В місті сірому, наскрізь промоклому
Ти стояв скам’янілим ангелом.
У дощі, від жасмину солодкому,
Так безжально вона вже танула.

«Не чекай, – лиш крізь дощ усміхалася, –
Не приходь більше в сни примарами», –
Й просто зникла, а в серці зосталася
Тим дощем з грозовими хмарами…

Ти не був випадковим коханцем їй,
А володарем мрій, що снилися,
То чому ж тоді так в зливі глянцевій
З рук твоїх вона вільно вирвалась?

Ти так хочеш, щоб краплі пророчили,
Що не стане ця мить розлукою,
Ти чекаєш на неї ще ночами,
Та у серце лиш дощ знов стукає…

Може, це весна?

щастя виплітає?

келихом вина,

так думки спиває?

Чи торкаюсь хмар,

чи тону в морях?

я не розумію…

то як день мій шлях…

Та не відпущу

ні на крок надію!

Буду з срібних рос

пити той нектар,

налились бажанням…

Наяву чи в сні –

Але вище хмар!

Може, це кохання?