хочу сюди!
 

Дария

36 років, риби, познайомиться з хлопцем у віці 25-45 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

Вгадай

  • 22.07.20, 14:31

120. Убей меня нежно

  • 22.07.20, 14:16

Есть у славянских женщин некоторая странная особенность, отличающая их от женщин других народностей. Славянки, как никто другой, любят класть себя на алтарь в жертву чему-нибудь, а особенно кому-нибудь. В Америке, или в Европе, если от женщины уходит мужчина она говорит: "Да слава Богу! Я найду другого. И он будет лучше прежнего. А если не найду... Ну что же, я сама способна о себе позаботиться".
Нам же в голову веками из поколения в поколение втемяшивали, что без мужчины быть просто неприлично. Каждая женщина должна. Нет!!! Обязана!!! Найти себе мужчину, не важно какого, и страдать вместе с ним, так должно быть, так правильно, так записано в каком-то гребанном "Домострое".
Вот мы и мечемся по жизни, не зная себе цены, в глубине души понимая, что унижаем себя сами. Я не исключение из правил. Мои отношения с Максимом яркое тому подтверждение.

Если мужчина говорит тебе прямо в глаза, что не хочет отношений - от него нужно бежать.
Если мужчина ведет себя как собака на сене, и себе не берет и другим тебя не отдает - от него нужно бежать.
Если мужчина страдает алкоголизмом, сидит на игле, постоянно изменяет и получает удовольствие доставляя тебе боль - ЕГО НЕ НУЖНО СПАСАТЬ, ОТ НЕГО НУЖНО БЕЖАТЬ!!!

... Эти отношения разлагались вот уже несколько месяцев. Мне хотелось выть от боли. Он связал мня по рукам и ногам. Я не могла ни убежать, ни умереть, ни терпеть... Он падал все ниже и ниже. Я составляла ему компанию. Не буду перечислять всей той грязи, что была между нами. Скажу лишь одно... В один прекрасный день мы дошли до последней черты.

... Мужчина не должен поднимать руку на женщину в каком бы состоянии он ни был. Лишь на том простом основании, что он мужчина. А это значит, что он всегда сильнее.

Я несколько недель не могла выйти из дому. Несколько недель я не смотрелась в зеркала. Несколько недель я вынашивала план мести. Ведь месть - блюдо которое едят холодным, не так ли?

...Приятный пятничный вечер. Я еду к Максиму. В моей дамской сумочке есть все что нужно для задуманного: кокс, наручники, кастет... Как хорошо, что у меня есть друзья, которые помогли достать все это.
Сегодня Максим в приподнятом настроении. Все как обычно. Страстные объятья, поцелуи до крови... Одежда летит в разные стороны. Белоснежные дороги расстилаются на прикроватной тумбочке. Сахарные дороги в никуда...
Максим закрывает глаза и ложится на спину. На несколько минут он погружается в темную воду. Я достаю наручники и пристегиваю его к кровати. Начинаю целовать, опускаясь все ниже. Он постепенно приходит в себя. Его губы растягиваются в улыбке. Сажусь сверху. Кастет плотно облегает костяшки пальцев. .
Я собираю в себе всю свою боль, всю обиду, все слезы, все в один клубок и выплескиваю в один миг. Все разом.
Кровь летит в разные стороны, на белые простыни, на стены, на меня. Я не могу остановиться. Мне не жалко его. Он пытается высвободиться и все же сбрасывает меня с себя.
- Я не прощу тебе этого никогда!!! Я убью тебя Алиса!!!

Подхожу к бару. Достаю бутылку Nemiroff. Откручиваю зубами крышку. Делаю несколько глотков прямо из бутылки. Пищевод сразу же обжигает огнем. Блаженное тепло разливается по телу. Алкоголь мгновенно ударяет в голову, добавляя мне храбрости.
Разворачиваюсь и подхожу к Максиму. Обливаю его водкой. Достаю зажигалку. Подношу огонек к его лицу.
- Как тебе это? - со злостью говорю я.
- Ты психически ненормальная!!! Лечись!!! - в ярости кричит он.
- Как жаль, что мы нашли друг друга... Если появишься в моей жизни еще раз, я не остановлюсь на половине. Запомни это. И не смей меня трогать никогда! Слышишь? Никогда!

