– Будемо знайомі, – знову настала тиша, потім почувся шурхіт газетного паперу, – тьху ти! Газетка то березнева! А нині вже майже кінець квітня... Так прокидайся вже, годі прикидатися!

Олег відкрив очі. Сонячне світло засліпило, змусивши його знову їх закрити. Поступово він звик до світла. Майже літніє небо не віщувало непогоди. Жодного хмарки, лишень десь на горизонті маячіла тоненька сіра смужка. Кілька хвилин Олег насолоджувався синявою, думаючи про те, що вони з Васильком вже давно збиралися з'їздити на рибалку, а все ніяк не виходило. То у нього, то у Василька. Ось завжди так. Ні на що часу немає. То робота, то ще якісь справи обов'язково з'являться. Та й справи то, начебто, не особливо й важливі, можна їх і відкласти. Це ж то щастя – побути на природі, далеко від міста, сидіти собі на березі озерця з вудкою в руках, слухати, як птахи співають... Так, на наступні вихідні обов'язково потрібно поїхати. Прямо з ночівлею. Взяти намет і рвонути в суботу. Відключити телефон, щоб не діставав ніхто і відпочивати. Потрібно тільки свічки запалювання поміняти в машині, а то останнім часом...

Стоп! Машина! Олег одним різким рухом піднявся на ноги. За секунду пам'ять повернулася до нього повністю. До того самого моменту, коли він вирішив обігнати повільно повзучу по трасі фуру. Він розмовляв з кимось по телефону. Відволікся на секунду, а коли знову глянув на дорогу, побачив лише дві яскраві фари прямо перед собою. Потім все ... Темрява.

– Ти чого такий засмиканий? Олег повернув голову на голос і остовпів. На могилі, закинувши ногу на ногу, лежав чоловік. Головою він спирався на залізного хреста, а в руках тримав пошарпаний шматок газети. Судячи із його виразу обличчя і пози, він не відчував ніяких докорів сумління чи інших подібних емоцій. Олег озирнувся. Так, безумовно, він знаходився на кладовищі. Але навіть цей факт його не особливо збентежив. Тут було багато людей. Всі вони вели себе так, наче перебували на пляжі Чорного моря. Хтось неголосно розмовляли між собою, інші просто прогулювались, треті лежали на землі і дрімали. 

– Що за?.. – Олег ледве втримався від міцного слова, – мужик, що тут відбувається взагалі? 

– Де? – чоловік витягнув шию і підняв голову, оглядаючись навколо, – та начебто нічого особливого не відбувається. Все як завжди, – з цими словами він знову ткнувся в газету. 

– Як це нічого? А ти, взагалі, якого ліг на могилу? Зовсім здурів? 

– Моя могила, що хочу, те й роблю, – байдуже відповів чоловік. 

– У сенсі – ТВОЯ? 

– У прямому - моя. Он фотка висить, хочеш – порівняй. 

– Зараз я тобі порівняю, зараз я так тебе порівняю... – Олег рішуче зробив пару кроків, маючи намір скинути з могилою цього вандал, але так і завмер з простягнутою рукою. З фотографії на хресті, на нього дивився точно такий же чоловік, який зараз з байдужим виглядом лежав на пухкої землі. 

Фото не найвдаліше. Могли б і інше вибрати, але і так зійде. Чай не на паспорт же, – посміхнувся відпочиваючий, – тобі ще не приліпили? Ну нічого, потім і у тебе з'явиться, не переймайся. 

Олег повільно обернувся. За спиною стояв дерев'яний хрест, з усіх боків завалений вінками і квітами. На ньому темною фарбою були акуратно виведені його прізвище , ім'я, по-батькові та дві дати через рисочку. 

– Ти тільки не панікуй, Олеже! Я сам два дні нікому не вірив, бігав тут як очманілий. Потім вже усвідомив, звик. Не так тут і погано. 

– Дурні! – в серцях кинув Олег і попрямував до виходу з кладовища. 

– Ти тільки сильно не розганяйтеся, – крикнув йому вслід чоловік, – лоба розіб'єш! 

– Та пішов ти! Пройшовши швидким кроком метрів тридцять, Олег з усього маху налетів на щось тверде. Уважно подивившись перед собою, він не побачив ніяких перешкод і знову попрямував вперед , тут же ткнувшись в невидиму стіну ще раз. 

- Та що ж це таке? – витягнувши руки перед себе, він повільно рушив вперед. Руки вперлися у щось тверде і холодне. З боку він нагадував міма, який обмацує уявну стіну. Різниця була лише в тому, що стіна була цілком матеріальною, тільки невидимою. Відійшовши на кілька метрів, Олег розігнався і щосили кинувся плечем на перешкоду. З таким же успіхом він міг спробувати зрушити з місцем багатоповерхівку. Ніякого толку. Нічого не розуміючи, він повільно попрямував до, вже знайомого йому, чоловіка. 

– Мужик, це що там за стінка? Щось я не зрозумію. 

– Ми її зона називаємо. А ти як хочеш. 

– А вихід де? Де дірка? 

– Нема дірки, – посміхнувся чоловік, – скільки років? 

– Які роки? Що - скільки? 

– Тобі скільки років? 

– Двадцять дев'ять, а що? 

