Для чого ці пусті дзвінки?

Для чого ці безглузді есемески?

Навіщо знов перекриваєш течію ріки

Й нестримним буревієм рвешся в моє серце?

Загублений в минулому кохання оберіг,

Розірване роками наших мрій намисто.

Давно зійшла я з перехрестя стоптаних доріг,

А ти ще й до сих пір стоїш на тому місці.

Живеш у задзеркаллі власної краси

І все чекаєш подарунків з неба.

Та вже не відбудуєш спалені мости,

Та й і немає в цьому вже потреби.

Давно ні дружби, ні кохання вже нема,

То ж перестань нарешті бігати по колу.

Дарма шукати літа там, де холод і зима,

І, може, досить бавитися в піжмурки із долею?

Учімось цінувати кожну мить,

що Бог прожити нас благословляє,

бо час біжить, життя за ним біжить,

а ми за буднями цього не помічаєм.

А в нас проблем і клопотів без меж,

не рідко губимо у суєті коханих,

робота – не така, погода теж,

фальшиві усмішки на зустрічах так званих…

А що як за прожитий кожен день

ми навчимося дякувати Богу

замість того, щоб нарікать лишень,

замість зневіри – вірити у Нього?!

А що як суєті наперекір

навчитись бачити лиш позитив щомиті –

і в тій росі, що на очах бринить,

і в казці, що читаєш на ніч дітям,

і в знахідках, і в прикрощах від згуб,

і в часточці розбитої тарілки,

і в кутиках ледь позіхнувших губ,

і в голосі вербової сопілки…

Яке ж то щастя дихати і вслід

за небом плакати, сміятися, любити…

Такий святий і неповторний світ,

лиш треба нам навчитись в ньому жити…

Без тебе і небо не синє,

І зорі без тебе не сяють.

Знов думка до тебе лине,

Лиш з твОїм ім’Ям засинаю.

В очах твоїх – тепле літо,

Кришталеві дзеркальні росинки.

У них лагідне сонечко світить,

Це любові моєї краплинки…

Ніжних вуст оксамитовий дотик…

Тільки ми і чумацький шлях.

І цю мить неможливо забути,

Бо залИшилось серце у твОїх руках.

Сотні кілометрів, тисячі людей,
краєвидів казка… Ранок… день… і вечір
поцілує подих втомлених очей
і моя молитва обійме за плечі.

Сотні кілометрів. Так багато мов,
але все ж я поруч – протягни лиш руку.
Дивна й незбагненна іноді любов,
навіть якщо стане відблиском розлуки.

Пролітають мимо сотні роздоріж,
ліхтарями вечір тихо догоряє…
Кращого немає, повертатись ніж
знов до свого додому, де тебе чекають.

Заблукало літо у колоссі
Золотих не стиглих ще пшениць.
Потонуло в гомінкому стоголоссі,
Що чарує краще чарівниць.

Я стояла на краєчку мрії,
Де межі не було небесам,
Де не було горизонту жодних ліній,
А лиш світу літнього краса.

Я дивилась поглядом волошки
Вздовж хмарин невидимих доріг,
Небо, тому погляду під колір трошки,
Тоді падало дощем мені до ніг.

Я стояла. Вітер гнув колосся…
Спраглі губи… блиск очей мов свіч…
Руки-крила і розпатлане волосся…
Як же добре з літом віч-на-віч!..