Вирок українському солдатові Віталієві Марківу шокує невідповідностями. Суд італійського міста Павія звинуватив бійця у вбивстві італійського журналіста Андреа Роккеллі, якого він не знав особисто й до якого не міг мати жодних образ, претензій чи ворожості. 24 травня 2014 року, у день загибелі Роккеллі на околицях Слов’янська, Марків охороняв телевежу на горі Карачун — за 2 км від смертоносних для італійського журналіста та його перекладача, росіянина Андрєя Міронова, обстрілів. Навіть якби хотів, із такої відстані він ніяк не роздивився б, хто саме їде в бік фабрики «Зевс Кераміка» у звичайній цивільній автівці без позначки «Преса». Ще важливіше інше: у нього не було підстав вишукувати конкретних іноземних журналістів, щоб вкоротити їм віку. Ані Марків проти преси жодних упереджень не мав, ані українська армія своїм солдатам завдання знищувати журналістів не ставила.

 Читайте також: Справа Марківа: війна репутацій та її заручники

 Брак доказів

Навмисне, свідоме вбивство — це передовсім мотивація та докази. Повний текст судового рішення включно з мотивувальною частиною ще не оприлюднено. Проте згідно з відкритими джерелами та репортажами із судових слухань ані мотиву вбивства, ані конкретних доказів його спланованої організації італійське обвинувачення не виявило. «Протягом 17 судових засідань сторона обвинувачення не навела жодного доказу, який підтвердив би, що Віталій Марків чи будь-який інший український військовий 24 травня 2014 року виявив групу журналістів, стріляв по ній чи давав комусь координати або наказ для обстрілу», — свідчить Олесь Городецький, голова Християнського товариства українців в Італії, який був присутній на всіх судових засіданнях у справі Марківа.

 «Обурення міжнародної журналістської спільноти зростає, — написав на своїй сторінці у Facebook італійський журналіст Крістіано Тіназзі, який працює над документальним фільмом про справу Марківа — Роккеллі. — Для більшості з нас вирок солдатові за те, що він стріляв, здається приголомшливим, тим більше коли немає доказів, що стріляв або давав накази стріляти в журналістів у зоні боїв саме він. З відстані 2 км. По машині без ідентифікаційних знаків із невідомими особами всередині. У зоні, де озброєні бойовики та проросійські сепаратисти пересувалися саме в таких машинах. У гарячій зоні, про яку чимало колег говорило як про небезпечну. Загиблі припустилися легковажності й поплатилися за це життям. Багато хто з нас втратив на війні друзів або колег, але ніхто ніколи й не думав шукати винних. На війні свої правила. Ти працюєш під бомбардуванням і відповідаєш за себе. Я не знаю, винним чи безвинним є солдат Марків. Проте знаю, що не можна засуджувати людей за необґрунтованими свідченнями та непрямими доказами. Не можна відправляти людину за ґрати, посилаючись на бездоказову публікацію в пресі. Не було засідки. Це війна. Крапка. Подібне трапилося зі мною в Лівії та в Сирії. Це сталося з багатьма колегами, як-от Франческа Манноччі або Алессіо Ромензі. Журналісти гинули в Лівії та в Іраку, у Південному Судані та Сирії, у Сомалі та Афганістані, а хтось скалічився. На війні як на війні. Це лайно, звичайно, проте ніхто не змушував нас туди їхати».

 Массіміліано Міллей, інший італійський журналіст, розповів у репортажі для часопису Milano Today: «Знаходилися люди, які намагалися влаштувати тертя з українцями після засідань суду в цій справі». Аплодисменти адвокатові Марківа Раффаеле делла Валле називали «провокаційними», вітання «Слава Україні» — обурливим, групові фото українців біля залу суду — «неприпустимими». «Деяких учасників слухань назвали «бритоголовими» з «круглими обличчями», ображаючи коротко підстрижених людей, які не мали жодного стосунку до ультраправих, — зазначив у статті Міллей. — Правда ж полягає в тому, що в Україні, мабуть, набагато менше нацистів, ніж у самій Італії».

