Купив нещодавно собі ноутбук. З усього мого комп'ютерного різноманіття (включаючи давно померлі зразки) - це найпотужніша річ. Навіть деякі ігри тягне.
Але диво техніки, у кращому разі, вмикається кілька разів на тиждень на пару годин увечері. Часто просто стоїть на столі із закритою кришкою. Чому? Не особливо є коли і, що найголовніше, не цікаво.
Комп'ютер і НЕ ЦІКАВО! Я мацаю свій лоб, але не знаходжу ознак психічної гарячки. Чомусь стає сумно, бо, здається, у мені щось померло і те, що померло, ніколи більше не оживе.
А от колись... Колись, у часи юнацької молодості, комп'ютер для мене був релігією. І це той випадок, коли ти молишся на Бога, якого собі не можеш дозволити.
У 90-ті та і трошки в нульові моя сім'я жила бідно. У 90-ті бували дні, коли не могли купити хліба, а взимку грілись відходами з олійниці (шолупина з соняшника). У нульові стало краще, з їжею проблем не було. З технічних пристроїв удома був телевізор та радіоточка, де вдень сварились депутати, а ввечері навіщось співав Степан Галябарда.
Уперше комп'ютер я побачив у школі, на уроці інформатики. Тоді цікаво було все, навіть гратись з кольором шрифтів у Ворді. А ще малювати в Пейнті якісь абстракції, заповнюючи все однотонним кольором та виводячи жирні лінії.
Та найзахопливіше було грати в шашки. Цим я та мої однокласники займались, коли нас пускали в Комп'ютерний Храм на перервах чи після уроків, бо в кінці кожної партії пьюпіл, який вирвав перемогу в штучного інтелекту, мав за щастя побачити фото оголеної жінки. Ця гра стояла на всіх машинах у класі, до речі. Хто її встановив - досі невідомо, але нехай не впаде на нього гнів праведний.
Тоді я і почав марити власним ПіСі. Не було дня, щоби я матері чи тату не розповідав про переваги наявності в нашому домогосподарстві передової обчислювальної машини, без якої зараз немислимий сучасний світ і дуже важко у навчанні. Кажучи простіше, я канючив комп для ігор, та у відповідь чув лише традиційне: "Нема грошей...".
Після випуску зі школи я поїхав з села в місто, здавати вступні екзамени у вуз, перед іспитами чілився у трикімнатній квартирі двоюрідного брата.
Брат - повна моя протилежність: старший років на сім, розумний і дофіга багатий. Вірніше не він, а його батько, який тоді був великим начальником в одному комунальному підприємстві. За відмінну роботу чи щось таке йому регулярно прилітали надбавки, на які він купив у свою міську квартиру широченний диван, ще один телевізор, японську аудіосистему, з дисковим ченджером, і комп'ютер улюбленому сину. Як я тоді ті екзамени здав, і досі не розумію, бо всі ті візити до братового обійстя пропадали у тенетах віртуальних задоволень.
Скільки заїздів було виграно в Need for Speed Undeground 1, скільки нацистських негідників разом з не менш нацистськими псами було відправлено на той світ в Medal of honor, уже і не згадаєш! Але то були славні часи - місто, залите сяючим неоном, дзенькання тролейбусів і ритмічний стукіт коліс вагона метро, невпинний рух мегаполіса, й асфальт, бетон і павутини дротів вздовж вулиць, і зовсім нове життя за пару місяців, і яскраві картинки на моніторі, на жаль, чужому.
Повертаючись додому, я з жалем згадував принадний відсвіток дисплея, нестримний скрип гальм, шалену музику, адреналін та дівчину з банерів, які я блискавично пролітав на своєму прокачаному Ніссан Скайлан GT-R-V-Spec.
Ех, було життя. Було та згуло.
Комп'ютер у мене таки з'явився... І причому довго чекати не довелось - наприкінці першого курсу батько, причому за долари (так буває, коли знаходиш нормальну роботу), навіз у хату купу різного добра: потужний системник з аж одним гігабайтом оперативи (хоча я тоді замовляв 512 мегабайт, як у багатого однокласника), монітор LG, мишку без коліщатка, клавіатуру, з якої можна було вмикати / вимикати музику, а ще були комп'ютерний стіл, величезне БФУ (принтер+ксерокс+сканер в одному флаконі), колонки з підтримкою 3D-звуку, навушники, які зараз коштують близько 5 тисяч гривень і використовуються діджеями, диски з кінами і музикою, і ще багато інших цікавих техносмаколиків.
Здавалось, у того, хто там, на горі, завідував бажаннями, був поганий пінг, і всі мої численні "От аби...", "Було би непогано..." і, апатичне, "Та ніколи в мене не буде того комп'ютера!" надійшли разом і в один момент. І він (чи то пак, Він) значуще угукнув, дістав свою ультимативну печатку і поставив на моїх проханнях жирне "Не заперечую!". Бо як інакше пояснити таку кількість добра в один вечір?
Я досі пам'ятаю те відчуття, коли ти стоїш посеред зали, а навколо - коробки, пакунки. Все нове, дороге, круте і не чиєсь, а твоє - раз і навіки.
Цей епізод намертво вмерз у стінки морозильної камери мого мозку, і я його знову згадав, коли ішов по коридору до свого офісу, який було заставлено новими меблями. Саме аромат свіжої деревини, який треба заливати у флакони і продавати в ТЦ за тисячі гривень, повернув мене у той кінець грудня 2007-го. Бо саме тоді я вперше почув цей запах.
Зараз же для мене комп'ютер - просто коробочка для Інтернету. Дивно, як все змінилось, бо я тоді, будучи ще вчорашнім школярем, навіть не міг подумати, що в мене раз на два-три роки з'являтиметься якась нова технічна прибамбасина - комп, ноутбук, плеєр, телефон. Скільки їх за цей час змінилось? Навіть складно порахувати. Однак таке різноманіття, нехай часто і в кредит, стало іншим боком - зникла та унікальність сприйняття, яка була колись, немає захвату, ейфорії, радості та трепету, немає мрії. Вона померла, коли в тій кімнаті з`явились численні пакунки та коробки. Після того згадати щось бодай максимально яскраве. Але і трагічного не було! Отож, сиди ото і навроч, і не забудь тричі стукнути кістяшками пальців по чомусь твердому, голова підійде.
І все, що залишилось, лише пам'ять. Тому я і зараз просто обожнюю запах нових меблів. Так пахне моя ностальгія. А як пахне ваша?
.......