Я одеваюсь, подкуриваю сигарету, вкладываю в его руку ключи от наручников и ухожу.

...А потом я долго шла по ночной улице. Меня трясло. Я пила водку прямо из бутылки. Руки мои были в крови. Сердце в осколках. Душа в клочья... Но мне больше не было больно.

Все еще ваша...
Алисаheart

Иллюстрация: Dahila

119. Боль моя...

  • 22.07.20, 14:10

Каждого человека хоть раз в жизни посещает наваждение. Страсть. Дикая, бурная, обжигающая. Ты видишь его, чувствуешь его запах, ощущаешь дыхание и тебя парализует. Ты больше не владеешь ни собственным телом, ни душой... Ты ничего не видишь, ничего не слышишь, ты ни о чем больше не думаешь. Он - твой наркотик. Без него тебя ломает. Твой разум отравлен. Ты думаешь, что это любовь? Нет. Это похоть.

Думаете мы с Максимом так просто расстались? Просто устали друг от друга и разошлись в разные стороны? После всего что между нами было? После шелковых шарфов, наручников, белоснежных дорог? После всех жарких ночей, искренних признаний и бесконечного одиночества вдвоем? Мы не так просто нашли друг друга. Каждый из нас должен был выстрадать свое счастье.

... С момента нашего расставания прошла целая вечность. Все это время я носила в себе истерику. Однажды вернувшись домой поздно ночью я нашла у порога собственной квартиры Максима. Он был в совершенно очумевшем состоянии. Похоже коксом он больше не ограничивался. Зрачки глаз, как в японских фильмах ужасов.
Заросший. Помятый. Это был совершенно другой человек. Надломленный и дикий. Но меня тянуло к нему так сильно как никогда...
Я не помню о чем мы говорили. Я смотрела в его глаза, видела в них свои и понимала, что это конец. В своем свободном падении я приближаюсь к острым рифам.

Он целовал меня. Разрывал на части мое бедное тело. Мои глаза были широко открыты и все что я помню - это черничное ночное небо, мерцающие звезды, холодный ветер и скрип кухонного стола. Я сама себе была противна. Но я ничего не могла с собой сделать.

А потом было несколько недель боли...

Раньше я говорила ему:
- "Я люблю тебя".
Теперь я все чаще повторяю:
- "Ты - моя слабость. Мое наваждение. Ты - боль моя"...
Это невозможно понять...
Мне просто нужно немного времени и много-много сил...

С любовью все плохо...
Ваша Алисаheart

118. Как отличить хорошего мальчика от плохого?

  • 22.07.20, 14:04

Лично мне всегда нравились "плохие". Дерзкие, небритые, курящие, не сдерживающие своих спонтанных эмоций. Говорят яблоко слаще, если в нем есть червоточина. Плохие мальчишки чаще способны на искренние чувства. Они щедры и отдают гораздо больше, чем требуют взамен.

Встречалась же я обычно с "хорошими". В классическом понимании этого слова. Это были мальчики из добропорядочных семей, с прекрасным образованием, говорящие и делающие правильные вещи, красиво улыбающиеся и пустые внутри. Эгоистичные, бессердечные, циничные. Не способные к проявлению чувств. В их голове лишь холодный расчет и гонка за сомнительными ценностями.

Почему мы проходим мимо хорошего не замечая и не оборачиваясь? Зачем плохое умудряется просочиться даже в закрытую дверь? Почему меня предавали только самые близкие? Почему наибольшую боль доставляли люди, которых я искренне любила? Почему руку помощи протягивали чаще всего те, от кого этого совсем не ждешь? Почему хорошие мальчики чаще всего оказываются плохими?

Адам и Ева жили бы вечно в любви и согласии, если бы не вкусили запретный плод. Дьявол обещал им прозрение, способность отличать добро от зла. И что в итоге? Рая нет. А умение отличать добро от зла так и осталось недоступным простому человеческому разуму.

Нужно перестать искать хорошее там где его нет. И не верить в пустые обещания.

