Щасливі не пишуть.
Вони надто стурбовані своїм щастям.
Куди б його притулити? -
Мучать питаннями родину.


- Постав його у кутку, -
Радить батько. -
Моє теж там стоїть ще з весілля.

- Краще оправ у рамку 
І почепи на стіні,
Щоб я не розбила, 
Коли прибиратиму в хаті, -
Каже матір.

- Заховай його, дитино, до скрині, -
Підказує бабця. -
Люди мають лихе око,
Ще зурочать, нехай їм грець...

Щастя - то велика морока.
Ось я на балконі у Києві
Відкорковую пиво.
Сонячне світло падає навскіс
На порожні пляшки.

Навіщо мені щастя, цей наркотик життя? -
Запитую в себе
Й перекреслюю в зошиті 
Мертві слова...

Василь Терещук 
5 червня 2011 року

  …А ще у нас зими не відбулось.
Йдуть хмари, навантажені дощами.
І вітер цілий день, неначе лось,
Гребе копитом золото піщане.

Я мало сплю.
Вдивляюсь за вікно.
Туман у Понті. Сонний шерхіт мідій.
А вчора після півночі Овідій
Приніс пісні і молоде вино.
Журився, що півосені хворів,
Що дах прогнив, рука тремтить стареча.
Та пам"ять, мов невпинна кровотеча,
Все повертає у жорстокий Рим.
І плащ його зимовим штормом пах,
Що падав на розхитані причали.
І довго очі щось його кричали.
Та пісня запікалась на губах.

До ранку я світив свої вогні.
Сидів і думав, спершись на коліна:
Чи зможе тілом вижити країна,
Коли її душа у вигнанні?

Боже, пошли у метро мені дівчину,

схожу на тебе, двадцятидвохлітню,

сонну і теплу,

як хліб після печі,

не знайдену ще ніким,

не відкриту, як зірка.

 

Вагон летить  крізь щурячі нори.

Стіни тунелю

обдирають до крові обличчя.

Двоє хлопців поруч

розмовляють заголосно,

Бо хочуть, щоб світ їх почув.

А я шепочу:

Боже, пошли у метро мені дівчину,

Схожу на тебе…