– Ну ось, значить, радіус твоєї зони 29 метрів. Центр – твоя могилка. В її межах може ходити де завгодно. Далі не вийде. Мені ось 43 було. У мене вона трохи більша. Слухайте, а ось тут в газетці пише, що на Марсі скоро полетить. Правда? 

– На снікерс полетять. Мужик, я що, направду помер чи що? І що це за цікава арифметика така? Метри-роки? 

- Ну ось така. Яка є. Нічого не поробиш. У нас тут баба Дуся є одна, з сусіднього ряду, в 96 років померла. Ми її так і називаємо – Баба Дуся Стометрівка, – чоловік розсміявся, – так ось у неї зона до самого будиночка сторожа доходить. А у нього телевізор невеличкий там стоїть. Ось вона туди ходить серіали дивитися через вікно. Ну і новини останні нам розповідає, а то тут з цим зовсім туго. 

– Мужик, я правда помер? 

– Правда, правда. І чим швидше ти до цього звикнеш, тим простіше тобі буде. Мене, до речі, Андрій звуть. Будемо знайомі. 

– Олег ... – розгублено вимовив молодик. 

– Та знаю, – посміхнувся Андрій, – ми тут всі підписані, як в картотеці. Цукерку маєш? 

Олег хитнув головою і сів на землю, намагаючись намацати в кишені пачку сигарет.

– Курити хочеш? Не вийде, – сказав Андрій, – сигарет повно, люди приносять, а ось сірники залишити або запальничку – розуму ні у кого не вистачає. Кажуть, на тому кінці у когось є, але, сам розумієш, що не допросишся. По-перше, сам не сходиш через зону, доводиться як в тій грі, передавати через когось. А по-друге, ніхто не дасть з тієї ж причини. Сам один раз комусь газетку передав почитати і все, з кінцями... Так що кидай. 

– А спите ви де? 

– Смішний ти. Ти ж помер! Де хочеш, там і спи. Тобі зараз добре – он скільки квітів! Як король буде спати перший час. І земля ще пухка. Потім, звичайно, жорсткіше буде. Деяким щастить – їм родичі лавочки ставлять. На них зручніше, ніж на землі... Родичі всякі бувають... У тебе їх багато? 

– Кого? 

– Родичів, питаю, багато? 

– Ну ... Як у всіх. 

– А у мене тут дружина тільки залишилася. Діти роз'їхалися, рідко приїжджають. А дружина як прийде, зразу давай сльози лити. Ні, щоб розповісти, що нового в світі діється, анекдот якийсь новий, наприклад. Або книжку якусь принести ... Ні, лише сльозами заливається... Ось дочекаюся я її тут, настукаю по голові за те, що вона така неінформативна у мене. 

– А з ними якось спілкуватися можна? 

– Олеже, ну ти як маленький прям! Ні звичайно! Ми то їх і чуємо і бачимо, а вони ж думають, що ми вже десь незрозуміло де. Але це ж не їх вина, в принципі... А розповісти не вийде ніяк. Так що будеш своїх зустрічати, проводжати, а ось поговорити ні вийде.

Андрій засовався і перекинувся на бік, підставивши руку під голову. 

– Хоч би подушку хто приніс...

– І скільки ж нам тут сидіти, га? 

– Так я ж звідки знаю? Поки що ніхто нікуди не йшов. Усі, кого принесли, тут і знаходяться. Ти не переживай, звикнеш. Нудно буває, але нічого. 

Олег в розпачі обхопив голову руками. 

– Тобто, всі ці казки про рай і пекло – це все обман? Вигадки? Нічого і немає насправді, а після смерті всі будемо вічно стирчати біля свохш гниючих кісток? Так чи що? 

– Ні, Олеже. Ти ще не зрозумів чи що? І пекло є і рай. Тільки люди не зовсім правильно їх тлумачать. 

– Ну і де ж вони? Чому тоді я тут? 

Андрій зітхнув і, схопившись за хрест, сів на могилі. 

– Життя, Олежику, це і є рай. Справжнісінький. Я не знаю – чи є на світі Бог, але якщо він є, то він дуже щедрий. Він відразу відправляє нас в рай. Зараз ти ще не розумієш всього, а через деякий час ти сам побачиш, який ти був щасливим поки жив. Ти міг робити все що завгодно. А ось зараз у тебе є тільки шматок землі з радіусом в 29 метрів, по якому ти можеш подорожувати і побачення з родичами кілька разів на рік. Все! Більше у тебе нічого немає, - Андрій ненадовго замовк, - шкода, що цього не розуміють люди за життя. Ниють, як все погано, як важко жити, скільки у них проблем... Знав би я наперед, що все буде саме так, я б, Олеже, свого часу в раю не витрачав так бездумно. Але, на жаль, живим людям це не дано знати.

 Андрій протер рукавом своє фото і подивився на Олега. 

– Ось такі справи, друже... Так що звикай, – з цими словами він дістав щось із кишені і кинув Олегу. Той підняв руку і затис в кулаці летючий предмет. Розкривши долоню, він побачив на ній маленьку цукерку, загорнуту в червоно-білий фантик. 

– Барбарис, – вголос сказав Олег. 

– Ага. Подарунок від райських жителів, – Андрій знову приліг на землю і розкрив газету...