Пішла душа топтати закаблуки.

Хитає світом, дрібно тупотить.

Й у світі ще нема такої штуки,

яка б могла цю душу зупинить.

Танцюй, душа! Поводься, наче діти,

забудь про рамки, правила і час:

Ми маєм встигнуть все на цьому світі,

допоки світ цей відає про нас.

не вщухає

дощить

дощить

мокре небо лягло

на плота

змито залишки тих століть

де у спеки була

робота

до землі пригина

траву

поступилась весна

правами

все пливе

і я теж

пливу

в нескінченність пливу

словами

Холодний місяць гострить лезо.

Крихкий будує тиша храм.

Чого Ви плачете, принцесо?

Ви й досі вірите казкам?

Хіба для смутку є причина?

Пощо ганьбить свою судьбу?

Бо рицар хто? Брудний мужчина,

що любить бійку і гульбу.

Він не полюбить Вас до скону.

Він у походи дремене.

Повірте, серденько, дракону.

Кохайте, серденько, мене.

іди угору

смійся

плач

і у слова складай

думки

великий копай

сонця м’яч

люби і людство

і книжки

в смарагді чистому трави

лежи

шукай у хмарах знак

роби що хочеш

а живи

бо мертвих духом

повно й так

Весна така красива, Господи!

В садах не чути самоти,

а осінь знову ставить досліди,

і поливає ті сади.

За комір лізе прохолодою,

стирає з неба голубе,

і утішається негодою,

і квіти поспіхом скубе.

Вода і камінь. Дощ і мох.

З народження дорослі діти.

Пощо цей край придумав Бог,

як сам отут не хоче жити?

Ворони з неба кар та кар,

кричать прокльони прямо в душу.

І чорний ковзає драккар –

хижак по здобич знову рушив.

не кажи ні про що

бо у мене від слова застуда

щось у грудях пече

і в думках неприкритий бардак

і катається серце

на хвилях крутих амплітуди

і хвороба ота

все скінчитись не може ніяк

ні про що не кажи

що ти любиш

що думаєш

де ти

що з тобою було

і буде

і чи знаєш мене

ми у різних часах

а можливо й на інших планетах

тільки знаю що сонце

у нас на обох одне

Не вправністю вдачі.

Не волею Бога

долається світу

одвічна інертність.

Не коней сідлає баских

перемога,

Вона полюбляє

напругу та впертість.

Вона засіває кістками могили.

Вона поливає посіяне потом.

Її не буває без духу і сили.

Її не буває без крові й роботи.

Її не лякають

морози і зливи.

Вона не боїться

із нечистю герцю.

Вона не буває із роду красива,

Тож люблять її не очима,

а серцем.

мал. Святослава Пашчука

За синім-синім льоном,

За білим-білим днем,

Де небо б’є поклони,

Спливаючи вогнем,

Де сяє хмарне титло

Над стовбуром сосни,

Живуть надії світлі,

А час і досі ще живий.

Він любить ніч. Він любить зливу.

В його розкритих крилах вій

іще сльозу знайти можливо.

Він знає тугу самоти.

Він знає чисту ніжність сміху.

Тож він продовжує іти,

хоча, здається, надто тихо.