Приймаю день. Йде до скарбнички решта.
Шосе уже автівками гуде.
Риплять асфальтом старомодні мешти,
цілуючи калюжі де-не-де.
Пускає в небо музику генделик.
Цікавинки вигулюють кота.
Моя ж душа сьогодні як метелик:
вона живе, а решта – суєта.
мал. Петра Козловського
коли день новий
то неначе прокляття
і шансів спливає крізь пальці
пісок
коли із думок
догорає багаття
і пам’ять катує
незроблений крок
і виють довкола
потворні химери
і сіє мовчання
небесна блакить,
рибалки із теслею
стукають в двері
і просять до себе
погрітись пустить
Не мовчіть барабани і труби!
Сійте щедро мелодію справ!
Забуття переможених любить,
а не тих, хто свій острах здолав.
Не давайте всевладдя століттю,
бо затопче, знеславить, зітре.
Розсипайтеся громом і міддю,
омолоджуйте звуком старе!
Розганяйте у спогадах морок!
Вкорінитись не дайте ганьбі!
Бо інакше історію ворог
забере неодмінно собі.
Нічної мряки сіється бальзам.
Шукає час прикмети узбережжя.
Порожня тиша молиться лісам,
та чорній досконалості безмежжя.
Повітря мов панянка в паранджі.
Сліпа триває світом одіссея,
і світиться хіба що у душі
дарунок негасимий Прометея.
Міняються і сутність, і фасади,
Під доброчесність мімікрує зло,
А людство наче щойно з зоосаду
Із яблучком надкушеним зійшло.
Втрачає на непотріб зайві сили,
Штовхає прикрих вчинків доміно,
І бідкається з того, що зробило,
Коли усе поламано давно.
Не чекай на дива, мій сину,
не буває судьба м’яка,
вороженьки самі не згинуть,
якщо в них не всадить кілка.
Той, хто вірить лише надії,
той втрачає даремно час:
усміхається доля діям,
а не снам інфантильних мас.
Реальність вибивається із рук.
Блукає снів примарних світом сила.
Нема уже на клоунах перук,
і грим з мармиз потворних справи змили.
Немов опара сходить пишно лють.
Думки поволі гаснуть кольорові,
бо упирі з минулого повзуть
на запах недосмоктаної крові.
А потім – літо, літо, літо!
Троянди вляжуться на тин,
і вибиватимуть копита
зірки з асфальтових глибин.
Замерехтять роси карати,
напнеться пругу тятива,
і жовті розсипи курчаток
схова від шуляка трава.
Де під аґукання луни
Рибалка місяць ловить хмару,
Де сон собі шукає пару
І тіней ковзають човни,
Де всі загублено слова,
Де в них уже нема потреби,
Бо зорі захопили небо,
Ти чуєш, як росте трава?
мал. Юрія Нагулко
До чого та зимова мова?
Морозу нащо ті сліди,
як хвиля падає квіткова
на розкуйовджені сади?
І вже під небом ясно-синім,
де сонце плаває руде,
першомедове ворожіння
у душу солодко гуде.