Максим - это яблоко с червоточиной... Почему мне так сложно принять это?

С любовью,
Ваша Алисаheart

Иллюстрация: Dahila

117. О неожиданных желаниях и мальчиковых секретах

  • 22.07.20, 13:55

За последние несколько дней я выплакала все глаза, выпила стратегический запас валерьянки, опустошила кредитку в Ocean Plaza и в конце-концов покрасила все двери в квартире в радикальный желтый цвет. Краска оказалась ядреной до невозможности. Пришлось взять кота под мышку и скитаться по друзьям пока весь этот кошмар не выветрится.

Кто поймет девушку в тяжелую минуту, когда сердце ее разбито? Ответ очевиден. Ну, конечно же геи!

Костик и Алекс приютили нас с Гарри как родных. Все было мило. Мы вместе готовили. Ужинали при свечах. Смотрели "Даллаский клуб покупателей" (кстати, пацаны честно получили Оскар). Пили сухое красное. Много сухого красного. А потом они уговорили меня покурить марихуану. Честно говоря, я не очень люблю траву. Все наркотики, которые нужно курить лично мне воняют чем-то прелым. Но ничего не оставалось. Я была в гостях. Я была пьяна до невозможности. Мое сердце было разорвано в клочья. Короче, вы поняли...

Мы зажгли свечи. Включили Патрика Вульфа. Курили и философствовали. В какой-то момент тема съехала по кривой и мальчики начали целоваться без стеснения лаская друг друга. Будь я в нормальном, трезвом состоянии я, возможно, ретировалась, но... Черт! Всегда есть какое-то дурацкое "но"...

- Я всегда хотела узнать, как это делают мальчики. Может быть порадуете меня? - неожиданно даже для самой себя выдала я и уютно устроилась в кресле с бокалом вина.

Мальчикам мое предложение не показалось странным. Они тут же забыли обо мне и перед моими глазами разыгралось настоящее шоу.

Я часто слышала, что мол две женщины - это красиво, а вот два мужчины это фуу... Ужас! Извращенство!
Интересно, такие предположения делаются исходя из собственной фантазии, порнофильмов, или после реально увиденной картинки?

Пусть мозг мой был одурманен алкоголем и травой, душа болела, но глаза не видели ничего неприятного. Два красивых мужчины нежно занимались любовью. В мерцании свечей изгибы их тел казались идеальными. Я смотрела на них затаив дыхание. Рука опускалась все ниже... Глаза заволокла пелена... Дыхание участилось. Все смешалось в какой-то взрывоопасный коктейль. Зыбкая нега затянула меня с головой. Еще минута и я оказываюсь участником этого эротического действа.Такие сладкие поцелуи. Нежные объятья. Горячее дыхание. Это какой-то сон. Мой мозг с трудом понимал происходящее... Я в одной постели с двумя мужчинами и не происходит ничего такого, что бы мне не понравилось. Махнув на приличия я расслабилась и испытала мощный оргазм. И знаете что? Да... Теперь я знаю все мальчиковые секреты. И мне совсем не стыдно.

PS: Кажется Лео упал в обморок прочитав этот пост...
Ну и ладно... Свободной женщине в свободном падении не за что оправдываться. А что касается закомплексованных ханжей... Читайте другие блоги, ребята, и будьте счастливы.

С любовью,
Ваша Алисаheart

Иллюстрация: Sophie Griotto

116. Снова одна

  • 22.07.20, 13:49

Он позвонил первым.
- Привет. Не спишь?
- Привет... Нет.
- Можно я приеду?
- Конечно приезжай.

Приехал. На часах два ночи. Я уже лежала в кровати. Он лег рядом. Обнял меня. Зарылся носом в мои волосы. Мы молча лежали в темноте и каждый думал о своем. А потом он сказал:
- У нас с тобой сложились некоторые отношения? Я правильно понимаю?

Я ждала этой фразы. С самого первого дня нашего знакомства я ждала этой чертовой фразы! С такими как Максим не может быть сказки, а тем более со счастливым концом. А тем более с такой девушкой как я.

Давай, стреляй! Стреляй в самое сердце! Я давно к этому готова.

