[ Читати далі ]

Поцілунок як жест привітання існував ще в Стародавньому Римі, де були три варіанти вітань:

найближчому оточенню дозволялось цілувати правителя в губи,

звичайні сановники мали цілувати йому руки,

а слуги – його ноги.

А ось в Англії в ХVІ ст., за етикетом, гість мав поцілувати господаря, господиню, їхніх дітей та ще й домашніх тварин.

В Україні зазвичай цілували руку панові, якщо хотіли йому подякувати. Вдячні діти також цілували материні руки. А сьогодні у нас поширюється звичай взагалі цілувати руку  жінці. 

Як і коли це роблять в світі?

В Австрії – винятково у святковій обстановці.

в Польщі – на будь-якому зібранні, як виявлення особливої уваги до жінки.

У нас – роблять це частіше в ході ділових взаємин.

Поборники етикету – французи – добре знають, що під відкритим небом та під час їжі руки жінкам не цілують. У гостях руку цілують тільки господині.

О.Корніяка ("Мистецтво ґречності") радить: цілуючи руку жінці, не підіймати руку до своїх губів, а нахилитися самому. А після поцілунку руку повільно опустити.

Поцілунок в долоню чи в зап'ясток сповіщає про прагнення до інтимних стосунків та невисоку культуру.

Тож цілувати треба в тильну частину пальців.

У сучасному суспільстві у молодят значно більше свободи, ніж було кілька століть тому, адже можна провести своє весілля як заманеться. А раніше існувало безліч обмежень та правил. Наприклад, було не прийнято одружуватися в суботу і одягати під вінець білу сукню. А свідком найчастіше призначався зовсім не найкращий друг і навіть не родич. Ми покопалися в традиціях минулого у пошуках найнесподіваніших весільних чудасій.

У давнину як шафер (він же свідок з боку нареченого) часто виступав не друг і навіть не родич. Виконувати цей обов’язок запрошували справжнього професіонала — найкращого фехтувальника. Його завдання полягало в тому, щоб запобігти можливому зриву весілля.

З дитинства Миколай вів святе життя, яке всіх дивувало. В юнацтві він бажав прийняти чернецтво, але Господь у видінні заборонив йому, вказавши, що він має послужити людям. Справді, обраний Божим промислом єпископом міста Міри в Лікії, святий прославився наверненням багатьох людей до Христа та мудрим керуванням паствою. Під час гонінь імператора Діоклетіана святителя Миколая було ув'язнено, та з приходом до влади Костянтина він повертається до пастви. Хоча святий не лишив після себе ніяких письменницьких праць, саме його святе життя та чисельна кількість чудес пов'язаних із ним свідчить: це була людина великої святості.

Це й усе, що повідомляє про святого Миколая в рубриці "Цей день в історії" "Православіє в Україні". Коротко і ясно.

А звичай дарувати на Миколая подарунки діткам утвердився в XVII столітті. Щоправда, в ті часи виконувач ролі святого не лише роздавав солодощі й/або іграшки, а й екзаменував дітей на знання Закону Божого. Це тепер Миколай фактично перетворився на Діда Мороза...

На мою думку, християни все-таки мають розрізняти Угодника Божого і довгобородого червононосого субчика...

На цьому в Некрота поки все.

Зі святом!

Чи був Новий Рік 1 січня? З археологічних та етнографічних джерел знаємо, що наші предки святкували новий рік в березні і називали його - новоліттям. Зимою наші предки святкували Зимове Сонцестояння, виконували обряди, запалювали вогні, танцювали, звеселялись, задобрювали духів до приходу весни. Як вони усе це робили та які свята мали слов'яни на новий рік розкаже стаття: http://spadok.org.ua/narodni-zvychayi-i-obryady/slovyanskyy-kalendar

А той другий праздник -
Святого Василя,
Радуйся,
Ой, радуйся, земле...

Угу.
Звичаї колядувати, щедрувати, перебиратися залишилися з язичеських часів. Святі угодники Божі (приміром, святитель Феофан Затворник) цього не схвалювали...
То по-перше.
А що по-друге?

Сію-вію-посіваю...
Дайте грошей, більш не знаю!

Отакий буває рівень колядників та щедрувальників. Співати не вміють, слів не знають - а ходять по квартирах, "віншують", і давай їм за це грошей та ще й якнайбільше!
А даси хлопчикам яблук чи пряників, потім спускатимешся сходами - на сходах ті пряники або яблука побачиш.
Читайте на цю тему вірш МОДЕРНІЗОВАНА КОЛЯДКА.

І по-третє. Є ще один народний звичай: у селі, як хто не пустить колядників, треба тій людині якусь шкоду зробити. Наприклад, хвіртку поламати.
Що теж дуже по-християнськи. Аж далі нема куди.

Не сподобався цей запис? У мене є інший - російською мовою, але це ж для нормальних користувачів I.UA не страшно:
Есть Новый год в духовной жизни.

І - мало не забув! - я ще анекдот "трьохпраздничний" знаю. Може, ви ще не чули...
Жили-були в одному селі на Галичині росіяни, що приїхали туди після Другої світової "на укрепление кадров". Прийшли три праздники. Корінні жителі напекли, насмажили, салатів наробили, горілочки нагнали, в них столи ламаються - а русскіє сидять, слинку ковтають. Каже Ванька своїй Манькє:
- Пойду-ка я поздравлю наших соседей - может, за стол нас позовут?
Сказано-зроблено. Пішов - за кілька хвилин повертається бігцем, геть захеканий і переляканий вельми.
- Ваня, что с тобой, что там случилось?!
- Представляешь, захожу к ним в хату, а там людей - уйма! Я говорю: "Хрыстос рождается!" А они - хором: "Славимо Його!" Ну, думаю, ХРЕН ВЫ МЕНЯ СЛОВИТЕ!

А на цьому слові
Бувайте здорові!

 

У більшості культур світу прийнято ховати покійних під землею, позначаючи місце поховання пам'ятником або меморіальною табличкою. Однак представники деяких народностей в Китаї, Індонезії та на Філіппінах вішають труни з тілами своїх предків високо над землею прямо на прямовисних скелях.

[ Читать дальше ]