 Попри відсутність доказів, суд міста Павія, де народився загиблий журналіст Андреа Роккеллі, засудив українського бійця Віталія Марківа до 24 років в’язниці. «Ганебний вирок, аналогів якого я не бачив у своїй 56-річній кар’єрі», — сказав Раффаеле делла Валле, котрий уже працює над апеляцією, яку планує подати до розгляду в листопаді. Як же сталося, що італійське судочинство дійшло таких суперечливих висновків? Спробуємо розібратися.

 Дивіться також: "Свободу Марківу!" Протест проти суду над українським військовим в Італії

 Брак свідків

Насамперед є серйозні зауваження до якості слідства. Попри запрошення української сторони, італійські слідчі не побажали їхати на місце події, щоб подивитися своїми очима, де загинув Роккеллі, а де на той час перебував Марків, і поспілкуватися з очевидцями подій. Єдиним безпосереднім свідком з боку обвинувачення виступив французький фотограф Вільям Роґелон, який їхав у бік фабрики «Зевс Кераміка» в одній автівці з Роккеллі та Міроновим. Слідство також спирається на свідчення двох італійських журналістів: Ілларії Морані та Марчелло Фаучі. Останній спілкувався по телефону з Марківим після загибелі Роккеллі, а Морані, за її словами, лише чула розмову по гучному зв’язку та використала її для короткої публікації в газеті Corriere della Serra. Тоді як адвокат Марківа до Слов’янська приїздив. Працював із документами, людьми, побував на місці подій, піднявся на Карачун і спустився до яру, де ховалися від обстрілу журналісти. Проте слідство його доробок до справи не долучило. Чому? Було б добре, якби апеляційний суд відповів на це запитання.

 Дуже схоже, що Віталій Марків став зручною фігурою для суду Павії передовсім через своє подвійне громадянство — українське та італійське. «Віталій жив в Італії з 15 років, — розповіла Тижню мати засудженого Оксана Максимчук. — Він поїхав на Майдан, там познайомився з майбутньою дружиною Діаною. Звідти пішов захищати Україну на Схід за контрактом із Національною гвардією. Італійські журналісти зверталися до нього по інформацію, бо він знав мову. З Марчелло Фаучі він познайомився в Києві. Він зателефонував Віталію після загибелі Роккеллі. Від нього син дізнався про цю смерть та про самого фотожурналіста. З Роккеллі Віталій знайомий не був, з Ілларією Морані, авторкою статті в Corriere della Serra, також. А от Фаучі навіть навідував його в лікарні, син подарував йому бронежилет. Це було майже через півроку після загибелі Роккеллі. Якщо Фаучі вважав Віталія вбивцею свого колеги, хіба він так поводився б?».

 Згідно з репортажами радіо «Свобода» із судових засідань Фаучі та Морані не здавалися переконливими свідками. Перший не згадав місця й точного змісту розмови, до якої не було магнітофонного запису. Друга не змогла пригадати, якою мовою відбувалося спілкування: італійською, англійською чи сумішшю обох. У публікації Морані Марків зі звичайного солдата «перетворився» на капітана. Певне, щоб текст сприймався вагомішим. «Заголовок не мій», — уточнила в суді Ілларія, яка відмовляється спілкуватися на тему Марківа з українськими колегами. І додала, що «впізнати» в Марківі керівника на підставі виразу «мої люди», який той буцімто вживав.

 Переказ відповіді Марківа в публікації Corriere della Serra звучав так: «Тут не жартують, не потрібно наближатися, це стратегічне місце для нас. Як правило, ми не стріляємо в бік міста й по цивільних, але, тільки-но бачимо якийсь рух, заряджаємо важку артилерію. Так і сталося з машиною двох журналістів та перекладача. Ми звідси стріляємо в радіусі півтора кілометра. Тут немає чіткого фронту. Це не війна, як у Лівії. Є дії, розкидані по всьому місту, чекаємо лише наказу для фінальної атаки».

 «Цей довільний виклад відповідей «капітана» став підставою для того, щоб висловити «підозру» Марківу, — розповів Тижню Олесь Городецький. — Прокуратура побачила в тексті, який опублікувала Морані, «миттєве й спонтанне визнання себе відповідальним за вбивство італійського фотографа» з боку Віталія».