- Я скучаю когда тебя нет рядом, Алиса. А это означает, что я привыкаю к тебе. Мне это не нравится. Я не хочу отношений. Я хочу жить так как привык и ничего не менять.
- Тогда у тебя есть только один вариант - вызвать такси и убраться на хуй из моей жизни, - сказала я в ответ.

Он ушел.
А я осталась одна.
Снова одна.
Еще одни отношения умерли...
А за окном весна. Такая ранняя... Даже непривычно.
И это не может не радовать.

С любовью,
Ваша Алиса heart

Зоряна Кифуляк бачить цей світ іншим – Олег Володарський

Ми навіть не здогадуємося, який глибокий та різнобарвний внутрішній світ у таких як Зоряна

 

«Монотипія – розвиток художньої уяви та фантазії»

«Слово «монотипія» (від грецького – один єдиний, слід, відбиток). Отже, монотипія – така техніка, коли за допомогою відбивання (друкування) отримують лише один екземпляр. Монотипія відома з ХVІІ ст. художники не часто звертаються до цієї техніки, бо вона вимагає великої уваги. Крім того, не можна, як у графіці, отримувати багато екземплярів. Але ця своєрідна техніка має свої художні цінності. Монотипію можна виконувати як акварельними, так і олійними фарбами. Друкується зображення на папері. Папір може бути різноманітним – товстим і тонким.

 

Для виконання монотипії слід мати пластину з металу, скла, кераміки, пластмаси або поліетиленову чи целофанову плівку, папір для чорновика і чистого відбитка, олівець, фарбу, фотовалик, мило, кілька газет, скіпідар, ножиці й тканину. Але не для всіх видів монотипії потрібні ці речі. Наприклад, для монотипії виконаної аквареллю не потрібно скіпідару, валика, тканини, а потрібно мило. Але завжди для монотипії треба мати пластинку, на якій малюється і з якої відбивається зображення. Найзручнішою є пластина зі скла або прозорої пластмаси, бо через неї добре видно малюнок олівцем. Папір для монотипії (чистового відбитка) треба зволожувати водою. Папір треба для початку змити ватним тампоном з двох сторін, а потім занурити у ванну з водою на декілька годин. Для друкування папір має бути вологий, але не мокрий, зайву воду вбирають газетами або аркушами чистого паперу».

 

Кифуляк Зоряна, художниця, викладачка живопису

Дюрер склав перший в Європі так званий магічний квадрат, який зобразив на своїй гравюрі «Меланхолія I» (1514 рік). Здобуток Дюрера полягає в тому, що він зумів так вписати в розкреслений квадрат числа від 1 до 16, що сума 34 отримується не тільки при складанні чисел по вертикалі, горизонталі та діагоналі, але й у всіх чотирьох чвертях, в центральному чотирикутнику і навіть при додаванні чотирьох кутових клітин. Також Дюрер зумів розмістити в таблиці рік створення гравюри «Меланхолія» (дві середні клітини нижньої горизонталі). «Магічний квадрат» Дюрера залишається складною загадкою. Якщо розглядати середні клітини першої вертикалі, впадає в око, що в них внесені зміни, а саме виправлені цифри: 6 виправлена на 5, а 9 отримана з 5. Припускають, що Дюрер не випадково збагатив свій «магічний квадрат» такими деталями, які не можна не помітити.

 

Інколи просто не вистачає слів, щоб описати ту глибину, яку відкриває «Сповідь». Особливо це відчувається, коли випадає щастя спілкуватися з людьми, котрі настільки по-іншому і настільки інакше бачать цей світ, що здається, ніби вони живуть водночас в нашому світі і в незнайомому нам, недоступному для нас паралельному містичному світі.

 

Зоряна Кифуляк бачить цей світ іншим, зберігаючи це своє бачення глибоко в собі. Є люди, котрих ми не чуємо. Адже ми навіть не здогадуємося, який глибокий та різнобарвний їх внутрішній світ. А вони мовчать. І коли я готував програму до ефіру, не втримався і зателефонував Зоряні.

– Чому ти мовчиш? Чому не розповідаєш про це?!

