Погода отличная, как и говорила ранее я в отпуск уехала на море.

Всех цёмаю скучаю.

Забежала в комп. клуб взглянуть на заметки моих любимых блоггеров.

Но времени маловато, малой на пляже с бабушкой воюют.

Всех люблю.

Забегу вечером побуду дольше с Вами.

Ваша Лавина.

Украли в четвер мобільний,
А ще казали - він старий
Нехай він був від камер вільний
Але від смс-есок -НІ
Він був міцний немов горішок
І падав з рук багато раз
Він пам’ятав всі Дні Варення
І всі гулянки також знав
А рано часто він сварився
О 6:30 він вставав
І до такої от системи Весь час мене він приучав
Тепер буде хтось новий в нього
На різні кнопки нажимать
І буде знов про смс-ку
Він не мені уже кричать.......

Как они иногда переплетаются .




Тем не менее это 2 разные грани судьбы . Судьбы разной,понятной или нет это другой вопрос , но тем не менее это жизнь.




Вопрос что нам дает вирт , что мы из за него часто жертвуем реалом ?




Ну и как следствие из предыдущего поста , как влияет вирт на нашу жизнь в реале?

В Киеве на выходных все время проходят разные концерты.
На этот раз мне захотелось пойти на Контрактовую площадь, где проходил
концерт: Повертай до музыки ( часто реклама этой акции  появлялась
сверху над блогами).

Там выступали всего пять групп: ТНМК, Бумбокс, Zdob Si Zdub, Mad Heads XL,
Тokio (каждый пел по часу). Очень здорово, что все они пели вживую.

Zdob Si Zdub приехали вот на такой машинке:

После выступления у Tokio можна было легко взять автограф или сфотографироваться.

Через минуту он подойдет к заборчику и всем желающим поставит свой автограф (минут 20 общался).
А теперь для всех песенка от Mad Heads XL (выбрала самую тихую, чтоб  никого не разбудить).

Спокойной ночи ))).

Mohito&Cohiba.
Кубинские танцы.
Нежные руки.
Отличный вечер.

Смерть это всегда страшно...
Я слышал как хрустят рёбра, когда человеку прыгают на грудь двумя ногами... Я знаю что такое прыгать у упавшего на голове в тяжёлых ботинках... Я видел раны, нанесённые ножами, заточенными отвёртками и напильниками... Как на себе, так и на своих врагах... Я видел глаза человека, которого насквозь проткнули арматурным прутом...
Смерть в бою... Это не романтика... Это доблесть, подвиг, преступление, случайность, но не романтика...
Это страшно...
Ты просыпаешься ночами в холодном поту... Ты снова и снова видишь тот самый день... Тогда ты впервые столкнулся с убийством в драке... Ты ничего тогда не сделал - просто был рядом... Просто видел... И теперь это навсегда с тобой...
Сталкиваясь с такими вещами многие начинали пить запоями... Кто-то после этого отходил от дел... Кто-то выдерживал это испытание и оставался... Но это были уже совсем другие люди...

Я видел тело человека, который прыгнул с крыши семиэтажного дома... Это был мой друг... Тот самый, что перестал верить... И ведь кто-то считает, что шагнуть с крыши - это очень романтический способ свести счёты с жизнью... Кто-то просто не знает как это потом выглядит... После таких вещей начинаешь задумываться...

Предсмертные записки, ванны с кровью, петли в дверных проёмах, пистолеты у виска... А за всем этим смерть... Без романтики, без понимания окружающих, без их прощения... И это страшно... Каждый раз, когда с этим сталкиваешься... Это всегда страшно...

Смешно...
Смешно, когда маленькие дети, играя в какой-нибудь свой аналог "войнушки", радостно крича "убивают" друг друга... Сами когда-то так играли... Азарт, желание победить, первые ростки дружбы...
А потом выросли... И игры у нас стали серьёзней... Теперь мы не кричим от радости, убивая кого-то... И уже никому не смешно... Но жизнь продолжается...
Смешно, когда двенадцатилетний парень всерьёз думает о суициде из-за безответной любви... Сколько ещё таких случаев будет в его жизни... И нечего забивать себе голову всякой псевдоромантической чушью о красивой смерти... Вырастет и всё поймёт...
Будет заливать горе литрами водки, сидя на полу и смотря в потолок... Будет крушить всё вокруг, стараясь заглушить боль в сердце... Скатиться на самое дно, чтобы потом всё вновь стало по-старому... И будет не смешно... Но он будет жить дальше...
Смешно, когда мы выставляем себя героями перед другими, а сами боимся вечером входить в свой подъёзд... Боимся так, что потеют ладони... Дёргаемся от каждого звука... Нервно озираемся по сторонам...
Но если что-то действительно случится, то страх уйдёт... А вот вечное ожидание атаки может спасти жизнь... А может не спасти... И чем бы всё не закончилось - всё это будет не смешно...
Смешно всегда бывает потом... Когда всё прошло... Когда ты жив... Когда ты смог забыть её... Когда ты оказался сильнее всего этого мира...
Вот только страшный это будет смех... Сквозь боль и кровь... С умершими кусочками души...
Но об этом никто не узнает...

Интерестно отношение к легализации проституции (открытие легальных Публичных Домов)...пишите все, что думаете по этому поводу....

Живешь вместе с женой - пить каждый день не дают. Живешь один - закусывать нечем.

Чччерти что..

