Хотілося б торкнутися такої теми, як совість. Про неї можна говорити різне, але факт в тому, що вона є, вона існує реально. Людині властиво шукати виправдання своїм вчинкам, особливо якщо вона відчуває, що чинить неправильно. І в першу чергу, вона шукає їх не для когось ще, вона шукає їх для самої себе. Це не добре і не погано, це просто невід'ємна частина людської природи... Людина народжується з чистою совістю. Але, йдучи по життю і живучи в суспільстві з спотвореними цінностями, людина може осквернити совість.

Чи індивідуальна совість? Совість для кожного має свій якісний склад. Він різний, як і методи виправлення власних помилок. Звідси різниця між людьми і їх схожість.  Совість або є, або її немає. Її не може бути або не бути наполовину. Совість - це той критерій, який дозволяє оцінити правильність або неправильність подій, що відбуваються, і вчинків. Це колія вибору наших рішень і дій. З одного боку вона обмежена відчуттям провини, з іншої - образи. Це, по суті, межі нашого внутрішнього світу, за які не можна переступати.

Сьогодні якийсь особливий ностальгійний настрій...Думки вилітають з голови...Вони наче зошит в клітинку чи в лінійку; водопад чи липке павутиння; теплі хвильки чи слизький червячок, що точить наш спокій; блискавка чи чудернацьке мереживо...

Почала задумуватись над тим,чи варто довіряти людям... І вже вкотре переконуюсь, що ні!

Виявляється я дуже погано розбираюся в людях...Завжди  дуже важливо обдумувати свої та чужі вчинки, просто їх аналізувати. Це корисно, але я, на жаль, не завжди це роблю, просто живу, ні про що особливо не задумуючись. І довіряю! Але, як помічаю, це ні до чого хорошого не приводить, іноді навіть навпаки...  Не розумію вчинків багатьох людей... Можливо справа в тому, що багатьом довіряю? Не лише найближчим. А  чи потрібно? Відтепер вирішила, що буду намагатися прискіпливіше ставитися до людей та обдумувати їхні дії та вчинки...