– Не гнівайся, – відповіла вона, – я просто боюся, що це буде нецікаво нікому.

 

– Ось так і з країною, – з сумом відповів я, – ви все знаєте і мовчите, думаючи, що ми самі все маємо зрозуміти. Але так не буде. Забагато тих, хто політичними лозунгами, рейтинговими новинами і гучними заголовками створюють той шум, в якому неможливо почути, відчути та усвідомити таку мовчазну глибину. Це так тонко. Це інший рівень сприйняття часу і простору.

 

Ми живемо в різних світах. Різних відчуттях. Та не говорити про це не можна. Адже ми маємо зрозуміти, що нам вже давно настав час виставляти інші стандарти. А поки ми мовчимо, чиєюсь диявольською рукою посеред такою глибинної і духовної нації возвеличують тих, хто не вартий нічого. Саме тому з екранів телевізорів, зі сторінок модних журналів, із владних кабінетів на нас дивляться порожніми очима слухняні маріонетки, що озвучують виключно замовні тексти. Саме тому мені страшно від того, що люди, котрі вміють думати, вміють співчувати, вміють чути цей світ, мовчать. Чи багато з тих, хто входить до так званої «політичної еліти» чи тих, кого можна віднести до відомих медійних персон, чули такі прізвища, як Дюрер, Якутович, Татаринов… а тим більше Кифуляк?

 

Із Зоряною ми познайомилися в школі мистецтв, в якій вона навчає діток малювати разом зі своїми неймовірними колегами – Володимиром і Лесею Теуту і їх донькою Ольгою Дамяновою. Вони навчають не просто малюванню. Вони навчають мистецтву. Навчають любити, відчувати, шанувати мистецтво і, звісно, створювати його. Зоряна, дуже спокійна та стримана, ніби випромінювала м’яке чарівливе світло. Такі люди занурені вглиб себе. З ними треба вкрай чемно і делікатно спілкуватися, щоб вони не закрилися і не відмовили в довірі до співрозмовника. Ось такі вони – ледь помітні, мовчазні, далекі від мирського шуму та метушні. Монахи краси і внутрішніх відчуттів. Відкрити для себе таку людину можна лише через призму її творчості, на персональній виставці чи творчому вечорі. Але, на жаль, ми сьогодні збайдужіли до творчості і творчої інтелігенції.

 

Ми не підтримуємо їх, хоча вони – мембрана наших зболілих душ, через яку відсіюється все метушливе і залишається лише істинна, глибока КРАСА. Так, у таких людей часто не стає сил докричатися. Натомість вони беруться за викладання. Навчають наших з вами дітей, котрі, на відміну від нас, їх чують. Віддають маленьким українцям часточки своєї, подорожуючої в інших світах, душі. Діляться посмішкою і гарним настроєм. А потім не можуть стримати сліз, коли ці маленькі жовто-сині душі малюють для тих, хто на війні.

 

Переживає за них. Молиться. Як же важливо навчити цих діток відчувати та уявляти. Знання – це, безумовно, важливо. Але вміння бачити, уявляти, бачити глибину творів мистецтва, подій, людей – це те, чому навчитися набагато складніше. Та це не менш, а може навіть і більш важливі вміння. Для того, щоб бути справжнім, потрібно відчувати. Це вкрай важливо. Саме це допоможе нам моралізувати наше громадянське суспільство. Червона ідеологія привчила нас до того, що діти мають вирости розумними та успішними і через це ми часто забуваємо навчати дітей бути щасливими та усвідомленими, замість цього виховуючи «хороших» хлопчиків та дівчаток.

 

Я просив Зоряну відправити мені фотографії, але вона відповіла, що їх залило під час негоди на Буковині. Душу пронизало болем. Адже ця людина довірилася мені, відкрила душу. а я відкрив свою. І тепер всією душею співчуваю тим нещастям, котрі спіткали тих, хто постраждав від повені. Ми ж всі одне ціле. Егрегор. Нація.