На праздники уехали с семьей под Одессу,вместо привычных 4 с половиной часов ехали 6...На трассе было не менее 10 аварий.Были сбитые пешеходы, трамвайчики от 2 до 7 автомобилей,развороченные Камазы...Вообщем страшная картина. А под Одессой  на расстоянии 70 км доделывают трассу и соотвеццно по одной полосе, вот там и основная пробка. Люди ехали отдохнуть и... Будьте аккуратнее. Киевлян было около 70% по трассе...Приехали,везде мест нету,а если есть то цены "шоковые",уровня 5ти звездочек Турции.Нашлось правда нам место в нормальном отеле,сняли резерв и нам повезло...Море как кто то подсказывал в коментах сначала было градусов 12-14,но в субботу потеплело до 21 тоесть вполне купабельное море.Ездили в Каролино-Бугаз и Затоку,там людей очень много забитые пляжи негде упасть...Вообщем многие решили Конституцию отметить на пляже,море...Солнца хватает,моря тоже.Завтра обратно...

Я мляво переставляв ноги, як два зав’ялих гладіолуси.Світлий, приємний день, який майже ніхто і ніщо не може спаклюжити. Тільки я зі своїм поганим, як у некормленого лева (а краще- вампіра), настроєм. Хіба що...Ні, не варто на тому зациклюватись. Краще глянути навруги, відчути, як життя навколо нас грає, співає, живе... Ось біжить маленька дівчинка з жовтими шовокими кудрями, така весела, безтурботна. Хоча коли-небудь все круто... Та що це зі мною! Чому, коли щось не складається в мене, я не можу радіти за всіх навколо! Лише тому що їм щастить більще і частіше, аніж мені? Невже я таких егоїст?! Треба щось з цим робити. Ось біжить песь, увесь грязнющий і облізлий, але по очах видно, що радий життю. Ех! Мені б в нього повчитися. Біжи, друже, на тебе чекає все життя! А замість цього він підійшов до мене і уткнувся носом у мою ногу, глянувши при цьому на мене своїми бездонними очима-криницями. І нащо, друже, ти це зробив-настрій у мене ні до чорта, а тут ти, псино! З цими думками я зі всієї сили пхнув його ногою. Потім шкодував, але тоді- ні. Тоді хотілось його, бідного невольника цього світу? ще відлупцювати, та я, слава богу, зміг втриматися. В мене наче біс вселився. Раніш не міг пригадати, як про цей стан в народі кажуть, а тепер точно знаю: “Очі, як у жаби, Стан, як у баби, Руки, ноги, як у рака, А сам злий, немов собака.” Точно щось таке. Колись на селі почув, а в пам’яті відклалося. Я сидів і далі. Собака втік, тож далі свою злість зганяв на голубках, що літали навколо, підбираючи насіння, розкидане малечею. Сидів і чекав. Сам не знаю чого. Стемніло. Людей навколо стало менше, а, точніше, їх майже не було. Під кінец один чи два пройшли повз мене. Поплентався додому, повільно так, бо хоч на мене і чекали батьки і купа незробленого домашнього завдання,та розмовляти не з ким не хотілося. Тож і йшов, дивлячись на ясні зорі. Так і дійшов, милуючись безмежними просторами всесвіту над головою, і вдома отримав по повній програмі за піздній прихід. …А як би хотілось мені забити, покинути усе це. Назвжди. Чому б і ні?! Адже я вже тепер бачу, що цей світ не для мене- вчитися, мати відповідальність..Мабуть я просто народився не в той час і не в тому місці. А де б було краще? Та хоч у тій самій загадковій Трансильванії з її вампірами. А ще краще стати одним із них і творити хаос у світі. Крушити, ламати, пити кров! Оце вже інша справа! Тут є де розійтися. Кров мене завжди приваблювала своєю червоністю, надзвічайною важливістю, а тепер( коли б я став вампіром) то і своїм смаком. Ах! Чому ж я не там. Бути серед насправді СВОЇХ, а не серед цих малих і незначних чоловічків. Які тільки те і роблять, що нічогісінько не роблять. Тільки занепастять своюм життям матінку планету і здохнуть. І що далі? Нічого. Отож. А вампіри інші. Вони відданіші один одному і є лише живою ланкою біосфери на землі. Люди ж- якийсь вийняток, тупікова ланка розвитку. Ну то й що , що вампіри п’ють людську кров! Було б кого жаліти. Я б теж з радістю поласував цими смачненькими нікчемами. І зробив їм цим послугу. Яку, запитаєте? Прерву їх жалке існування лише на шкоду світові. Я вже тепер бачу перед собою чітку картину, наче це і насправді колись було( а може і було?). Збираючись разом, ми тихенько крадемося лісом. Темним і тихим. І ніхто не перейде нам, вампірам, дорогу, бо всі знають хто володарює світом. Лише десь далеко-далеко чутно, як пугач вирвався на полювання. Ми його не торкатемося- одного поля ягоди. І...все- гробова тиша. Як у моєму склепі. Ось, нарешті на горизонті замаячили ліхтарики-там якесь село. От скоро поласуємо! Пир буде на весь світ! А, звичайно, вони будуть метушитися, кричати, благати залишити їм життя...Ан ні! І, уявляючи всю ту картину, мої губи розплилися у злорадній посмішці, кров закипіла у жилах і я відчув, наскільки я голодний. Ми все так само крадемося тихо, непомітно, ніби над землею літаємо. Що далі? Далі буде смерть. Звичайно когось серед нас теж вбьють, та це гірше лише для чоловічків- вони за це поплатяться. А ось я вже і на передмісті і стукаю у перший будиночок, що трапився у мене на шляху. -Хто там? Не відповідаю. Нехай думають- відчиняти чи ні. Це нічого не вирішує. Бо їх усіх чекає смерть. Швидка. Бо я ду-у-уже голодний.