Холодний дощ небесна сіє вата.

Виблискує квадратиками брук.

Така печаль – на слово полювати,

коли воно відбилося від рук.

Десь ходить, наїжачене і дике,

обламуючи пальчики суцвіть,

Або комусь чужому тихим криком

у душу розтривожену кричить.

Було ж отут – і ось уже в тумані

занурених у темряву віків,

Не допоможуть й тисячі капканів

розкиданих по світу словників.

Ну де ж ти, слово? Де твоя криївка?

Окрай яких ти грієшся багать?..

Воложить дощ. Виблискує бруківка.

І тільки ноги лунко тупотять.

Він був музика. Нотний чарівник.

Дієзи щедро сіяв та бемолі.

Ходив довкола неспокійний вік,

тримаючи небесну парасолю.

Хтось десь молився. Правив. Жито жав.

За війнами летіла смерть з косою.

А він роботи іншої не знав,

як дивною ділитися красою.

Вже інший час у вікнах розтає.

Проблеми скрізь нові і всюдисущі.

Нема музики. Музика ще є.

І є краса, тонка і невмируща.

Бозони. Інформація. Пептиди.

Прогресу кінь копитом землю б’є.

А десь за морем привид Атлантиди

напевне й досі дивовижний є.

Бездушності латає чорні діри.

Історій дивних пише полотно.

Живе собі і просить трохи віри

у те, що осягнути не дано.

Нічкою вкрились ліси,

спокій загойдує весну,

зоряні бігають пси,

живність вартують небесну.

Сіють тривогу сичі,

часу тече хаотичність,

місяць дріма на плечі

дубу, старого як вічність.

От і немає доби,

і негаразди минули.

Спи, моє серденько, спи.

Люлі, ріднесеньке, люлі.

Ще був мороз. І терен ще не цвів.

Іще поля не зеленіли в душу.

Іще було доволі тихих снів,

і зорепад ночами в безвість юшив.

Ще небеса любили самоту

і млявості тримало павутиння…

Я чув весну. Я чув її ходу

та ручаїв холодних бурмотіння.

О, диво! Диво дивокосе!

О, очі! Очі неземні!

Чи не за вами сіяв сльози

котрийсь хлопчина навесні?

Чи то не ви пекли морозом,

що леденіли ручаї?

Чи не тому губили розум

у верболозах солов’ї?

Про вас нічні шепочуть зливи.

За вами з туги сохне без.

О, диво! Дивокосе диво,

творіння пекла чи небес.

Стара русалко, не чекай на диво,

бо час стоять на місці не привик.

Минуло все і коси твої сиві

розчеше ну хіба що лісовик.

Залиш на інших марну цю турботу,

нехай вона молодших стереже,

Та й озеро твоє давно болото,

і шлях сюди загублено уже.

А ти була колись така красива!

А як співав довкола світлий ліс!..

Русалко сива, о, русалко сива,

не витрачай на марне зайвих сліз…

Де сива мати сіє мак,

Де сонця золото черлене,

На свіжій латці сірозему

Шука поживи гордий грак.

Десь ходять табором віки,

Комашка кожна хоче жити,

Сюди ж приходять тільки діти

Хитати спогадом думки.

Хай будуть тут хоча б отак,

Хай знають радощі і міру,

І буде мак дивитись щиро,

І про своє мовчати грак.

Де хатка-білобока

не зводить оченяток

з розпатланої грушки

і сивий світить без,

Двором гаса жовточки

незграбних каченяток,

і пес дріма у буді,

старий, розумний пес.

Там сонце на паркані

поволі сушить глека,

і вітер тихо пестить

голівоньки суцвіть,

А у садку блукає

задумливий лелека,

чи в брилику гніздечка

морзянку цокотить.

Там навіть в день спекотний

є прохолоди ласка,

бо у яру струмочка

видзенькує хода,

І в тім краю давненько

живе старенька казка,

що слухачів з дороги

постійно вигляда.

чи ти взуваєш

потерті берці

чи модні «кроси»

чи зовсім босий

чи грає радість

в твоєму серці

чи дика тиша

мовчить морозом

чи можеш легко

ушкварить Баха

отак що світ

перекине дригом

чи ти лежиш по роботі

лахом

і ноги виють

холодним криком

якщо ти й досі

іще не покруч

якщо на совість

лишилась сила

то значить янгол

з тобою поруч

блука і зараз

он чуєш крила?