 

В молитві за Україну молюся за усіх нас: киян і гуцулів, буковинців і одеситів… Всі ми такі різні, проте єдині в нашій різнобарвній Україні, котра усіх нас поєднала. Бог дає сили та можливість бачити свою рідну землю і відчувати свою Націю. Це випробування. І, водночас, можливість. Головне, як ти ним скористаєшся. Скажеш «МИ» чи знову, забувши про все, зануришся у свою буденну метушню.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Зоряна Кифуляк, художниця, викладачка живопису

https://youtu.be/2rxBCKxG4Sw

Родитель заметил странную аномалию, которая будит малыша

Это загадочное видео стало вирусным на Reddit, и некоторые пользователи посчитали, что здесь не обошлось без паранормальщины, а некоторые уверены, что это обычная пылинка.

Родитель, заснявший данное видео, обеспокоен не на шутку, ведь это произошло у него прямо в доме и рядом с его ребенком.

На полученных кадрах видно, как малыш дремлет своей кроватке, а затем неожиданно на экране возникает призрачный объект. Одновременно с этим событием ребенок начинает шевелиться. Складывается впечатление, что малыш будто бы что-то почувствовал.


Читать далее ...

Шоу "спасение рядового рейтинга"



Андрій Кухта

Виходить, такий, терорист з автобуса... Озирається по сторонах... Нікого немає... Чекає... "Невже щось наплутав!? Невже вийшов раніше, ніж було написано в сценарії!? Невже ніхто не готовий!? Твою ж дивізію! Все зіпсував! Блін! Блін! Блін! Вова мене порішає!"

Через деякий час до нього неспішно підходять троє чоловіків без бронежилетів шоломів чи зброї, один з них легенько бере за руку терориста, щоб не менш легенько одягти наручники і відвести в сторону. В кінці кінців, це ж не якийсь дідусь без маски, що продає овочі, щоб його заламувати!

Паралельно, на задньому фоні, один за одним, неспішно починають з автобуса виходити заручники. Хто з відрами, хто з лопатою, хто з тлумаками, хтось взагалі з веслом. Виходять і помаленьку йдуть в той самий бік, куди, під ручку з чоловіком в масці, пішов терорист.

Завіса!
Аплодисменти! Усі щасливі!

Але не тут то було!
Раптово, під вибухи світло-шумових гранат, коли вже ніхто не очікував, ледь не збиваючи заручників з торбами, вриваються спецпризначенці верхом на БТРі (зазвичай в подібних ситуаціях верхи на БТРі не їздять, а прикриваються ним) в супроводі кількох броньованих мікроавтобусів. Спочатку не знають, як себе поводити, бо розуміють, що трохи пішло не по сценарію і хтось просрав таймінг.
Усі метушаться
, удаючи бурхливу діяльність.

Тим часом десь в Києві, або на острові Бірючий, Зеленський, під крики "Дибилы!" розбиває режисерський монітор і іде видаляти ролик, який його попросив зняти терорист.

Прихильники Зеленського не взмозі висловити словами свої відчуття, адже сльози гордості за свого лідера не дають їм змоги говорити.

Десь на Московії Скабєєва пише пост про порушення рівності прав терористів зі сторони Зеленського.

Завіса #2!

P.s. Заради справедливості потрібно сказати, що навіть в топових голівудських фільмах, топових режисерів, бувають ляпи. Це перший бойовик Зеленського, не судіть суворо!

Валерій Прозапас

А головне - 4/5 населення ніколи не дізнається, що автобус "штурмували" вже ПІСЛЯ того, як "терорист" "здався", що його ледь не обійняли, а потім поклали на землю, щоби зробити картинку "затримання" для телебачення.

"Сааамий чєлавєчний" - завиватимуть медіабляді з чиновниками-акторами, і нарід продовжить вєріть-моліться непотрібу.

А поранені продовжать помирати в полі, покинуті керівниками держави, міліція триматиме за гратами без доказів кого захоче, державу гвалтуватимуть та грабуватимуть.

Важко сказати на що заслуговує суспільство, яке дозволяє вчиняти з собою так.

Скоро побачимо.

Ольга Кирилюк

Чи правильно я вловила послідовність подій?
1. У понеділок увесь ФБ палає від того, що президент і зелена влада кинули помирати пораненого бійця. Від того, що поки боєць помирав 4 доби, головнокомандувач вєсєлілся на державній дачі, бо устал ат вайни.

