Смерть. Вона настільки близька. А ми цього і не відчуваємо. Бо важаємо, що захищені в своєму суспільсві. А хто це вирішує крім вас? Цікаво б почути відповідь. Бо я сам колись так думав, а тепер ось подивіться на мене- дві-три хвилини і...смерть. Мовчите? Так, я також не знав відповіді на це запитання. Але продовжував жити у безперервному русі. Можливо, тому що отримав імпульс, а може, тому що боявся зупинитись. Безглуздо, та всеж. Тепер мені це допомогли зробити, поставивши підніжку. Кляті вороги! Чому я?! Чому не той хлопчина з бездумними, водяними, ні- скляними очима, що біжить, спотикається, встає, підіймається, і знову біжить; і так вже вічність?! Що він зробив, чи не зробив такого, що йому зберігло життя? Де я помилився? Вороги мовчать. Вони ще жодного слова не сказали. “Безмовні глиби”-подумав я. Їх двоє. У таких старомодних костюмах, з руками-цеглинами і, що дійсно погано- з автоматами ...Де ж я таке бачив?! А-а, згадав- у “Хрещеному батьку”. У кожній його частині. Невже ці теж гангстери, чи, краще сказати,- мафіозії. -Агов! Ви мене чуєте?!- Намагаюсь їх хоч якось розворушити, бо вже і нудно якось.-Вбийте мене, чи що!- Все собі стоять. Навіть не рухаються. Все дивляться за часом, що біжить, наче спринтер якийсь. Перша година- Бім!.. Друга- Бім-Бом!.. Якщо ж вони дійсно ті, про кого я думаю, то...То я взагалі анічогісінько не розумію. Точніше розумію, але далеко не все, а точніше- краплю з широченного океану. Як Атлантичний, чи який там з них найбільший. А за вікном- життя. Швидке і беззупинне. Як потяг, що рушує з пункту “А” в пункт “Б” без, навіть на секунду, якогось пригашення щвидкості. Ось двері зачиняються, і він неторопливо наберає ходу. Швидше...Іще швидше. За кермом точно Шумахер. Летить собі. Ще залишилось крила приробити і тоді підніметься, як птах, вгору. Граційно так, велично. І якщо де пункт “А” знають майже всі,то щодо пункту “Б”- коли? як? і де?-не знає ніхто. Хіба що он ті гангстари- бандюги. Бо вже надто в них морди розумні. Ось буде вільна хвилинка, руки звільню і вже точно занесу їх до свого блокноту. До списку ворогів. Якщо, звичайно буде така нагода. Бо може так статися, що руки звілняться від кандалів, а голова- від плеч. Ну...Тоді нехай думають, що їм пощастило. Бім-Бім-Бом! Ось і третя година пішла. А все без змін. Я маю на увазі у кімнаті. Бо на вулиці за цей час багато чого сталося. Добре хоч вікна великі. Тож вилупив очі у те саме вікно, і дивлюсь, як баран на нові ворота. Так кажуть. Чому б і мені не сказати. Було багато чого. На перехресті людину якусь збила вантажівка. Через секунду вже була “Швидка”- цього разу дійсно швидка. А потім...а потім я блимнув очима, а коли відкрив- вже нічого на тому перехресті не було. А ще бачив, як небо хмарами затягло. Пішов сильний дощ (це був той єдиний раз, коли я зрадів, що я ТУТ, а не ТАМ). Потім розвиднілось, і десь далеко заграла веселка, заспівали пташки. І все це за годину. Вороги все не рухались- все на годинник дивились, а я не рухався, бо й змоги такої не мав- лежав, прикутий до ліжка. Раптом я засміявся. Чомусь до голови ( як добре, що вона разом за мною. Покищо зі мною) прийшла така собі анологія: я на ліжку- ягода на наковальні. Смішно? Ні. А мені було. І риготав довго-довго, як свиня недорізана. Покищо не дорізана... Бом-Бом-Бом...І так одинадцять разів. Тільки почувши, як годинник відбиває одинадцяту, я перестав сміятися, хоча і до цього смішного нічого не було. Тут вже і ті “глиби” почали ворушитися. Рухались вони якось незграбно, мов оті лісні ведмеді, ледве-ледве рухаючи при ходьбі руками. Чудернацькі вони і все тут. Доречі, мабуть взагалі ВСЕ. А я їх так до свого списку і не заніс. Тож хоч покричу перед смертю, щоб вони запам’ятали, хто вони для мене: -Кляті вороги! Так, так! Вороги! Пам’ятайте, хто ви. Ви загроза суспільству! ЩОБ ВИ ПРОПАЛИ! А вони все йшли, незграбно так, але все ж рухались. Туди, до якихось пультів, засипаних, наче поле зерном, всілякими ричажками, кнопками. Дійдуть- тоді мені вже точно кранти. Хотів було помолитись на останок, та згадав, що й молитв не знаю. А мені вони б зараз не завадили. Тут, раптом, за вікном промайнув силует. Швидко, але не так як усе за вікном. Потім пролетів ще раз. Цього разу дуже і дуже повільно. І я встиг побачити, шо було у нього написано спереду- АНТИВОРОГ. У стилі того дядьки з фільму-супермена з його великою “S”. А потім він зник. БАБАХ! І провалилась стеля. І через піднятий пил, немов через туман увійшов він- АНТИВОРОГ. Далі все сталося дужу швидко. Лівою поклав одного, правою- другого. І ті гангстери, наче за моїм бажанням просто пропали...А я був врятований, повернений до суспільства, без якого не міг жити, хоч воно без мене- запросто. ... Я знов у потязі, що мчить із пункту “А” до пункту “Б”. Точніше тепер не мчить, а їде собі потихеньку. Та я й не проти, бо нікуди й не поспішаю...