 Свідчення Вільяма Роґелона не викликають цілковитої довіри вже тому, що впродовж трьох років вони зазнали суттєвих змін. Після повернення до Франції Роґелон звернувся до французької прокуратури з метою, як він пояснив, домогтися справедливості щодо загиблих колег, а також відшкодувати витрати на лікування травми. Якщо в жовтні 2014-го він казав французьким прокурорам, що не певен, звідки лунали постріли, то в італійському суді в нього вже з’явилася впевненість, ніби стріляли з українського боку. Траєкторії пострілів італійське слідство на місці подій не досліджувало, слідчого експерименту не проводило. Проте навіть якби виявилося, що постріли йшли з українських позицій, це ніяк не доводить навмисної причетності до них солдата Марківа.

 Вільям Роґелон, як і Ілларія Морані, не поспішають відповідати на запитання української преси. Проте спогадами про ті гарячі дні поділився з «Громадським» французький журналіст Поль Ґоґо. Він теж був у Слов’янську, і Роґелон саме йому телефонував у день обстрілу. «Я жив із ним три чи чотири дні в Донецьку. Він прийшов жити з нами, і від самого початку ми зрозуміли, що це був один із перших таких його досвідів», — розповів Ґоґо. Роґелон, згадують й інші французькі журналісти, поводився легковажно та самовпевнено, зовсім не орієнтувався в тому, що відбувається на Донбасі, запитував у колег, «хто поганий, а хто хороший», де чиї позиції. Також Поль Ґоґо розказав, що вранці, коли загинули Міронов і Роккеллі, Роґелон підбивав інших фрилансерів поїхати до Слов’янська, бо в Донецьку стало нудно. А після загибелі колег у паніці телефонував до Ґоґо. «Він не казав мені про обстріл з боку військових або сепаратистів, він просто не знав, що сталося. Він не знав, де він», — засвідчив Поль.

 Читайте також: Що писали італійські ЗМІ про вирок Віталію Марківу

 Брак справедливості

 Перекручені шматки чужого інтерв’ю, розмиті спогади, неточні свідчення, а головне — жодного доказу безпосередньої причетності конкретного солдата Марківа до трагічних подій, що сталися на околицях Слов’янська в травні 2014-го. Навіть якщо Роккеллі та Міронов, як і Роґелон, заїхали на територію України з акредитацією від сепаратистів, українська армія не мала ані підстав, ані наказу вести саме по них вогонь на знищення. Ні Роккеллі, ні Міронов не були прокремлівськими пропагандистами. Очевидно, вони просто не встигли оформити українську акредитацію. Та факт є факт: про присутність іноземних репортерів у зоні боїв Україна не знала.

 Вирок солдатові Марківу — це не тільки зламана доля хлопця, який став на захист своєї Батьківщини й опинився в недоброму місці в недобрий час. Судове рішення є дуже небезпечним прецедентом, що запроваджує колективну відповідальність воюючих армій за цивільні втрати. Суд Павії вперше в Європі присудив компенсації за смерть Роккеллі двом журналістським структурам: асоціації фотографів CesuraLab, яку заснував загиблий, на суму €10 тис., і Національній федерації італійської преси на суму €5 тис. Вільям Роґелон у своєму Twitter хвалиться «здобутком на захист свободи міжнародної преси» й також сподівається на подальші компенсації. Проте чи готовий світ садити на лаву підсудних цілі армії, коли знову, під час потужного обстрілу, загине журналіст? Хай там як жорстко це пролунає, але кожен сам відповідає за той ризик, який бере на себе, коли йде на війну з рушницею чи з фотокамерою. Про навмисне вбивство журналіста на війні можна казати, коли доведене свідоме полювання за ним. Інакше це трагічний випадок.

 Журналістська солідарність — це добра справа, але не тоді, коли вона стає об’єктом зовнішніх маніпуляцій з боку корисливих авантюристів, політично зацікавлених кіл або бюрократів від правозахисту в пошуках слави. Справедливий суд для солдата Марківа мав би стати справою честі для європейської преси. Хоча б тому, що в ній забагато саме журналістської непрофесійності та безвідповідальності. Свобода слова та свобода маніпуляцій — різні речі. Як і фахова робота в гарячих точках та військовий туризм.

 «Віталій тримається добре, по-бойовому, — сказала мама бійця в розмові з Тижнем. — Він вважає себе солдатом, якому випало важке випробування. Чи вірить у справедливість італійського суду? Намагається вірити. А що залишається?».