Той вечір...
І лице натхненне,
І рук, мов крил, граційний змах....
І над усім - етюд Шопена,
При двох запалених свічках.
Мелодія краси і цноти заповнює кімнату, дім...
А я перегортаю ноти й милуюсь профілем твоїм,
Волосся білого розмаєм....
І не вві сні, а наяву, тебе вже вкотре, - відкриваю,
Так добре знану, і - нову.
О господи, яке ж ти диво!..
І ноти випуска рука, і свічі гаснуть соромливо,
Й Шопен здивовано змовка....
Коли роки й життя буденне
Любов і нас утомлять вкрай,
Я попрошу: "Етюд Шопена при двох свічках мені заграй".
І в припорошеній замрії,
Під звуки дивні оживу
Й тебе - укотре вже! - відкрию,
Весь вік і знану, і нову;
Весь вік незбагнену й натхненну...
Ні, я нічого не скажу:
Лишь вибачусь перед Шопеном
І знов дві свічки погашу.
І. Немирович