2. У вівторок терорист бере заручників.

3. Але терорист не висуває адекватних вимог, а тільки просить президента зробити єдине, що той уміє, - записати відосік.

4. Президент, о диво!, записує відосік. По суті, виконує вимогу терориста, чого в цивілізованому світі не зробить жоден президент при пам’яті. Але офіс президента каже, що бубочка поговорив з терористом і той погодився відпустити трьох заручників. От який у пацана дар переконування. Путіна не зміг, то хоч терориста!

5. Кремлівська медіаповія Скабєєва верещить, що тепер потрібно говорити і з терористами на Донбасі!

6. Цілий день усі слідкують за цим трешем і, звісно, забувають про воїна, загиблого з вини зеленої влади і президента!

7. Виявляється, що воду заручникам приносить поліцейський, який керував групою, що розслідувала справу Шеремета. Саме цей поліцейський проводив брифінг, на якому оголосили винними Ріфа, Кузьменко й Дугар. Цьому поліцейському тепер слава й увага. Бо раніше тільки матюки.

8. Поліція оголошує усі західні області (з якого, бляха, дива?!) такими, що там триндець, як страшно, а отже, посилює контроль, патрулювання і т.ін. За дивним збігом, саме ці області останнім часом найбільше починають прозрівати і виявляти незадоволення бубочкою.

9. Силовики рапортують, що терориста знешкодили. Провели блискучу спецоперацію.

10. Виявляється, що на місці подій перебував заступник голови офісу бубочки. Цей заступник відповідає за піар бубочки!

11. Наближені до зеленої влади журналісти, як наприклад Бутусов, починають гучно розказувати про те, що президент проявив ЛЮДЯНІСТЬ і врятував заручників! І взагалі – якби не він, то хана всьому!

Тобто тепер він не мудило, яке покинуло вмирати пораненого воїна, а мужній і людяний рятівник заручників.

12. Але!
Згодом з’являється відео, на якому чітко видно, що терорист довго й покірно чекає, поки його знешкодять!!! До нього підходять двоє щупленьких людей без спеціальних засобів захисту. Скручують руки і кудись забирають.

13. Потім виводять із автобуса заручників.

14. І тільки потім …. до автобуса, у якому немає ні терориста, ні заручників приїздить БТР і спецпризначенці, які влаштовують шоу з вибухом і нібито затриманням терориста, якого, нагадаю, судячи з відео, уже там і близько нема!!

15. Але на фото, які раніше розповсюдила поліція, терорист лежить під ногами у спецпризначенців!

16. ФБ палає , називаючи усе проведене в Луцьку фарсом і постановкою!

17. Але важливе наразі інше! Ми маємо чітко пам’ятати, що до обрання бубочки у нас не було таких терактів! І ніколи, наголошую, НІ-КО-ЛИ такого не було, щоби президент, упи..дивши вєсєліцца на державну дачу, покинув умирати на полі бою пораненого воїна!

Олександр Дедюхін

Вас всех принесут в жертву страхам, комплексам и рейтингу. Нас всех принесут в жертву.

Уже ясно, что луцкий теракт - плохая инсценировка, написанная бездарными квартальными сценаристами под диктовку кураторов из Москвы. Но уже внезапно хор проплаченных подпевал заголосил, про невероятную человечность величайшего, про жертвенность и самоотверженность.

Господи! Да никакой человечности в написании этого автобусного теракта нет. И быть не может. Это воистину бесчеловечно ради паршивого рейтинга держать в автобусе на жаре людей. В том числе старых, детей и беременную женщину. Точно также, как абсолютно бесчеловечно было бросить умирать воина на поле боя и цинично четыре дня наблюдать, как он умирает.

Этот бесчеловечный сценарий был рожден больным воображением недочеловека, способного в жертву своему рейтингу принести всех и вся.
Всех нас.
Всю страну.
Рейтинг для Зеленского - это идол. Но идолы неизбежно падают. Окончательно и бесповоротно, а поклоняющиеся идолам идут в ад.