Каков глупец- в любовь поверил!

Не знал Он, что любовь мертва.

И сердца крик Он в миг измерив,

Сказал Ей: ”Я люблю тебя!”

Она ему лишь мило улыбнулась-

И медленно, но все же отвернулась...

Он не хотел быть таким как все
Он хотел быть другим, особым,
Он создал новый мир в себе,
Сделав чистым его, веселым,
Там царило счастье всегда,
Он любил, там его любили…
Для него там светила звезда,
А вокруг все тепло ценили…
И не мог в мир прорваться никто,
Из до боли грязного света,
И разрушить прекрасное то,
То что в песнях, давно уже спето.
Он входил в этот мир каждый день,
Закрывал дверь на ключик привычно,
Уплывала куда-то вдруг лень,
Когда звездочка грела обычно...
Но однажды он ключ потерял,
Дверь захлопнулась- он остался внутри,
В своем мире теперь он застрял.
Вся реальность, увы, позади…

Ему просто все надоело
И он выхватил свой пистолет.
В механизме что-то заело
Но он все же упал на паркет
Он не умер, а просто упал,
И лежал, проклиная весь мир
Неудачником жить он устал,
Отбиваться от лысых задир,
Надоело ходить на работу,
И копейки на хлеб собирать,
Приглашать на свиданье кого-то,
И по дому ходить-убирать,
Для того пистолет он достал,
Чтоб уйти, и забыть боль, смятенье,
Но не вышло опять… и упал.
Снова чувствуя боль пораженья…

Вот я рядом с тобой,
И мы снова одни,
Слышен где-то прибой,
Зажжены все огни,
Только ты холодна,
И не веришь ты мне,
Хоть давно не одна
Ты на этой земле.
Я ведь рядом давно,
И в душе моей свет.
Но тебе все равно-
Не даешь мне ответ.

Вот упала звезда
Где-то там высоко,
И сказала ты «да»
Стало очень легко.
Верю в нашу любовь
Сердце бешено бьется.
Не найду даже слов-
Даже морю неймется.
Радо море за нас,
Счастья много желает.
И поет нам романс.
Пусть же грусть уплывает…

Оу! май! факин! гад!

В моем коридоре мужские ботинки. Тот самый мужчина оставил. Кроме этого, у меня дома его одежда, его деньги и - о ужас! - его фотоаппарат. И он собирается поставить себе отдельный браузер на моем маленьком чудненьком компьютере. Оно все становится как-то слишком уж серьезно.

Ну, раз сегодня уж день песен с намеком, то послушайте или хотя бы почитайте.

Сидит человек за компом и хочет чаю!

Наливает литр воды в чайник, чтоб быстрей закипело (это половина), ставит чайник на газ и идёт назад к компу.

Прибегает на кухню, тушит чайник, наливает 2 литра, чтоб не выкипело и опять идёт к компу.

прибегает на кухню тушит чайник, наливает 1 литр, чтоб быстрей закипело, сидит ждёт... не выдерживает, идёт к компу на секундочку.

Прибегает на кухню тушит чайник, заливает оставшийся литр, сидит ждёт, заваривает чай.

ИТОГО - 5 литров на чашку чаю!

    Каждое оружие имеет свой характер: элегантные шпаги, мощьные клейморы, деловые пистолеты. Сабли требуют удали, прямые мечи - ясной логики. Массивные клинки делают "крышу" своим, с виду тщедушным, обладателям: женщины оказывались весма искусны в бое на гигантских китайских мечах, размером больше 1.5м. Кинжалы, стилеты, метательные ножи - намекают на заговор. СВД не оставляет ни какого шанса считать убийство непреднамеренным.

В Киеве есть Парковый мост или как его еще называют мостик любви и разлуки. Это небольшой мостик через дорогу, спрятанный за деревьями. О нем раньше мало кто знал (там можна было увидеть влюбленные парочки, которые оставляли небольшие признания в любви.)
Вчера проходила через этот мостик и ужаснулась. Мостик стал похож на новогоднюю елку с игрушками. Мало того, что признания в любви стали крупнее,
 так еще на перилах висели ленточки и  около 20 замков разных размеров
( даже амбарный замок имелся). А влюбленные парочки превратились в
шумные компании.

После увиденного захотелось назвать его не мостиком любви и разлуки, а мостиком  представлений с аншлагом (туда бы еще клоунов и будет полный комплект..).