Ми є. І будемо повік.

Своєю вірою багаті,

Ми зустрічаєм новий вік

У своїй рідній білій хаті.

 

Вся Україна – мов хатина.

Як ти господар – в хаті рай.

Коли ж холоп у ріднім домі,

Тоді й з палацу хоч тікай.

 

Ми є. Розправимо ж всі плечі,

З’єднаєм силу наших рук,

Щоб люди всі на цій планеті

Пізнали український дух –

 

Дзвінкий, мов пісня, і міцний, мов криця,

М’який, мов мамине тепло.

І скиглити нам, браття, не годиться,

Бо наше серце – ожило…

 

Ще залишки рабів сидять у нас, немов у  мушлі,

Та світло Боже омиває нам серця.

Ненависть хай покине наші душі.

І хай Любов нам зцілює життя.

Серпень-жовтень 2005 р.